Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого
Сторінка автора - Марина Троян

Проза     →     Марина Троян
 
СУДДЯ ЗА СУМІСНИЦТВОМ
 
Не встиг розвіятися вранішній туман, а сонні двері архіву вже мляво позіхали, впускаючи до старої, але величної будівлі найретельніших працівників. Вже скільки років вони є свідками цієї метушливої врівноваженості, діловитої пунктуальності непоказних сірих істот, які сновигають туди-сюди день у день з товстелезними папками і позирають на світ очима новонароджених інтелігентів крізь подвійні скельця окулярів. У цих стінах вони залишали людську метушню, губили орієнтацію в часі й перетворювалися на послідовних і невблаганних канцелярських трударів.

Як завжди, вахтерка посьорбувала розчинну каву, яку ніколи не встигала випити вдома, а секретарка сновигала коридорами, вдаючи з себе заклопотану й шукаючи то ручку, то скріпку, то ще щось.

І, як завжди, ні на хвилину не запізнившись, Петро Семенович промерехтів повз приймальню у своєму антикварному коричневому капелюсі, з довгою парасолькою у лівій руці і незмінним “добрим ранком”.

Цього разу, прошарудівши своїм плащем вниз по підвальних сходах і не дійшовши навіть до своєї комірчини, він натрапив на першу ранню відвідувачку, яка петляла низькими коридорами-лабіринатми, аби вкоротити чекання. Це була низенька вже немолода жінка. Вона б нагадувала міс Марпл, якби не її слов’янські риси обличчя та трохи зігнута постава, яка позбавляла її “англійської” величі і манірності. Але хитрий вогник в очах свідчив про гострий розум, а зі смаком підібраний, хоч і недорогий, одяг та ідеальний стан черевиків виказували гарне виховання.

Втім, це була одна з багатьох таких відвідувачок, що були тут і вчора, і позавчора, і десять років тому. Через те Петро Семенович не звертав великої уваги ні на саму жінку, ні на її одяг. Його цікавили тільки номери фондів, описів та справ, які вона хотіла переглянути. Він впустив її до невеличкої кімнати, на дверях якої висіла табличка “Читальний зал”, хоч насправді вона більше нагадувала склеп. Єдине вікно майже повністю заходило під землю, а та частина, що визирала на світ Божий з-понад асфальту, пропускала не вельми багато світла. Кімната, мабуть, ніколи не провітрювалася, бо повітря в ній було настільки важке й пройняте духом процвілого паперу, що здавалося, наче воно стоїть тут ще з часів Нестора Літописця.

За кілька хвилин архівний працівник склав на стіл три величезні папки, від чого повітря ніби ще поважчало. Розказавши жінці, як потрібно користуватися архівними документами, і попередивши, що буде в сусідній кімнаті, Петро Семенович попрямував до свого робочого місця з наміром перечитати ранкові газети: зазвичай такі відвідувачі сидять тут не менше двох-трьох годин, тож часу вистачить “з головою”.

Коли жінка вийшла з “читалки” за п’ять хвилин і повідомила, що закінчила свою роботу, здивування старого перейшло середню позначку. Вона спокійно розписалася на місцях “галочок” та й пішла собі. А він все ніяк не міг збагнути, що ж це можна встигнути за п’ять хвилин. Стільки часу зазвичай витрачається на те, щоб вишукати потрібну сторінку, а ще ж треба перечитати, повиписувати…

Тут у нього зародилася підозра: за такий період можна ж було просто повиривати потрібні документи! Було б відразу здогадатися!

Старий кинувся до тієї гори пожовклого паперу і почав передивлятися номери аркушів, що були вказані у запиті. Сторінки неслухняно шелестіли поміж пальцями. Коли Петро Семенович відсунув подалі перевірену першу папку, на його натягнутих нервах вже можна було грати вступ до “Вальсу квітів”. Коли ж друга папка посунулась слідом за першою, а третя була розгорнута на середині, занепокоєння трохи послабилось, але сторінки горталися з тим же завзяттям. Нарешті їх шелест припинився. Але не тому, що чогось бракувало, а якраз навпаки.

Перед очима чоловіка на протоколі якогось там з’їзду лежав великий блакитний конверт, підписаний нерозбірливим почерком. За роки своєї довгої сумлінної праці у вищому партійному, а потім – в обласному архівах Петро Семенович ні разу не бачив “таких” конвертів, бо “таких” у нас в ті часи просто не було.

Він підніс конверт ближче до очей і все ж не зміг прочитати підпису: написано було не по-нашому. Конверт був заклеєний, але, з усього було видно, вже вдруге.

Після тривалої боротьби сумління з цікавістю перемогла остання. Швидким рухом чоловік витягнув акуратно складений аркуш і у великому збентеженні прочитав… заповіт.

Такий собі пан Зуєв залишав дочці Єлизаветі та її нащадкам казкову суму грошей на рахунку у швейцарському банку, та ще якісь облігації і майно. Але найбільше дивували місце і дата складання заповіту – Гамбург, 1948 рік.

Отакої! От вам і “вирвані сторінки”, от вам і “швидкі” відвідувачі!

Бідний Петро Семенович не знав, як йому реагувати на таку знахідку і, найголовніше, що з нею далі робити.

