Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого
Сторінка автора - Олена Більчук

Проза     →     Олена Більчук
 
Минібуки
 
Розділ 1


Карина думала, то був жарт або вона щось не так зрозуміла: існує сучасна версія, що Земля пласка. А виявляється в інтернеті з цього приводу тривають дискусії! Це, звичайно, просто смішно, та настрій у неї зараз зовсім не сміхотливий: забагато абсурдного сталося протягом дня. Та ще домашнє завдання з української: написати твір про те, чого не існує.

На куполі неба припікає лампа сонця, згідно з останніми відкриттями. Карина сидить на гойдалці у дворі свого будинку й пускає мильні бульбашки, спостерігаючи як за миті вони прозорішають й зникають у весняному повітрі. «Що ж, почну з неіснуючих назв, — міркує Карина.— Набір випадкових літер, наприклад тро-ру-рі-ра-ра. Надіюсь, якась древня чи маловідома мова не має подібних слів… пурум-пурум-пум-пум, — наспівує далі, дивлячись на райдужну бульбашку, — ми-ні-бу-ки…»

— Нарешті, Карино, ти назвала!

Карина здивовано озирається. Нікого поряд. Тільки порипує гойдалка. Та й голос звучав якось дивно.

— Ти чуєш мене телепатично. І ти поки не можеш мене побачити.

«Невже у мене слухові галюцинації?» — Карина зупиняє гойдалку. Як допитлива дівчина, вона багато чого знає поза шкільною програмою. А про небезпеку слухових галюцинацій якраз нещодавно читала.

— Я розумію, для тебе це неймовірно. Моє ім’я Енна. Я зі світу мильних бульбашок і маю тобі щось показати. Якщо ти погодишся на подорож, то, щоб опинитися поряд зі мною, тобі достатньо промовити знову — Минібуки.

«Головне, не почати слухатись наказів», — Карина поривно піднімається з гойдалки:

— У мене зараз немає часу для подорожей.

— У світі бульбашок час спливає інакше — за тутешні секунди там минають епохи, — голос Енни чимось нагадує звучання багатьох дзвіночків на вітрі. — До речі, якщо хтось дивитиметься на тебе збоку, то ти не зникнеш. Зорове сприйняття людини не вловить тієї миті, за яку ми можемо здійснити подорож.

«Це точно якесь божевілля», — хоча розповідь про зорове сприйняття та інший часовимір зацікавлює Карину.

— Привіт! О, ти теж любиш дивитися на мильні бульбашки!

Ну що ж це за день! Звідки взялася ця Людка у своїх леопардових лосинах. Ще розкаже комусь про те, що Карина розмовляє з мильними бульбашками.

Людка мешкає у багатоповерхівці навпроти, і вони однолітки. Ні, Карина нічого проти неї не має, вони навіть колись у дитинстві іноді гралися разом, якби ж вона тепер не почала напрошуватися в подруги. Несерйозна, якась дивна дівчина. Ну як вони можуть дружити? Нічого спільного ж.

— Це братові. Перевіряю просто. Вибач, я зараз не можу з тобою говорити, — відрізає.

— Не дуже то й треба було.

Людка йде і її трохи сутула постать зникає в під’їзді будинку. Карина випускає вслід Людці нову серію бульбашок й промовляє з досадою:

— Краще вже за цю Людку якась Міравіна чи, як там, Минібуки.

І раптом усе навколо починає кружляти з величезною, наростаючою швидкістю. Стихає. І Карина опиняється у просторі, схожому на космос, тільки ніжно-блакитному. Поряд із нею миготить щось схоже на кристалик.

— Енна? — невпевнено запитує. Карина намагається балансувати, не відчуваючи гравітації.

— Так, це я. Втім, тобі, напевно, буде звичнішим інший образ.

Кристалик спалахує зеленим кольором і перетворюються на синьооку дівчину, десь одного з нею віку. Дивно, але вражена Карина не відчуває страху. Взагалі, все здається природнім або так, ніби у сні. У сні?

— Насправді у світі мильних бульбашок господарюють буки. Ми тут у гостинах. Я є, як же це тобі пояснити, скажімо, ангелом образів, хвиль. Можу вільно пересуватися у просторі і часі, також змінюватись. А буки можуть ставати невидимими. Мені про них відомо небагато. Що точно — це дуже доброзичливий і гостинний нарід: у Минібуках може побувати кожен бажаючий. Якщо побачить таку можливість, — уточнює Енна.

Навколо неї та поодаль спалахують та згасають різноманітні вогники.

— Або із супроводжуючим, — додала після невеличкої паузи. — Планет у Минібуках не видно людям, тому що для вас вони крихітні. Ми, ангели хвиль, прилітаємо сюди, щоб повернути чистоту затьмареним спогадам і взагалі — образам. Хоча є і небезпека: коли мильна бульбашка, наприклад від вітру, втрачає правильну форму сфери, то у ній відбуваються великі зрушення, в яких на деякий час можна втратити зв'язок. Тоді тобі краще вийти. Ключове слово виходу із простору Минібук: додому.

