Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого
Сторінка автора - Юлія Хандожинська

Проза     →     Юлія Хандожинська
 
Стара церква
 
Старе село розкинулося в самісінькій долині неподалік озера Святе. Раніше село було дуже велике і людне. Звідусіль люди приїжджали в Пилипи до млина борошно петлювати, та й олійня поруч знаходилася,що можна було і олії пахучої збити із свіжого соняшника. Правда, дорогу до села так і не змогли зробити, добиралися, хто на чому міг : хто на підводах, хто на грузових машинах. Давно вже ті часи пройшли, молодь виїхала з села,залишились тільки ті, кому не має куди їхати. Робота в селі ,яка там робота? Хтось комусь допоможе за добре слово чи за пляшку.
Назва села Пилипи походить від імені Пилип, який колись тут проживав і збудував церкву.
Кажуть, що той Пилип був на висоті, займав високий чин при гетьманові. Він був людиною освідченою, та щей до того всього був характерником, водився з нечистою силою, бо саме Богдан Хмельницький віддав ті землі, що нині величались Пилипівка. І кажуть,що в нього були незліченні багатства,але за його вдачу всі ті багатства були на людських сльозах. І вже, коли йому було років за сорок, повернувся він в село і взяв собі за дружину молоду дівчину, та, мабуть, Бог його покарав за людські прокльони та дав їм одне дитя і те хворе - дівчинку Параску.
Що вже вони не робили, куди вони тільки не їздили з нею: і до бабок, і до знахарів, нічого не допомагало. Аж поки один монах не порадив їм побудувати церкву. Ото вже люди говорили, що, мабуть, зібрався гріхи свої відмолювати. А що вже церква гарна ж була. Будували її трішки в подалік села на єдиному пагорбі , що розділяв ліс від села і збігав різким обривом у озеро , хотіли щоб коли сонце вставало то осяювало дзвіницю, а церква щоб око кожне людське радувала та тішила. Вимостили дорогу , камінням та висадили сосни по бокам на знак вічності .Здавалось, Пилип ні копійки не шкодував і дерева якогось заморського привіз( казали всі, що червоного), ладанчики із золота, ікони ручної роботи, майстрів відомих і не дуже , та вже ж коли закінчували будувати церкву , дівчинка Пилипа померла, а жінка з того горя повісилась. Тоді вже Пилип зовсім з розуму зійшов і жити пішов в церкву. Казали, що й золото все туди забрав.
Пройшло літ зо тридцять (та хто їх, як там кажуть, рахував), люди хотіли церкву освятити та провести богослужіння, але в призначений день був сильний дощ, і коли вже блискавка вдарила в дзвіницю так,що та трісла навпіл і покотилася до середини села, тоді й люди вирішили,що то поганий знак, і стежка до церкви заросла, так і не відкривши нікому двері.
З тих пір минуло чимало літ, люди забували, як воно насправді було. Життя пливло своїм руслом, народжувалися діти, телята, коти. Один пан міняв другого.
Якось одного дня сільський головонько захотів запросити з міста двох різьблярів по дереву. Багач був невеличкого зросту, пузатий, як гарбуз, і щоки червоні, як помидори. То ж дуже він хотів виділитися серед всіх та й думав: якщо він виріже розцяцькованого паркана метрів зо три у висоту, щоб фігурками дивними, як ні в кого, то конпенсує свій зріст, і пани міські будуть знатися з ним, бо такий він хазяїн і порядок скрізь і паркани різьблені. Бо, бач, воно в світі так ведеться, що кожний панок хвалитися хоче. один перед другим, як ті жаби в болоті. Але часом буває так, що панок трошки дурненький, чи то, як по- модному кажуть з химерами. Та й запросив двох майстрів з міста Луки, а інформацію про них не перевірив. А дарма… Усі вже в селі знали, що приїхали два майстри. В перший день вони святкували своє прибуття в місцевому шинку «Горох». Один - підстаркуватий, з літ під шістдесят, з сивою головою, малий, сухий, спритний, як та білка, і тільки очі бігають туди-сюди, туди- сюди, звали його Петро, а що вже язик в нього довгий і на всякі жарти гаразд. А другий був молодий, та погляд був понурий, не людський, його звали Данило. Коли було випито зо шість кварт пива, то язики вже розв*язалися у всіх, і місцевий п*яниця почав розповідати дивуваті байки. Село, як виявилось, і не таке пропаще, проживали і знатні, і заможні тут люди, в яких водилося багатство, золото. І розповів майстрам про Пилипа, який все своє багатство заховав у церкві. А сам там же помер.І що з тієї пори водилася там чортівня всяка , то нога людьска не ступає до ціє церкви і то вже з подавна лякають нею малих дітей. А якщо ввечері йти біля поля що з другої сторони лісу та не перехриститися, той нечиста сила може згубити , або і чорт привидитися то люди ввечері тудою не ходили , лише відьом можна там було зустріти тай то ж ніхто незнав .
