Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого
Сторінка автора - Макс Мол

Вірші     →     Макс Мол
 
Ангели
 
Вітер гонить від міста до міста,
все життя у дорозі проводимо,
ми приходимо поспати, поїсти
і з собою грозу ми приносимо.
Небо просить нас повернутися,
голос грому волає сердито.
Не прийдемо ми більше додому,
бо навіки вже небо покинули.
Кожну ніч ми бредемо в дорозі,
а щодня від людей ховаємось.
Далі ми вже тікати не взмозі,
та здаватися теж не збираємось.
Небо душить градом і зливами,
забиває легені водою з опалу,
та без нього ми б тут не вижили,
сонце спалює вмить нас до попелу.
І ховаємось в підвалах від світла,
крила наші вже відвикли літати,
та побачивши, сонце ясно як квітне,
одурманені до нього летим померати.
Ми прийшли у цей світ з допомогою,
людям радість принести хотіли.
Покриваються тіла наші втомою,
виявляється нікому ми непотрібні.
Нам самим не завадить підтримка,
та бездомних людство цурається.
І не робимо благородні ми вчинки,
бо самі на землі ледь виживаємо.
Ми волоцюгами стали в бутті,
волоцюгами в душі вже стаємо.
І не знаємо, куди нам далі іти,
та на небо навряд повернемось.
Життя приносить страждання гіркі,
воно приносить нам сірий смуток.
Вода на нас л'ється згори усі дні,
але чуємо ще сердець наших стукіт.
Лише коли сонце за обрій зайде,
а у небі тільки зорі й безхмарно,
ми виходимо зі схованок уночі,
присутність була щоб тут немарною.
Бачимо місто, людей, їх стосунки,
бачимо вчинки, тоді результати.
Але не можемо їх ми збагнути,
темрява забрала у нас усі навики.
Ангели ми, прийшли вам на поміч,
безнадійність приводить до чесності.
Та людських байдужість облич
не сприймає прямої відвертості.
Треба їм докази, треба гарантії,
крила побачити хочуть вони.
І тоді вже ми йдемо на крайності,
зустрічаємо світанок весни.
Сонце сходить багряним колесом,
небо ще спить і не знає, що діти
скидають свої лахміття і помисли,
розправляють крила, щоб полетіти.
Промені лагідні палять нам тіло,
нарешті літати нам довелося.
Розвіялось життя наше попелом,
а люди думають, що їм це здалося.
Прокидається небо з криком від болю,
зустрічає своїх дітей безмежністю.
Нарешті ми прилетіли додому,
та буде нагода, і ми ще вернемося.


1 2 3 4 5  
Бал 0
Середній бал 0
Перегляди 557
Коментарі 0
Дата надходження 02-01-2013
Дата створення 2012

Пошук на сайті

Що маємо