— Так просто? І цей спосіб, він що, єдиний? А якщо я скажу це слово між іншим, про щось розповідаючи?

— Ні, він не єдиний, але такий, що спрацює у будь-якій ситуації. Тільки треба мати намір і промовити слово чітко, можна й подумки. А взагалі, Карино, у Минібуках ти можеш почуватися цілком безпечно.

Та Карина раптом бачить, як її братик наздоганяє бульбашки й радісно лопає їх — одну з улюблених ігор усіх дітлахів.

— Так, — дзвінко сміється Енна, — для буків такі бульбашки є особливими. Й перетворення в інші простори стається за інакшим алгоритмом.

Біля обличчя Енни, зовсім близько, зависає крихітна зелена кулька — вона рукою обережно відводить її трохи вбік й додає:

— Ми зараз полетимо на планету, де є картинки з твого минулого. Хвилюєшся?

Карина не відповідає. Вона відчуває спантеличення від усього почутого, побаченого і того, що може так легко летіти у цьому миготливому просторі. Вони летять до скупчення різнокольорових планет і починають наближатися до однієї з них. Занурюються в атмосферу, в океан дивовижних хмарин, а далі стається різке прискорення — й Карина з подивом впізнає свій проект. Він брав участь у загальноміському конкурсі «Будівля мрії», була зроблена комп’ютерна графіка, й навіть макет, але бачити його ось так, наживо, з пташиної висоти, — це неймовірно! Як же це круто! І, треба сказати, так по-дорослому, солідно все виглядає, попри несподівані геометричні форми. Трохи поодаль — інші проекти. І ті, які Карина раніше не бачила. Це велике поселення, де різноманітні будівлі та просторові рішення дивним чином гармонують одне з одним, іноді настільки різні — від пермакультурних до кінетичних, — та ще й змінюються просто на очах…

— Як же здорово! — захоплено вигукує, кружляючи над поселенням Карина. — Тільки, хіба це минуле? Конкурс тільки ж сьогодні проводився.

— Добре, давай полетимо далі.

Вони опиняються у лісі.

Якось Карину захопила розповідь про те, як рухається вода в рослинах. А потім їй наснився фантастичний ліс: тонкі мерехтливі струмочки у стовбурах, гілках, листках — спробувала намалювати, але зовсім не вийшло. Штрихи і лінії були неточними, грубими, і хтось навіть сказав, що це якісь кошлаті допотопні звірі, а не неймовірні дерева. Та тепер Карині перехоплює подих від краси.

— А у тебе є друзі, Енно? — на ніс Карині падає велика краплина води: — Ой!

— Це буки жартують, летімо, якщо не хочеш потрапити під зливу!

Тепер Енна з Кариною бачать луки, вузеньку річечку. Вони спускаються біля неї і сідають на березі. Вітерець коливає чудернацькі тюльпани на тоненьких ніжках. У ясно-синьому небі біліють і рожевіють велетенські квіти абрикоси, пурхають товсті метелики, скрізь жовті й блакитні повітряні кульки. Так було у Карининому малюнку. Колись вона вірила, що він зможе захистити солдат від куль і снарядів. А потім був випуск новин. Розбитий військовий табір, на вцілілій стіні тріпотіли дитячі малюнки. Карина й тепер бере участь у зборах допомоги, та відтоді більше не вірить у казочки про обереги. І взагалі, у казки.

— Послухай, Енно. Ти хотіла мені щось показати. Давай прямо зараз, — каже тихо.

— Добре, Карино. Візьмімося за руки.

Силуети стають невизначеними, а обрій теплим. Біля фіолетової хмарини ледь яскравіють зорі чи далекі вогники. Поряд вони бачать насипану кимось невелику безформну гірку з піску. Зверху лежить каштанчик, а біля нього стирчить й тремтить на вітрі вже трохи згорнутий невиразний листочок.

— Що це?

— Чекай трохи.

Каштанчик раптом спалахує і сяє, наче коштовний камінчик, а жовтий липовий листочок ніби вмився теплим дощем.

— Не розумію, — розгублюється Карина.

— Пам’ятаєш? Коли тобі було два роки, ти побудувала цю гірку разом із Людою, а світло просто передає ваші почуття на той час.

— Тобто з Людкою? — перепитує Карина.

Та Карину щось сильно штовхає і підхоплює, і несе з великою силою…

— Слово виходу, назви слово виходу! — долинає крик Енни, та Карина не може промовити нічого, навіть подумки. Перед нею мигтять кадри: мама, очі Мирослава, поява братика, перший дзвоник у школі, концерт у дитячому садочку, помаранчева дитяча лопатка для піску, усміхнена Люля…


Серце Карини гупає так, наче стрімко розкачується на гойдалці… Мильна бульбашка завмирає біля трави і зникає. Біля ніг лежить пляшечка від мильного розчину. Ніжно звучить рингтон смартфону.

