Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого
Сторінка автора - Олена Більчук

Проза     →     Олена Більчук
 
Аркуші
 
Якось, коли навчалася в школі, тоді, як відкривалося багато нових правдивих сторінок, на уроці історії вчителька викликала мене відповісти на запитання, яке стосувалось культури 20-х років. У старших класах я не була старанною школяркою, підручником користувалась зрідка і відповідь зімпровізувала. Оскільки любила читати і мала якісь там знання, вона, відповідь, пролунала дзвінко і впевнено, була оцінена високим балом і захопливим відгуком подруги. І коли пізніше учням було запропоновано обрати між іспитами і поглибленим дослідженням обраної теми, я — впевнено і дзвінко — обрала писати про культуру 20-х років. А далі було занурення у ті часи, потрясіння. Матеріалу для захисту було зібрано достатньо, але — ні впевненості, ні дзвінкості. Промовивши вступ, не змогла продовжити, замовкла. У класі довгий час була тиша, хвилин п’ять, далі я повернулася за парту, пізніше склала іспит.

Згадала те занурення, коли нещодавно натрапила в інтернеті на розповідь про братство у Воздвиженському. І сталася історія, з літературними героями якої не була знайома раніше, також не бувала у Шостці, єдиний аркуш з новели, який тримала в руках, — заява про вихід із комсомолу татового дядька.

Є події, до яких доходиш здалеку, яких не можна уникнути, немає в них вибору, окрім виконання чи не виконання обов’язку — так, як його розумієш. І все-таки — можна обрати інтонацію. У той самий момент чи вже озираючись.

За кожним словом, тим паче словами, — стільки трактувань, можливих аналогій, які автор мав чи не мав на увазі. Напевно, вони по-справжньому вірно читаються, чуються лише в контексті Усіх інших Слів. Проявлені слова — це завжди ризик. Але не ризикувати — не доторкатися до тиші.


1

— А що то, Орисю Василівно, за хлопець учора прийшов, то ваш родич? — запитала Улянка, уважно оглядаючи капелюха-дзвоника: вона пошила його із цупкої тканини й прикрасила червоною лєнтою, і капелюх здавався, здаля, щойно з вітрини модного одягу на Ярмарковій площі.

Улянка усміхнулася й поглянула на Орисю, та її питання вдарило Орисю струмом страху, тій враз потемніло в очах, і Орисина душа полетіла вниз…


2

— Слухай, а ти часто сюди ходиш малювати? — до Миколи підійшов високий молодий червоноармієць: велетень, з привітними синіми очима.

— Коли є час.

— Я теж колись малював, трохи.

— Хочеш зараз?

— Давай.

Осінній вітер ущух — тож невеликий аркуш паперу не треба буде притримувати рукою. Червоноармієць присів поряд з хлопчиком на землю, взяв альбом і провів лінію, другу, лінію обрію…

З невеличкого пагорбу було видно майже увесь яблуневий сад Хрестовоздвиженського братства. Небо розхмарилось, надвечірнє сонце освітило дерева м’яким вогнем. Юнак вдивлявся в їхні обриси, у довгі тіні, у лінії крон, у теракотові вигини гілок. Коли завершив, критично поглянув на свій малюнок, а потім передав Миколі.

— Тримай. Буде тобі напам’ять від мене. Мене Федором кличуть.

— А я — Микола. Гарно вийшло. Як у справжнього художника. Спасибі.

Хлопчик не приховував своє захоплення.

— То ти тут, у братстві, народився?

— Ні. Я тут недавно. У мене ще є брат, Грицько. Він зник, коли ми були в Києві.

— У мене теж є брат Грицько. А тобі скільки років?

— Дев’ять.

— І моєму братові дев’ять, — сказав Федір.
«Микола, напевно, сирота», — подумав.

— Мама й тато померли, ще коли був малим. Грицько, він великий. Точно, шукає мене. Почекаєш тут, добре? — підхопився раптом. — Я зараз повернуся.

— Тільки недовго, бо мені вже треба йти.
Хлопчина щодуху помчав у бік дерев’яних будівель.

Федір приліг на скошену траву й заплющив очі: не спав другу ніч поспіль і вирішив трохи перепочити.

Він воював у 12-й армії. У тій частині, яку нещодавно призначили охороняти Трудове братство. Християнське, засноване задовго до революції. Юнакові було цікаво дізнатися більше, про братство ходили різні чутки, може, тому й захотілося познайомитися з хлопчиною, якого одразу запримітив на пагорбі в саду.

Микола повернувся незабаром, як і обіцяв. Він спершу відсапувався від швидкого бігу, тому мовчки простягнув аркуш Федору.

Федір розгорнув аркуш.