Майстри, хоч гарно були на підпитку,але свого не впускали, в головах у них вже назрівав план. Хотілося золота собі побільше нагреби, збагатити кишені свої та вже собі запанувати не гірше других. Бо то ж є людська натура , а якщо вже й падка на гроші то такі ні Бога ні чорта не бояться. Слово за словом вони підманули місцевого п*яницю, щоб той показав їм дорогу а йому на обіцяли що насиплють шапку мідяків та пива налють доки сам не скажеть досить. Переночувавши, на другий день ледь сонце розплющило очі, Петро та Данило і ще двоє місцевих пянчуг , долинами, бур*янами добиралися до церкви.Малі мочарі під ногами вказували про якусь небезпеку,жилаві молоді прути дерев, які з хащів виривалися до сонця, як руки зупиняли їх, але золото та гроші, які залишив Пилип вели вперед.
Була то свята неділя , то ж усі давно з позарання пішли до церкви у іншому селі , а у майстрів був «заслужений» вихідний , ніхто не заважав їм у їхньому задумі .
Данило зло рубанув черговий кущ шипшини , який трапився йому по дорозі , важко зітхнув і глянув на небо , яке наче хмурило сірими хмарами та що хвилини грало соняячними променнями міняючи гнів на милвість . Його компанія мовчала чи то з похмілля чи то з поганого настрою а можливо з того що ніхто незнав що чекає на них ттам.
Та йому потрібні були гроші , він вже втомвся усі свої зо двадцяять пять літ ходити у підмайстерку та хотів відкрити свою гончарну лавку , та посуд розмальовувати . Та ти бач якщо народився ти у бідній сімї і не бачив запашної паляниці окрім на Різдво та Паску господню , то вже нікому не має діла до тебе. Згадалася йому його мати сіра і сумна як та трісочка яка померла як було йому літ зо всім від роду і батько якого бачив двічі у рік а той менше , бо перевозив він товари з села тай у інші села а там вже і в інші країни . Приїде бувало залишить Н сумму на цілий рік і маму вагітну черговим диттям і зникне як у воду канув . То вже з девяти літ допомагав у селі на шабашках а далі і подавно поки не зустрів Петра , хороший майстер був поки не запив, а далі як затягнув його зелений змій то вже й майстерню свою пропив, залишився з ним лише з поваги до дружби батолітньої, оце що тіки слава його залишилась на тому вони й перебивалися від села до села.
Уже пів дня чимчикували лісом що розрісся кругом і здавалося що й церква та видумки всілякі . І вже хотів було Данило крикнути до тих пяниць, що не бачити їм пива та медовухи , як своїх вух. Як раптом щось заблистіло футів зо пять попереду. Махнув Петро сокирою і показався їм хрест перед очима , то й що від дзвінниці старою. Дзвіниця уже в землю влізла і тільки частина її на поверхні ще була тай та вже мохом поросла , та тільки хрест з землі тирчав з углами позолоченими , як то хто тільки зараз його причепив.
Мороз пробіг по плечах чолівікам , бо хоч і день був але як наче туга пробігла по між ними. Тут же пяниці показали пяльцями у напрямку вгору , пожали їм руки і попрощалися , сказавши що чекають їх найближчим часом у «Горосі» на тому й порішали .
Петро й Данило продовжували свій шлях . ліс ставав густішим а сосни все вищими сонце не мов ховалося за гіллям , ні одна пташка не співала тут, лиш де не де було чути стук дятла , земля пахла старим болотом і грибами . Петро робив помітки на деревах , щоб повертаючись назад можна було найти шлях , він уже подумки наповнював пусті мішки усім добром та підраховував вартість старих ікон яку йому міг запропонувати лихвар.
Так він був уже старий чоловік, але ще був його мозок живий , а серце повне бажань.
Хотів він хату купити та винний погріб зробити щоб уже хоч на старості літ , коштувати вино, та пасіку зробити , щоб медовуху з неї качати.