— Доню, ти пам’ятаєш, що сьогодні забираєш Сашка із садочка?

— Так, я пам’ятаю.



Розділ 2


Антоніна Степанівна навесні починає прибирати двір завжди о шостій ранку.

От і зараз вона спершу спостерігає за серпокрильцями, а потім йде і підхоплює спеціальними грабельками то тут, то там покинуті чи забуті пластикові пакети, папір. «Поряд же контейнер, невже так важко донести?» — піднімає пластикову пляшку. Неподалік контейнера сонними горбинками розташувались дворові коти, чинно спостерігаючи, як наводиться лад у їхньому просторі. Але такі докори — то поміж іншим: насправді, Антоніна Степанівна любить свій двір і вважає, що їй пощастило з мешканцями його будинків. Ось квітничок, дбайливо доглянутий Іванною з першого поверху, вже півники починають прокидатися, а запах який! Такий приємний. Дарма, що Борщагівка вважається далеко не самим спокійним районом Києва. Тут якось затишно. І шприців майже не буває. Від слів інших двірників Антоніна Степанівна знає, що ця біда буває в деяких дворах мало не щодня.

— Доброго ранку, Антоніно Степанівно! — лунає.

— Доброго, — усміхається Антоніна Степанівна.

Це була Аліна, з одинадцятого, останнього, поверху. У будні дні, а то буває і в суботу, вона завжди вибігає о 6:15 з під’їзду, намагаючись не надто стукати підборами, сідає в машину і від’їжджає. «На роботу», — дивиться услід Антоніна Степанівна. Вона симпатизує цій жінці, і донька в неї, Карина, чемна дівчина, завжди вітається, та ще й за дивиться за братиком. Тата останнім часом щось не видно, та Анастасія Степанівна спеціально не розпитує про це ні в кого.

— Дітвора... — піднімає пляшечку з-під розчину для мильних бульбашок й збирається кидати в мішок для сміття. Та щось її спиняє. Вона згадує як купувала такі ж бульбашки для своїх дітей, і як потім, коли розчин кінчався, вони робили новий із шампуню. «Може, комусь знадобиться», — думає. Дарма, що тепер у магазинах цього добра достатньо. «І не заважатиме нікому, і на видноті», — Антоніна Степанівна дбайливо ставить пляшечку на виступ зрубаної гілки, десь на рівні очей.

День починає набирати силу, наповнюючи радісним світлом все навколо.

— Доброго ранку!

— Доброго ранку!

— Здрастуйте, Антоніно Степанівно!

— І вам здоров’ячка, — відповідає.

Все-таки хороший у неї двір.



Розділ 3


Сергій іде з перукарні, де йому несподівано зробили не звичну, а супермодну зачіску. І оце супер — так некомфортно для нього. Навіть прохолода відчувається на коротко підстрижених скронях. Він натикається на чиєсь віддзеркалення у вітрині. У хлопця окуляри такі ж, як у нього, з товстими скельцями Та це ж він і є! Струшуючи задовгим чубом, завертає у двір до Карини. Вони разом ходять на архітектурний гурток і, як завжди, домовились зустрітися на лаві біля дитячого майданчику.

У дворі повно дітлахів, дорослих, і дуже гамірно.

— Дивись, мамо, дивися, як я можу високо-о! — дзвінко лунає з гірки-турніку.

— Віддай, віддай!!! — уже з пісочниці.

— Дядя, а можна за вами заховатися? — ледь зачепив Сергія замурзаний хлопчик та й драпака кудись за гірку.

Сергій непевно відходить подалі й стає біля крислатої липи. Він озирається: чи не йде, бува, вже Карина — ні, не видно. І помічає пляшечку з-під мильного розчину. І те, що візерунок малюнку на пляшечці перекликається з лініями кори на дереві.

Він дістає старенький телефон і робить знімок. Один, другий..



Розділ 4


Карина заходить у свій двір й одразу бачить Люду. Й киває їй привітно, та Люда розгублюється, а потім відвертається, поспішає додому з пакетом продуктів. «Нічого, — думає Карина, — може, ми й не дружитимемо, але все буде добре». Вона сьогодні відчуває якусь певність, легкість на душі.

Двір зараз схожий на вулик. А ще Карині він нагадує океан, що упродовж дня то затихає, то розхвильовується. А влітку такі зміни стаються не через години, а через дні, коли раптом всі з’їжджаються, а потім хіба що одна дитина самотнім корабликом грається на майданчику.

Сергія щось не видно на лаві.. А-а, он-де він, фотографує щось.

— Привіт, ну і як тобі нова версія, що Земля пласка? — Карина вирішує поки не піднімати тему нової зачіски, бачить, що Сергію ніяково.

