Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого
Сторінка автора - Коммунарец

Вірші     →     Коммунарец     →     Паладін: шлях світла
 
25 Не такий страшний, як малюють
 
25 Не такий страшний, як малюють.

Мій план таким собі простим здавався,
що ані трішки я не сумнівався,
у диспозиції своїй і навіть,
що буду ще сьогодні до заходу
вечеряти в монастирі Маняви.
З Надвірної пішком по окружній
і десь кружляючи заплутав всіх,
а потім і себе, і взагалі,
пішов в Богородчани через Гвізд,
а не в Маняву через Молодків.
Мабуть безпечність розум помутила,
бо йшов обочиною та сушив,
шкарпетки та труси, що вчора,
в міському озері на пляжі виправ
коли в ІванФранківську всі гуляли.
Ото вже, йолоп, біс в ребро,
бо сивина у бороду пішла….
Та то нічого, бо купив якраз
дощовика, який лежав давно,
що навіть продавчиня здивувалась.
Іду, вервечку пальцями кручу,
співаю про акації пісні,
впіймав зі тридцять товстих слимаків,
гадав, що то делікатес місцевий
- ніхто не відповів, чи їстівне?
Коли збагнув, що не туди пішов,
то вирішив, що горе – не біда,
та йти на грязьовий вулкан та грязі -
зайти в пансіонат та відпочити,
а грошей вистачить – то й лікуватись!
Звернув з шосе, якраз де починався,
район богородчанський й вказівник,
запрошував зайти в Старуню-Чудо,
попити, та й у грязях повалятись,
а потім знову випити та і т.д.
Старуня – не село, то наче іспит,
і довгий-довгий-довгий шлях до мрії,
без будь-яких вказівників,
неначе для блукання ворогів –
нема чого чужинцям тут ходити.
Але мені допомогли привітно,
кацапом не назвали - вже приємно,
та дивувалися акценту мови,
а хлоп один ще й добровільно сам,
підвіз до повороту на ті грязі.
Там сталася зі мною заковика…
На роздоріжжі трьох доріг на жаль,
хтось каменя із надписами вкрав,
куди яка – Господь їх знає тільки…
Пішов спочатку я направо…
Чудовий краєвид, немає слів,
далеко десь Карпати в димці,
і могилка бійців УПА-ОУН:
направо – смерть… Піду мерщій назад.
Дорога що посеред двох іде –
пряма така і довга, що ну-ну,
як очі ті не три - кінця не бачу:
до післязавтра йти десь і не менше…
«Вороне Бог послал кусочок сыра»,
а ось мені – якогось дивака,
який сказав: «Іди наліво по дорозі.
Нікуди з неї не звертай нізащо….
Знайдеш там все, чого бажав»- і зник.
Іду і мрію, наче про куяльник,
хоч там, десь під Одесою не був,
але побачив в фільмі «Дежа вю»:
там їжа, душ, вода і все-все-все…
Кінець дороги, стенд і повна тиша…
Кругом – неначе посуха пройшла,
земля потріскалась та покривилась,
полущилась, неначе стара фарба,
а далі – сховані піски плавучі,
залізний хрест, вогонь палає вічний…
На стенді мавпа та «I love Ukreine»
ніяких санаторіїв та ванн,
лише вогонь із дзюрки все палає,
неначе пекло там відкоркували,
та хтось смолою іноді харкає.
А може то поляки не закрили,
якогось вентиля ще в сорокових,
коли втікали хто куди від лиха,
а може то трубу прорвало «Дружбу»:
і я пішов, подалі від гріха…
Подалі - тобто, не назад же йти,
хтозна хто той дивак – йду до кінця…
І я пішов, через зелені болота,
лише за стежкою, що ледь виднілась,
і то, бувало, іноді зникала,
що відчай наростав у голові
і залишалося лише молитись.
Криві дерева куцими сучками,
тягнулися з усіх боків до мене,
- хотіли затягнути до корчів,
де щось сичало та шипіло,
а ще десь булькало й тарахкотіло.
- Чого забув ти тут? – у себе запитав.
- Та як сказати... – відповідь почув…
Скоріш за все - це перевірка віри:
коли здається вже кінець усьому,
довіритися Господу у всьому
і Він спасе, коли вже обмаль шансів.
Ніколи не здаватися, навпроти,
шукати вихід, що десь має бути,
і вірити, що ангел вже летить…
Не падай тільки духом, друже,
і врешті решт, на Бога покладися.
Тут промайнули рештки клуні,
можливо до ворожки ще потраплю,
і та наворожіть або наврочить,
та ну їх, краще вже від них подалі,
хтозна, господарю якому служать.
Давно людей тут не бувало мабуть,
собаку ледь розговорив – облаяв,
нарешті та згадала і позвала
свою господарку до мене з хати.
Попав на хутір Фабрика, якусь,
то виявляється і тут живуть,
усякого ж бо я побачив в світі,
і порівнявши їх життя – сахнувся,
можливо добре їм – чого судити?
А потім через гори та ліса,
через городи, луки та поля,
через десяток роздоріж шляхів,
і перед Марковим з’явився я.
Опісля подорожі на вулкан,
йти далі вже я не хотів і навіть,
відмовився, щоби мене підвезли,
хотів прийти людиною туди,
святині поважати треба всім.
То не такий страшний вже той вулкан,
як хтось розмалював його на мапі,
не так страшний мабуть диявол той,
коли на світ його притягне воїн,
і всі побачать в смуті, хто їх зводив.

20.05.2018


1 2 3 4 5  
Бал 5
Середній бал 5
Перегляди 42
Коментарі 0
Дата надходження 12-06-2018
Дата створення 20.05.2018

Пошук на сайті

Що маємо