Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого
Сторінка автора - Олена Більчук

Проза     →     Олена Більчук
 
Катер
 
Дельфінчик полетів... Це його дуже здивувало. Оскільки відчуття, напевно, було чимось схоже на сон, але ж дельфінчик ніколи не спав раніше! Така вже у нього властивість: відпочивати половинками свідомості. Але тепер... Він летів. Над рідним океаном-морем, легенькою хмаринкою із плавниками...

Коли несподівано побачив у небі людину — хлопчика. Одразу ж захотів стати невидимим. Адже не раз чув від старших, що люди — непередбачувані. І часто забирають дітей дельфінів до себе, закривають у світі, де мало простору. Та бажання втекти було лише спершу. Хлопчик теж помітив дельфінчика, і хвиля радості, яку отримав дельфінчик, огорнула його рідною стихією.

— Привіт! — сказав хлопчик, — я знаю, ти — дельфінчик!

— Я теж знаю, що ти — людина, — засміявся дельфінчик. — Тільки не знав, що люди уміють літати, як чайки. А що ти тримаєш у руці? Схоже на хвостик.

— Це не хвостик — пензлик. Хочу навчитися малювати, але поки виходять лише лінії і хвильки. А ще — крапочки.

— А мені можна спробувати?

— Так. Вмокни його у море, і на повітрі крапельками можна спробувати. Я теж ще ніколи не малював на повітрі.

Дельфінчик взяв пензлик. Торкнувся моря, почав проводити лінії.

— Ти малюєш море?

— Ні. Повітря. Мені необхідне повітря.


Хлопчик раптом прокинувся. Так само несподівано як і заснув. Йому не вистачало повітря. Він кинувся до вікна, відкрив його — свіжий вітер! Хлопчик відчув, що відбувається, хоча не знав, де саме. Повітря! Необхідно повітря!


З катера втомлено дивився у воду молодий чоловік. Багатоденна смуга невдач сьогодні стала морем. Риби знову не буде — тепер причиною стала сітка — вона була розірваною. Це значило — не буде поки можливості повезти сина, який не говорив, у дельфінарій. Він дивився у море, як у глухий кут. Напевно, просто стомився. Серце стало гострим.

Пролунав дзвінок: дружина. Довгу мить він дивився на телефон, потім натиснув на кнопку:

— Так.

— Тату... Тату, приїжджай... Я намалював дельфінчика!

У чоловіка перехопило подих.

Та він раптом почув дивний, високий звук. Побачив у воді дельфінчика...

— Сьогодні. Буду сьогодні.



2 частина


— Сонечко треба посолити, щоб взимку було не холодно, а дні стали довшими.

— Засолити?

— Ні-і — посолити.


Олекса дивився в небо осені і згадав цю розмову, яка сталася, коли йому було чотири роки, усміхнувся. Він повертався зі школи — вже був дев'ятикласником — і думав про дельфінів.
Тиждень тому він побачив їх у цирковій виставі в Києві. Вистава його вразила, і відчуття були суперечливими. І можна було б сказати, що бачив дельфінів уперше (не на фото і відео), якби не історія, коли він був ще малим.

Тоді йому наснився дельфінчик, що потрапив у рибацьку сітку — і не міг її розірвати. І Олекса намалював дельфінчика, що вистрибує з води. А потім тато сказав, що, можливо, він бачив у морі саме цього дельфіна. Відтоді вирішив рибацьким промислом більше не займатися. А тепер ось у них є картина, намальована під час вистави афаліною Огником: різнокольорові лінії-хвилі, а ще — крапочки.
А ще — крапочки... Перед очима Олекси на мить загорілась блакитна зірочка.

Наступного літа він збирався до моря — вперше після того, як родина від'їхала з узбережжя. Йому так подобалося плавати і, може, зустрінеться там і з тим дельфінчиком, який вже мав стати дорослим, і поплаває разом з ним...

Так думав і проходив вулицями, парком.

— Не пройди.

Олекса зупинився. До нього звернувся кущик, весь у червоних ягодах, ніби у крапочках. Він іноді розмовляв з рослинами ще з того дитинства, коли "не говорив". І не тільки з ними. Олекса подумав, що отой смішний дитячий малюнок теж — слово. А слова уголос... Якщо ось про рослини — хлопчик часто чув, як звучить якась із них, щоразу трохи інакше, і це залежало також від місцини, — і, бувало, підспівував-наспівував їй. Можливо, так народжуються і слова-назви? І тоді розширюється звучання, і так розширюється й те, що відчуває рослинка...


Олекса стояв і дивився у небо. Над морем. І знав — той дельфін до нього зараз не припливе.



3 частина


Океан дихав глибоко. І смугасте небо відображалось навіть у смугах камінців, пробуджуючи нові відтінки і було так гарно, але ось тепер, біля моря, Олекса відчував тривогу. Океанічної сили тривогу. І він на миті ніби завмер так, як рослина — без кроків, але і без її довіри світові. Ні, це не було чимось лише особистим, не тільки смуток за Огником, який вирішив залишитись у місті. Олекса з батьками, друзями зробили майже неможливе, і дельфін мав повернутися у море — та він відмовився.


— Чому, Огнику?

Море не прийме тебе?

— Прийме.

— Але ж ти знаєш — твоя присутність тут, у містах, твоя несвобода не є необхідністю.

— Так. Але люди поки що часто збиваються з хвилі, і баланс надто порушено. Якщо я піду у море — тут буде інший дельфін — то хай це буду я. Тут у мене вже багато друзів і ти — теж.


Хвиля... Горизонт пішов за Сонцем, і на небі з'явилися перші зірки, спершу ледь-ледь... Олекса раптом відчув себе щасливим в цей вечір, чи вже ніч.

— Скажи, а ось ці тополі, вони колись зможуть літати?

— Якщо ти колись не захочеш мати безпеку суцільно прісної води…







1 2 3 4 5  
Бал 0
Середній бал 0
Перегляди 13
Коментарі 0
Дата надходження 09-03-2019
Дата створення 2010, 2011

Пошук на сайті

Що маємо