— Яка версія? — уточнив.

— Та, нісенітниця в інтернеті. А що ти там нафоткав, покажи... О, цей об’єкт мені знайомий, — зраділа Карина. — До речі, тобі личить нова зачіска, — не втримується.

— Та нормально, наче, — відповідає Сергій. — Спасибі.

Вони знайомі років зо два. Познайомились на архітектурному гуртку. І якось одразу здружилися. Хоч Сергій молодший на рік і десять місяців. До того ж вони мешкають у будинках, чиї двори розташовані поряд.

Та іноді Карині здається, що вони знайомі не два роки, а дуже-дуже давно. Хоч Сергій і каже, що він з мамою приїжджий, а вона з так званих «корінних». Правда, наполовину.

— Слухай, Сергію, у мене є ідея! — Вона бере пляшечку з-під мильного розчину — Почекай тут трохи, добре? Я зараз, я швидко, я за п’ять хвилинок!..

Карина мчить додому. Хоч би ліфт не був зайнятий. Є. Все гаразд. Сьогодні таки хороший день. Карина дістає ключі. Добре, що в будинку не 24 поверхи.

Вона влітає на кухню: ні, мило не піде, треба шампунь, так і є — братик пустив усе на бульки, а нового ще не придбали. Вона згадує, що у неї десь має бути пробник, який нещодавно їй дали в супермаркеті. Тільки де він? Як же довго! Карина підбігає до вікна: Сергій чекає. Де ж цей пробник?

У її кімнаті безлад: буває, для Карини наводити порядок, що воду в решеті носити. Вона поспішно перебирає папери, книжки... Шухляда — ось, у зошиті. «Добре, зараз спробую зробити розчин», — біжить на кухню.

Карина струшує пляшечку і випускає лише однісіньку бліденьку бульбашку, яка одразу ж лопається: «Нічого, має спрацювати: Енна ж казала щось там про епохи, а нам із Сергієм тільки дізнатися, чи зустрічались ми у дитинстві».

Карина біжить до ліфта — зайнято. Летить сходами вниз...

— ?

— Пройшло не більше 10 хвилин, — каже Сергій.

Карина мовчить, відсапується. Їй здавалося, що з півгодини.

— Слухай — ти тільки не дивуйся, — нарешті говорить. — Ти віриш у дива?

Сергій розгублено дивиться на Карину.

— Ось!

Пара крихітних бульбашок самотньо зависла на дужці від пляшечки.

— Зараз, — підбадьорює сама себе Карина. — Дивись! — нарешті утворюються й летить велика бульбашка — тільки, напевно, близнючка найпершої: така ж бліденька.

Карина різко бере Сергія за руку:

— Минібуки!



Розділ 5


Карина бачить вже знайомий мерехтливий простір. Вона озирається, шукає Сергія. Та його щось не видно. І взагалі: нікого й нічого поблизу. Навіть вогників. Повітря густішає, стає ніби туманним. І Карина відчуває, як стискається у неї серце, їй стає лячно. «Невже із Сергієм щось сталося? Де він?» — думає. Вона ж тримала його за руку!

— Енно, — нарешті тихо шепоче. Потім скрикує:— Енно!

— Привіт, Карино, — чує близько.

Карина обертається.

— Енно. Як добре, що ти не зникла. Бо Сергій, мій друг, зник. Ми мали би бути разом тут зараз, — хвилюється.

— А чому? Для чого ти запросила його у цей простір? — її сині очі світяться привітно.

— Розумієш... Ми дружимо кілька років, до того не зустрічалися, але іноді мені здається, що ми знайомі давно, я просто хотіла побачити, може все-таки десь перетнулися, просто малими забули.

— А Сергій?

— Що Сергій?

— Він хотів цієї подорожі?

Карина якось не подумала. Адже... Але ж..

— Але ж це цілком безпечно, і, взагалі, я хотіла зробити сюрприз.

— Тут важливо — воля іншої людини, — каже Енна. Вона усміхається: — Не хвилюйся, Сергій не поряд із тобою, бо у вас не було зустрічей у тому часовому просторі, про який ти подумала.

— А де він, з ним усе гаразд?

— Він тут, у Минібуках. Ти навіть можеш побачити, тільки він без чиєїсь допомоги не помітить тебе. Хочеш, ми полетимо до нього?

— Фух.. Я вже думала, що стала для Сергія поганою компанією, — з полегкою зітхає й сміється Карина. — Так, я хочу його побачити.

Енна й Карина летять і наближаються до берега світлого-світлого моря, де Сергій перебирає камінці й щось будує із них...


Карина розплющує очі. Вона тримає Сергія за руку.

— Що? — запитує.

— Що?

— Ти щось бачив?

— Бульбашку. Не розумію, якщо чесно.

— А може, щось згадав? — Карина помічає, що вона все ще тримає Сергія за руку й відпускає її, поправляє гривку на чолі.