— Можеш прочитати. Це мій брат писав. Це чорновик. Він потім переписав, щоб було менше правок. А я не викинув. Це все, що у мене є з Грицькових речей.

— Заява, — прочитав уголос Федір. А далі уважно читав вже про себе.

«…прошу мене виключити з комсомолу і звільнити від обов’язків збирати продрозверстку». На цих словах Федір поглянув на хлопчика.

— Не показуй цього листка нікому, добре? Нікому з наших, — уточнив Федір й повернув заяву Миколі.

Потім взяв альбом і на зворотній стороні свого малюнку написав декілька рядків. То була його адреса, імена батьків: Орися Василівна та Олександр Терентійович Ковалі.

— Ти звідки? — запитав.

— Із Семиполок.

— Якщо будеш у Глухові, то зазирни якось. Познайомишся з моїми братами — Грицьком і Мишком. Я, може, теж буду вже вдома.

— Добре, я зайду.


3

Минуло 5 років. Микола щодуху біг через яблуневий сад, озираючись: чи, бува, хтось не бачить його. Та потім відчув, що озирається вже на сам сад, на його гілля, на перші посаджені ним дерева, на жаріючі доріжки…

Вже було близько до ночі, коли хлопчина проминув міст і йшов вулицею Шостки. Від вітру містечко гуло, наче завод з виробництва зірок, що яскраво сяяли поміж білих хмар. Іноді доносився тихий, глибокий звук: схоже, десь поблизу вітер розхитував дзвін на дзвіниці. Морозне листопадове повітря дошкульно кололо в обличчя, та все ж — своєю силою — вітер був попутним.

Перш ніж вирушити до Києва, Микола вирішив виконати свою обіцянку й провідати Федора.

Якщо поглянути на сучасну мапу Google, то від Воздвиженського до Глухова і від Глухова до Шостки можна дійти за день-два. Та якби Миколу хтось запитав тоді, скільки проминуло часу відтоді, як він втік з Воздвиженського, то хлопець не знав би, що відповісти: йому здавалося, що вже дуже довго був у дорозі.
Різко похолоднішало, і юнак був закутаний у вовняну хустину, яку турботливо йому пов’язала глухівська бабуся. Це вона дала йому нову адресу родини її сина, Олександра Коваля, батька Федора.

Вул. Совєтська починалася від річки, від лісу, від самого краю містечка. (Тутешні мешканці часто називали вулицю, як було раніше, — Садова: хтось за звичкою, а для когось це був спосіб протесту проти влади). Поодинокі ліхтарі нагадали Миколі про хутір братства: там теж було електричне освітлення, казали, запалили ті ліхтарі ще до революції.

Знайти одноповерховий дерев’яний будинок серед багатьох схожих виявилося нескладно: на паркані висіла табличка з назвою вулиці і номером.

Микола обережно відчинив розхитану хвіртку і зайшов у двір. Тієї ж миті біля нього промайнула тінь: то безпритульний собака тільки й чекав нагоди!

Собака щось зачепив — і у дворі стався гучний гармидер. «От знову той пес пробрався», — почулося раптом за стіною будинку.

Микола стягнув з голови хустину й занімілими від холоду пальцями постукав у двері.

Потім знову, щосили.


4

— Спить, — Орися поглянула на Миколу. Той спав на підлозі, міцним юнацьким сном. Принаймні, так видавалося Орисі.

— Тривожно мені якось, Сашо, — сказала вона чоловікові.

— Ти б краще приховала ту карточку.

— Я надійно сховала.

Орися підійшла до вікна — навіть за шибкою було чути, як сильно гуде вітер. Завтра Микола збирався йти до Києва. Цей хлопчина сказав, що бачив їхнього Федора, старшого сина. У той, 1919 рік, як Федір загинув. Приніс його малюнок. Вона Миколі одразу повірила. Потім вже впізнала свекрушину хустку, та ще й імена написані на аркуші. А сам малюнок такий, наче то Федірко торкнувся до її серця. Але Орисі було неспокійно: Михась, середній син, який ще навесні 1920 року пішов до війська УНР, був зараз за кордоном, десь у Чехії.

А раптом хтось підіслав хлопчину, щоб вивідати щось про Михайла?

— Може, ще побачимо Михася, — тихо сказав Олександр. — Давай вже спати, Орисю, завтра рано вставати.

Чоловік невдовзі заснув. Орися підняла дошку на підлозі, дістала фотокарточку. Вродливий юнак дивився спокійно, ледь усміхаючись, ніби підбадьорював її. На зворотній стороні у декілька рядків вишикувались літери, написані синім чорнилом, — вони бачилися Орисі вояками-охоронцями. Вона не вміла читати, чомусь не давалася їй та грамота, хоча грамотних дуже поважала, та й коли було вчитися. Чоловік читав їй цей підпис не раз, вона знала його напам’ять. Не можна було, щоб цю карточку хтось побачив.

