Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого
Сторінка автора - Коммунарец

Проза     →     Коммунарец     →     Майбуття
 
Майбуття. Зимова казка лагерного саду.
 
Майбуття. Зимова казка лагерного саду.

Зима.
Все залягло спати під товстими шарами снігу і тільки декому не спиться.
Не спиться тому, хто створює казки для людей…
Настає час для їх втілення у життя.
Може хтось себе згадає.
Не забувайте.
Вірте.
Зимовий вечір був напрочуд чудовим. Невеличкий морозець рум’янив дівочі щічки до відчуття легкої сором’язливості, а не нагадувало сьогоднішні безсоромні моделі сексу. Вони каталися з хлопцями на ковзанці на хокейній площадці. Їх було багато. Щасливих і не дуже.
А дехто сидів в своїй кімнаті гуртожитку і «переписувався» з кимось з іншого гуртожитку. Як то «переписувався»?
Тридцять років тому не було мобільних телефонів, тому студенти вигадали наступний спосіб спілкування: включають ліхтарика, пишуть букву навпаки і вимикають ліхтарик. І так зі швидкість неймовірною, іноді здається, що у вікні літає Пітер Пен, зубна фея або електрон в гуртожитку РТФ. Якщо дуже хочеться погуляти з кимось на свіжому повітрі до ранку, або поїсти смачного і неймовірно, навіть купити торта і заглянути до дівочого гуртожитку до ранку…
То так сиділа одна у вікні з ліхтариком, а на іншому боці був опонентом я.
Нарешті я її уламав і вмовив погуляти в лагерному саду.
Лагерний сад… Це казка нерукотворна. Алеї, ліхтарі, лапаті ялинки, мовчазливі величні пам’ятники. Дуже той сад любив Віктор Колупаєв. Читаючи зараз його оповідання, наче повертаюся у далекі безтурботні і щасливі часи…
Отже, взяв я яблуко. Велике. Зелене. І пішов на зустріч.
Серце калатає, бо не знаєш, кого виписав… Хоч би не страшненька була, а то всі катаються на ковзанці, а ця сидить, може … плюгавка. Але сказав – пішов. Нічого так собі виявилася, «університет очка», можна й до ранку погуляти. Якось мельком згадав одну дівку з енергією хлопця – та завела мене десь через пів Томська до їхнього клубу «Есперанто» і там переспали на стільцях до ранку. Просто переспали. Окремо. Переспали – то як на аеровокзалі, тільки у тиші…
Запропонував піти в літній сад. Коли туди дібралися, вже було опівночі…
Сніг повалив хлоп’ями, тихо і зачаровуючи, що чулося шелест падаючого снігу на сніг. Насипало вище… пояса, але доріжки були зачищені на повну ширину свою, по боках стояли стовпи із світильниками і світили жовтуватим світлом. Йдучи «під ручку», ми балакали хто про що… Вірніше, більше я, а вона слухала…
Потрохи я зміщувався до величезних ялинових лап, на яких назбирався сніг і поклав яблуко. Далі вийшли до пам’ятника загиблих у ВОВ, подивилися на заморожену Томь.
Коли ми йшли назад, обережно зіштовхнув її з доріжки на сніг. Ми впали у кучугур зі сміхом… перед лапою з яблуком. Дівча застигло і мовчки показувала пальцем на яблуко.
Це було невимовно і незабутньо. Чи то для мене, чи то для неї. Для неї своє, для мене своє. Далі не пам’ятаю, здається, що вже більше говорила вона.
Мої казки тільки починалися…


1 2 3 4 5  
Бал 0
Середній бал 0
Перегляди 66
Коментарі 0
Дата надходження 02-07-2017
Дата створення 02.07.17

Пошук на сайті

Що маємо