— Море раптом згадалося. Що біля мого міста. Може тому, що листя шелестить. Хвилі. Як я малим на березі будував. Тільки я наче був один тоді, а тепер згадав, що ніби ще хтось був зі мною. А що таке «минібуки»?

Карина густо червоніє.

— Так, листя шелестить. Це ж диво, правда?



Розділ 6


— Карино... Карино... Дай списать. Будь ласка, — Карину в плече потихеньку поштрикує олівцем її однокласниця Рита, вона сидить за партою, що позаду.

— Не можу, ще не вирішила задачі, — не обертаючись, лише трохи повернувши голову, теж пошепки відповідає Карина.

Сьогодні занадто спекотно, як на весну. Навіть протяг, утворений відчиненими вікном і дверима, не допомагає. Карина дивиться в тестові завдання з геометрії і розуміє, що майже всі її знання раптом випарувалась, як після хімічного досліду, де складові — спека плюс ще щось невизначене. Вона змогла лише обрати відповіді, але задачі...

— Карино, ну дай списать.

— Кажу ж, не вирішила ще.

Карина поглянула на настінний годинник, він висить якраз навпроти: залишається 15 хвилин до кінця уроку.

Та за десять хвилин знову:

— Карино...

Цього разу вона лише дратівливо поводить плечима: яка ж ця Рита надокучлива. Олівець раптом знову штрикає й досить боляче. «Ах так, мушкетери короля мають дати відсіч гвардійцям кардинала!» — Карина різко обертається й шепоче:

— Що?

— Дать списать? Бо я — вже, у Стомашевського.

— Спасибі, — сказала вголос Карина від несподіванки — й узяла в Рити олівця. — Бо мій зламався, — і пошепки додала: — Спасибі, не треба, хай вже так буде.



Розділ 7


Гучний дзвінок сповіщає про закінчення останнього на сьогодні уроку. У класі починається невеликий рух. Андрій Володимирович, учитель інформатики, уважно вдивляється в монітор комп’ютера, час від часу киваючи на розсипане «до побачення».

Карина згрібає зошити у рюкзак:

— До побачення, Андрію Володимировичу!

Нарешті скоро канікули. Вона йде коридором і зупиняться біля дошки оголошень.

Наприкінці тижня, у суботу, має бути шкільний концерт. Колись на подібні заходи їх дружно заводили всім класом, а тепер за бажанням. І Карина чомусь полюбляє ці концерти й при нагоді завжди ходить.

Школа не поруч із домівкою, необхідно хвилин сорок добиратися. Сім років тому її мама знайшла тут роботу викладачем англійської, вони разом приїздили сюди. А потім Аліна пішла у декретну відпустку і врешті змінила роботу. Карина не залишила цю школу, адже її перша вчителька, Ніна Олександрівна, була дуже хорошою. А ще вона мала подругу Оксанку, вони були нерозлийвода!

Та Оксанчина родина виїхала з міста, а Карина так ні з ким і не зійшлася близько. Хоча стало наче легше. Щодо вчителів, то зараз їй найбільше подобаються уроки історії. Тамара Іванівна, коли щось розповідає, то починає ходити по класу, жестикулювати, так захоплюється, наче переживає розповідь про події вперше. І часто бувають дискусії, вони роздумують, як би вчинили в тій чи іншій ситуації, роблять дослідження. А ще серед найулюбленіших — заняття з інформатики. Не те, щоб Карина захоплювалась основами програмування, та на уроках Андрія Володимировича особлива атмосфера, якось завжди хороше, наче вдома.

Так от, концерт. Вона нарешті не почуватиметься у школі самотньою: погодився приїхати Сергій і його мама відпускає! Карина давно хотіла кудись із ним піти, та найдалі куди вони разом сходили, окрім занять на гуртку звичайно, — це концерт невгамовних жабок у борщагівському озері. Що біля їхніх багатоповерхівок. «Напевно, після Минібук, йому вже нічого не страшно», — усміхається й торкається до своєї надто короткої гривки: перестаралася напередодні, рівняючи зачіску.

— Правда ж, інформатик the best? — до Карини підійшли Рита та Ната.

— Так, він класний, — відгукується Карина.

— Слухай, — каже Рита, — а що це в тебе за офігенна музика на смартфоні?

— Джаз, — відповідає трохи напружено.

— Серйозно? Це що, з минулого століття? — неприємно гиготять Рита і Ната.

— Я зараз! — Ната раптом гукає комусь. — Ну, всім пока. Рито, ввечері, як домовлялись! — вона розвертається і швидко йде.

— Знаєш, — змінює тон Рита, — я тобі хочу дати пораду. Ти мені подобаєшся. Ти прикольна і добра. Але ти якась високомірна. І спеціально хочеш виділятися. Щоб спеціально не так, як усі. Щоб бути в центрі уваги. Чула фразу: «Будь простішою — і люди до тебе потягнуться»? Отож.