— Контрреволюційний елемент… контрреволюційний… — раптом крізь сон заговорив Микола.

Орися здригнулася. Ні, жару в Миколи не було. «Напереживався, мабуть. Кажуть там, у Воздвиженському, декілька днів тому було гаряче, багатьох арештували».

Вона поклала карточку під дошку й знову поглянула гостя. Микола відмовився взяти гроші на квиток до Києва, не захотів просто так, і в борг теж: не знає, чи зможе повернутися, щоб віддати їх.

«На біржі в юнсекції у нього немає шансів. Навіть й забити можуть хлопці. А як не знайде свого брата? Йому б учитись десь. Толковий хлопчина, чесний, хороший», — все думала Орися.

Потім тихенько підійшла до Гриця. Той спав, повернувшись до стіни. Він міцно стискав аркуш паперу з намальованим на ньому яблуневим садом. Орися поправила синові ковдру й обережно витягнула малюнок, почепила на стіну, поряд з невеличким портретом Шевченка.


5

Микола прокинувся вдосвіта.

Він щойно бачив у сні свою вчительку. Як вони разом дивилися на жовтневі дерева — яблуні, осяяні сонцем, радісно тріпотіли золотистими листочками-крильцями. А потім сад почало заливати глибоким синім кольором. Так, що його не стало видно зовсім. Був лише простір глибокого синього, безмежного. Але сад відчувався, не проминав.

Хлопчина був під враженням від побаченого. А ще він думав про те, що прощати важко. Що це, як затерти малюнок, а протиснуті лінії на папері залишаються. Поки якась сила не вирівняє поверхню.


6

Навіть під ковдрою відчувалось, що в хаті за ніч стало холодно: дровами топили ледь.

Микола вирішив не вставати одразу: дочекатись, поки прокинуться інші, щоб не побудити.

Спершу старший Коваль нишком, теж, щоб нікого не розбудити, зібрався й пішов на ранкову зміну, на завод.

Потім прокинулася Орися.

— Вставай, синку. Розпали примус і грубу, а я піду до колонки по воду, — почала будити Орися Грицька.

Вона підняла малюнок, який впав на підлогу, знову почепила його на стіну, на мить завмерла.

— Давайте я допоможу, — озвався Микола.

Орися звеселилася:

— Тобі — розпалити примус, а за Грицьком — грубка. Чуєш, Грицю, прокидайся вже. А то залишишся без роботи!

Жінка вийшла на вулицю.

Її зустрів поривчастий вітер. Серпанково-блакитне повітря, галасливе птаство. Крижана жива вода.

Коли Орися повернулася в дім, то, окрім Грицька, побачила в просторому коридорі Улянку. Цій симпатичній кароокій дівчині було десь років двадцять. Нещодавно їй вдалося знайти роботу на заводі, і вона жила в цьому ж будинку, в одній із чотирьох кімнат.

— Доброго ранку, Орисю Василівно, — привіталася дівчина.

— Доброго ранку, — відгукнулася Орися й поставила відро на підлогу, вода в ньому хвилювалася.

— А що то, Орисю Василівно, за хлопець учора прийшов, то ваш родич? — запитала Улянка, уважно оглядаючи капелюха-дзвоника: вона пошила його із цупкої тканини й прикрасила червоною лєнтою, і капелюх здавався, здаля, щойно з вітрини модного одягу на Ярмарковій площі.

Улянка усміхнулася й поглянула на Орисю, та її питання вдарило Орисю струмом страху, тій враз потемніло в очах, і Орисина душа полетіла вниз.

— Це мій троюрідний брат. Із Глухова. Прийшов на вихідні допомогти в навчанні. По хімії, — сказав хриплуватим голосом Грицько, підкидаючи у грубку зім’яту газету.

— А… Гризеш граніт науки. У технікум зібрався? — озирнулася Улянка до Грицька. — Приходьте увечері до «Зірки», послухати наші нові куплєти. Неділя все ж.

— Ти що, записалася в «Сині блузи»? — Грицько з цікавістю поглянув на Улянку.

— А що? Думаєш, не вмію співати?

Улянка ще раз поглянула на капелюха, потім повернулася до своєї кімнати. За мить вийшла, зав’язуючи хустину:

— Приходьте, буде весело!

Вона відчинила вхідні двері, і від сильного протягу зі старої — колись панської — етажерки повільно злетів аркуш паперу. Це був свіжий номер місцевої газети «Последний бой», присвячений сьомій річниці пролетарської революції.







1 2 3 4 5  
Бал 0
Середній бал 0
Перегляди 14
Коментарі 0
Дата надходження 13-05-2020
Дата створення

Пошук на сайті

Що маємо