Уже було після обідня , коли чоловіки наблизилися до церкви, спершу показався гостряк з поза дерев , те місце де колись була дзвінниця
А згодом і вся церква постала у своїй красі .Велична і похмура темна від старості мов столітній дід . Вікна її потемніли а важкі дубові двері , вже й не були такими важкими як і раніше , хрестики різні на них уже відтрухлявили від старості , а стажка що вела до дверей і зовсім зникла .
Петро з Данилом перехристилися і поспішили відкрити двері і зайти в середину , частина даху уже провалилася і вода усі роки заливала старе дерево яким була оздоблена церква з середини. Пахло старістю і сирістю. На душі стало моторошно і не приязно десятки пар очей , вицвілих і не дуже дивилисчя на них . Стіни були увішани іконами і малюнками з сценами страшного суда , Ангели боролися із зміями а Апостоли тримали важкі скрижілі над чортами … Посередині стіни висіла малесенька ікона Богородиці з дитям на руках , вицвіла і нічим не примітна . Церква була порожня , нікого багатства тут не було , а старі ікони були на малювані на шматках дерев і не вартували нічого для людини , що не вірує в бога .
Петро сказився .. Він просто збожеволів , не мов той чорт з рисунка вснелився в нього і він почав рубати стіни, ангели плакали під цого сокирою а чорти смілися , мов раділи свої не зрозумілій перемозі . Раптом з правого вугла почало сипатися золото і тут вже від горя чи від щастя Петро наповнив спочатку свої кишені а потім мішок загрібаючи у нього старими руками побільше всього що там було .
Данило онімів від шоку , він не очікував що Петро сказиться і він хотів було зупинити його та тіло його заніміло і він не міг поворухнутися . Щось оволоділо ним Язик став важким і йому здалося що то він помирає і зараз сатана захопить і понесе його у пекло , де чорти будуть його жарити , а злі собаки будуть рвати його душу на шматки знову і знову , а змії будуть повзати по його кістах. Йому було так страшно як ніколи в житті і він подумки почав перечитувати єдину молитву яку він тільки знав . Раптом з проваленего краю на стелі залилося світло , яскраве таке , що аж очі сліпило, воно осліпило стару церкву і вона ожила старою красою. Стрепенилусь ангели і заграла золотими зірками стеля , червоне дерево запахло і золоті цгли церки заблистіли , смарагдами сяяла хрести на іконицях . Петро продовжував гребти золото у мішок мов і нічого не бачив , а Данило не відводив очей з того краю наче від того залежало усе його грішне життя . Із світла у кінці старої церки у білій нічній сорочці , немов привид зявилося дитя . Маленька дівчинка посміхалась і пальчиком показувала на малу стару ікону посеред церкви . «Забери мене» попросила ікона .
Через декілька секунд усе зникло , церква знову була старою і сморід знову був старим , тіло повернулося до Даниила і він вже був не тим . Мовчки він підійшов до ікони , обережно зняв її і склав у свій мішок . Більше він нічого не взяв із старої церкви .
Повертаючись назад чоловіки вирішили піти кожен своєю дорогою . Щось сталося із ними там в тій церкві . Кожен тепер мав свій шлях .
Петро повернувся у село і в шинку святкував пів ночі , а потім недалеко від Пилипівки села зо три вперед купив хату з невиликим погребом . Та от біда не пожив там місяців і зо три як знайшли його мертвим у погребі з квартою в руках і пустим мішком поряд , говорили що він жалівся що до нього чорти всілякі приходили і золото требували . Тільки золото те те ж пропало без слідно , як і не було його . ходить тепер те золото з рук у руки по світу не чесним шляхом і біди й горе власникам приносить .
А Данило пішов у монастир гріхи замолювати ,а ікону у найближчу церкву віддав . Згодом там сталося велике чудо , ікона заплакала і кожний хто перед нею просив дитя, згодом вагітнів , люди дізналися про те і потягнулися до церкви з усіх усюд.
Небо затягнулося сірими хмарами над Пилипівкою і вже три дня там лив дощ без зупину раптом прогриміла блискавка і вдарила прямісінько у стару церкву. Сталась пожежа , яка назавжди стерла з лиця землі стару церкву




1 2 3 4 5  
Бал 5
Середній бал 5
Перегляди 22
Коментарі 0
Дата надходження 01-02-2019
Дата створення

Пошук на сайті

Що маємо