— Не розумію, що складного в тому, що комусь подобається інша музика? — запалюються Карина.

— Ну от бачиш, ти знову. Ну, я тобі сказала, а ти як хочеш. Бувай, — Рита поправляє пофарбоване пасмо волосся і йде, вставляючи у вуха навушники.

Карина майже кипить. Що значить в центрі уваги? Та вона навпаки, й дотепер соромиться, коли відповідає на уроках, зовсім не любить бути в центрі уваги, просто не показує. І ця Рита зі своїм рожевим волоссям буде радити їй не виділятися! І чого вона має підлаштовуватися! Теж мені, порадниця...

Карина знову дивиться на афішу, вже не розбираючи літер, і раптом краєм бока бачить, як із компанією друзів сходами спускається він — Мирослав.

— Вареник, надіюсь, ти не забудеш занести свій зошит, — голосно, на весь коридор, чітко карбуючи слова, звертається до Карини вчителька з хімії: звідки ж вона взялася? — А то я можу і виправити річну оцінку!

Кариною щось аж хитнуло. Ну от! Дуже вчасне нагадування. І Мирослав, напевно, чув. А вона ж сумлінно вела цей конспект протягом семестру, та він десь загубився. Невже Сашко помалював і десь засунув? Доведеться позичати в когось і переписувати.

Карина обертається до виходу й спостерігає, як Мирослав прямує зі шкільного подвіря. Її серце б’ється швидко-швидко. Мирослав був на рік старшим, привабливим і популярним хлопцем, але раніше Карина не звертала на нього особливої уваги. Та нещодавно, коли вони на перерві переходили із класу в клас, у час «великого учнівського переселення», Карина випадково зустрілась із ним поглядом. Потім це сталося ще раз. Так, наче є у них якась спільна маленька таємниця. І тепер серце Карини щоразу відчутно б’ється, навіть якщо вона має просто проходити десь поблизу класу Мирослава.

Та зараз Карина почуває себе повною дурепою.

Звучить смартфон.

— Привіт, доню! Уявляєш, сьогодні не буде архітектурного гуртка: Тарас Миколайович подзвонив і сказав, що заняття у четвер, то.. може, ти забереш Сашка із садочка? Бо я щось...— запитує мама.

— Знаєш, мамо.. Мені вже набридло, я вже не можу, ось так, щодня — ні вправо, ні вліво, все розписано. І ти ж знаєш, який Сашко буває вредний, і він псує мої конспекти, а моїх однокласників, до речі, батьки не вантажать по повній.

— Ти хочеш сказати, що допомога родині — це зайве?

— Я хочу сказати, що я іноді ніби задихаюсь!

— Добре, Каринко, вдома поговоримо. Я заберу Сашка.

«От і добре, — думає Карина. — От і добре! І до речі той зошит із хімії, якщо не знайдеться, не буду переписувати, хай хімічка знижує оцінку, ставить навіть нуль балів! Самі ж учать, що оцінки не головне, а знання і навички, от і добре!».

Карина рвучко виходить зі школи.



Розділ 8


Вона швидко йде звичною дорогою до зупинки, та зупинятись їй не хочеться. «Пройду трохи далі, по ходу», — вирішує. Після задухи в приміщенні вітер здається особливо приємним, хмарини й хмарки біжать по небу, й Карина згадує, що вона сьогодні вперше цього року взула босоніжки.

І що десь тут, під землею, у колекторі, тече річка Либідь. Карині захотілось її побачити і почути, та в цьому районі міста це неможливо. «Може, я її зможу відчути?» — вона звертає з пішохідної доріжки й торкається долонею землі.

Звичайно, ця ідея трохи божевільна. Спершу вона нічого не чує, окрім дороги, а потім заплющує очі.

І раптом з’являються звуки, схожі на розсипану музику дзвоників. І вона бачить різнокольорові візерунки, вони змінюються, і Карина ніби летить у цьому візерунковому звуковому просторі. «Ці звуки чимось нагадають голос Енни», — думає.

— Карино, привіт.

— Привіт, Енно. Невже це теж Минібуки?

— Не зовсім. Це — пісня ріки.

— Як так може бути? Хіба Либідь може звучати настільки гарно тепер?

— Вона є і зараз, просто… вона, ця пісня, стиха звучить нині.

Не видно ні Енни, ні Либіді — лише ці неймовірні візерунки...

Карина розплющує очі й бачить, як краплини весняного дощу швидко розмальовують усе довкола великими горошинами.


...Одяг від зливи став вщерть мокрим, рюкзак заважким, та Карина легко забігає в трамвайчик, і в цей час сильно гримить грім. Вона сідає біля вікна й дивиться на шибку, на струмочки води, на ріки.



Розділ 9


— Карин-а-а.. — протяжно каже братик, зазираючи в Каринину кімнату.

— Ти що, не спиш? Ти ж, наче, вже спав, — Карина сідає на ліжко.

— Не можу, не виходить. Я закрив очі, і мама подумала, що я сплю. А я не сплю. Розкажи мені ка-а-зочку.

— Тихо, маму розбудиш. Добре, тільки тихо. Не запалюй світло, я телефоном підсвічу.

Карина бере Сашка за руку. Вони заходять у його кімнату, й Сашко залазить у ліжечко. Карина сідає поряд і починає на ходу імпровізувати:

— Далеко-далеко, аж так далеко, що не можна побачити з верхівки високого-превисокого дерева, жив маленький-маленький хлопчик, двоюрідний братик Котигорошка. Він був таким сильним-пресильним, що навіть чорні-пречорні хмари умів розганяти..

— А у нього була киця? — солодко позіхає Сашко.

— Так, у нього була муркотлива-премуркотлива киця. Коли вона муркотіла, то..

— Хрр-хрр.. — сопить носиком Сашко.

Нарешті заснув. Карина не любитель розповідати казки, зате від її нудних казок Сашко швидко засинає. Біля його ліжечка лежить маленька симпатична книжечка — «Мої перші молитви». Мама, напевно, читала Сашкові. І Карині стає затишно, як тоді, коли вона була малою. Вона розгортає книжечку, наближає ліхтарик телефону:

Любий Боже,
прошу тебе за мою бабусю
та за котика Мурчика:
щоби Мурчик не робив шкоди,
а бабуся не била його віником.

Треба ж, у них бабуня теж не полюбляє котів.

Зараз тато поїхав до неї: бабусі в райцентрі мають зробити операцію. І коли вона зміцніє, привезе її сюди, доглянути. Або ж мама візьме відпустку, й вони разом поїдуть в село. Операцію мала бути в Києві, та бабуся не захотіла, щоб далеко від дому.

Старші іноді ще менші, ніж діти. І сваряться, буває, незрозуміло про що. Колись вона боялася, що батьки розлучаться.

Сашко перевернувся на інший бік. Він мріє про кицю. Мама вірить, що якщо дружно, то всі питання можна вирішити. Карина раптом згадує, які зорі у селі — такі яскраві й здоровецькі, такі близькі, що хоч руками зривай та й складай у кошик, той, що із запашними яблуками. Вона поправляє Сашкові ковдрочку — блакитну, в овечках і білих хмарках — і навшпиньках іде з його кімнати.



Розділ 10


Ірина Михайлівна викладає в школі українську мову й літературу вже майже сорок років. За цей час багато чого змінилися, у неї навіть був період освітянського дисидентства. Та вона, як і раніше, любить завдання, коли учні щось роблять не для оцінювання.

Вже ніч. Минула гроза. Ірина Михайлівна відходить від вікна й ставить на стіл керамічну філіжанку із чаєм. Цю філіжанку придбала колись в Ужгороді, як і зелену лампу, так вони служать їй і нині. Залишилось прочитати ще два твори. Ірина Михайлівна бере зошит, той, що з молекулами води на обкладинці, — Вареник Карини.

Придумати те, чого не існує — неможливо. Тому що, щоб ми не вигадували таке, воно складатиметься з того, що вже є, що вже пережито. Звичайно, є багато чого такого, що є невідомим чи ще не відкритим, але саме придумати щось докорінно нове, як вже писала вище, думаю, неможливо. Наприклад, розглянемо фантастичний світ Марії Примаченко, одну з моїх улюблених картин — «Космічна хата, у тій хаті півроку жили космічні солдати»...

Ірина Михайлівна дочитує твір й усміхається: «Карина, як завжди, має своє бачення. Все, залишився твір — кого? Денисенко Нати, — і вже можна буде перепочити. Треба буде завтра нагадати Наталці, щоб не нехтувала правилами й писала своє ім’я повним».

Я думаю, що те, чого не існує — це мир на нашій Землі. Якщо вивчати історію, то нашій планеті завжди є війни. Якщо почути вибух зблизька, то його чути кістками. Тоді починаєш чути вибухи навіть на відстані. Ці постійні вибухи. А якщо десь довго не було війни, та потім вона почалася, значить там був не мир, то була передвійна. Справжній мир не має приводити до війни. Є думка, що тільки на війні загартовується дух. Я так не думаю. Я ненавиджу війну. Я хочу, щоб мир став тим, що існує.



Розділ 11


Аліна повернулася з роботи набагато раніше, ніж звичайно. Карина ще в школі, Сашко — у садочку. Вона сидить на лаві у дворі в той час, коли там майже нікого не буває. Тільки якийсь незнайомий білобровий хлопчик грається, напевно, до когось у гості приїхав з родиною. Добре, що тут нині затінок, бо якось душно. Схоже, знову буде сильна гроза.

— Здрастуйте, я Артур. А як вас звати?

— Аліна.

— Мені сім років. Хочете, я вам покажу кришки?

Артур дістає з кишені металеві кришечки від пляшок:

— Тут, якщо поритись у піску, ще є.

Артур починає щось викладати з них і розповідати. Треба сказати, що Аліна трохи побоюється дітей. І хоч у неї самої їх двійко, і навіть є досвід вчителювання, правда в старшокласників, вона не вміє говорити з незнайомими дітьми. Просто не знає, що сказати. Тим паче зараз, коли настрій кепський. «Зараз цей малий розкусить, що я просто нецікава тітонька, й відійде», — думає Аліна.

Та Артур продовжує гратися поряд.

— А хочете, я вам покажу часи?

— Дивіться, це хороші часи, — він відходить убік й робить щось схоже на перекид. — А це — погані, — завис на турніку.

«Нічого собі,— усміхається Аліна.— А я не розуміюся у цих часах».

Їй теж захотілося щось подарувати хлопчику, та в сумці лише цукерка. Не можна ж частувати незнайомих дітей. І згадує, що окрім планшета, у неї є ще кілька зошитів із цікавими обкладинками, вона якраз учора купила для Карини, знає, що донька любить такі.

— Хочеш, я навчу тебе робити кораблики?



Розділ 12


Карина й Сергій вийшли на зупинку раніше. Після грозової ночі й дощового ранку повітря особливе. Це відчувається навіть на гамірному і завантаженому авто проспекті. Карина згадує, як колись у дитинстві шум міста здавався їй припортовим. Що зовсім недалеко є море й кораблі. А іноді такими кораблями їй здавалися багатоповерхові будинки.

— Сергію, а тобі Київ після великого дощу нагадує твоє місто?

— Не знаю. Ні, напевно. Там повітря. І птахи інші, — Сергій поправляє окуляри. — Слухай, Карино. Тобі ж уже майже чотирнадцять. А ти як, збираєшся робити собі паспорт?

— Звичайно.

— Я теж робитиму, — каже Сергій. Деякий час мовчить й додає: — Знаєш, я читав, що якби Земля мала б хоч трохи менший розмір або була трохи ближчою до Сонця, то на ній всього цього могло б не бути. Це все так.. екстенційно.

— Як, як? — перепитує Карина і здогадується: — Ти маєш на увазі екзистенційно?

— Так, екзисційно.

— Ні, — сміється Карина, — екзистенційно. Скажи «но».

— Но.

— Тепер «ційно».

— Ційно.

— Тенційно...

— Зистенційно...

— Екзистенційно.

— Екзистенційно.

— Є! — радісно вигукує.

Карина і Сергій сміються й тільки зараз помічають, що вже дійшли до невеликого пішохідного переходу, з червоним світлом.

А на протилежній стороні, у гурті людей, стоїть Мирослав. Якраз навпроти Карини. Ніякого маневру для її відступу немає. Це вперше їй доведеться пройти біля нього так близько.

Запалюються зелене світло. Вони рушають назустріч. Й коли підходять один до одного, Мирослав несподівано вітається:

— Привіт.

— Привіт, — якомога байдужісіньким тоном відповідає Карина.

І розминаються. Карина йде далі й переживає, що Мирослав міг помітити її шалене хвилювання. Разом із тим, їй так хочеться, щоб він якось про це дізнався. Й хоче обернутись, але раптом він побачить? Врешті решт від суперечливих відчуттів і бажань вона просто спиняється.

Й не може йти далі.

Сергій лише поправляє окуляри.

— Я зупинилися, бо мені треба подзвонити мамі. Вона теж захотіла приїхати на концерт, — пробує пояснити Карина й починає порпатись у рюкзаку, шукати свій смартфон, та він десь просто запропастився. Нарешті.

Вона набирає маму і деякий час слухає хрипкий голос Луї Армстронга.

— Мамо, ми вже майже підходимо до школи.

— А ми вже виїжджаємо. Набереш, скажеш, де ви сіли, якщо концерт розпочнеться.

— Дай я скажу! Мамо, дай! Дай мені телефон! — чути дзвінкий голос Сашка, якийсь шурхіт, а потім оглушливо: — А у Віти і Ярика любов!!! У Каринки і Сергія любов!!!!!

Далі голоси, сміх і короткі гудки. Карина паленіє й надіється, що через гамір проспекту Сергій не чув цієї Сашкової дурниці. Та він занурений у читання оголошень, хаотично розклеєних на стовбі біля траси. Деякі папірці майже відклеїлись і сильно тріпочуть на вітрі.

— А ти ким хочеш стати? — повертається до Карини Сергій.

Вже рік і два місяці, як у неї є відповідь — архітектором.

— Виробником мильних бульбашок, — раптом каже Карина й щасливо усміхається.






1 2 3 4 5  
Бал 10
Середній бал 5
Перегляди 32
Коментарі 0
Дата надходження 05-11-2018
Дата створення

Пошук на сайті

Що маємо