Він показав заповіт своїм колегам, котрі нічого кращого не придумали, як гуртом подивуватися та й повернутися до своїх справ. Він поніс його до завідуючої архівом, але та була надто зайнята виправленням помилок у звітах своїх підлеглих.

Що ж далі? Закинути конверт на полицю з архівними документами, віддати на поталу часу та шашелю? Спокійно пити чай з булочками, знаючи, що, можливо, поклав на полицю чиюсь долю? Звісно, невідомо, що це за Єлизавета, і де її шукати. Хтозна чи вона взагалі ще жива. Але це не підстава для бездіяльності. У неї можуть бути діти, чи там якісь родичі. А якщо це змінить чиєсь життя на краще? А, може, стане навіть чиїмось порятунком? Ні, робити щось треба! І Петро Семенович це твердо вирішив.

Оскільки у пошуку самої Єлизавети не було за що зачепитися, єдиною сполучною ланкою залишалася “міс Марпл”. Її, принаймні, можна було знайти за листом-запитом...



…Олександра Інокентіївна поставила на стіл вазу з печивом, кинула на ручку крісла пару добре випрасуваних лляних серветок і підійшла до вікна. Гардини вона не відсовувала – чи не хотіла бачити цей сірий дощ на тлі сірого неба, чи навпаки – не давала тій сірості дістатися до неї. Вона тільки трималася за квітчасту штору на тлі квітчастих шпалер і нерухомим зором пронизувала сірий простір.

Це була та сама рання відвідувачка архіву. І зараз у неї був бездоганний вигляд, і зачіска – волосина до волосини, і вдало підібрані прикраси. Хоча того “аристократичного” спокою вже не було.

Зі стін поглядали серйозні чорно-білі обличчя в дерев’яних рамках, а на кухні посвистував чайник, сповіщаючи про те, що вода закипіла. Дві витончені чашечки на блискучих блюдцях чекали, доки їх наповнять чаєм, а господиня готувалася до серйозної і напруженої розмови, яка мала відбутися за цим самим чаєм.

Нарешті, після нескінченних останніх п’яти хвилин очікування і різкого дзвінка у двері, вона впустила незвичайного гостя. Той зняв свого коричневого капелюха і ще раз перепросив за несподіваний візит.

Вони вже зустрічалися, але тепер дивилися один на одного по-іншому: він – запитливо і вимогливо, вона – розгублено і нерішуче.

Гостя запросили до вітальні. Пролунало кілька уривчастих ввічливих фраз, але розмова ніяк не починалася. Нарешті Петро Семенович зібрався з духом:

– Ви повинні мені розказати про той заповіт.

Олександра Інокентіївна ледь помітно здригнулася, хоча і чекала цього. Сьорбнула трохи з чашки і відсунула її з блюдцем подалі, намов розчищаючи собі поле бою.

– Я вас прошу. Навіщо воно вам треба? Не шукайте собі зайвого головного болю. Залиште все так, як є.

– Зрозумійте мене, я не можу. Можливо, якби ви мені розповіли, я б змінив свою точку зору.

– Добре. Я розкажу те, що вам можна знати…



– …На межі десятих і двадцятих років у Києві жила одна заможна родина. Їх прізвище було Зуєви. Здається, вони мали ще якийсь дрібний дворянський титул – точно не скажу. Та більшовицька влада, яка добралася сюди, не терпіла багатих, та ще й титулованих. Зуєви змушені були втекти за кордон. До родини належали й молодий Михайло з дружиною. Якраз перед війною вона з маленькою донькою поїхала на деякий час з Києва. Почалась Велика Вітчизняна. Навіть у своїй країні пересуватись було досить важко, особливо втікачці з дитиною. Повернутися вона так і не змогла.

Після війни Михайло Зуєв переїхав до Західної Німеччини і втратив будь-який зв’язок з радянською стороною. Він був розумною людиною і нажив собі чималий капітал. Не позбувшись надій, що його сім’я вижила, він у п’ятдесят років склав заповіт і заповів майже все своє майно дочці – Єлизаветі Михайлівні…

– А яке тоді ви маєте відношення до всього цього?

– У сорок третьому мене забрали до Німеччини на роботу. Я була ще зовсім юна. Думала, що пропаду. Якимось дивом потрапила у сім’ю Зуєвих. Михайло Зуєв був чуйною людиною і платив мені добре. А після закінчення війни я так і залишилась працювати у нього економкою. Перед смертю він дав мені грошей і цей заповіт і попросив знайти дочку чи її нащадків…

Так, несподіванок Петру Семеновичу цього разу не бракувало. Він сидів ошелешений, геть забувши про чашку, яку тримав у закляклій руці.

– Чому ж тоді ви залишили заповіт в архіві? Ви знайшли Єлизавету Михайлівну? Чи вона вже померла? Що з нею сталося? Може, в неї є діти?

– Так, Єлизавети Зуєвої вже немає.

– А діти? Були в неї діти?

Олександра Інокентівна запнулася в нерішучості. Щоб якось заповнити цей момент вона взяла печиво і почала неквапливо хрумтіти ним. Але впертий погляд співрозмовника рішуче вимагав відповіді.

– Діти? Є. Син один залишився.

Зважаючи на її небажання говорити, гість мав витягувати відповіді по слову.

– Чому ж ви не віддали йому заповіт? Де він? Тут? За кордоном? Як його хоч звуть?

Запитання сипались, як листя восени, летіли зі свідомості через вуста, як парашутики білої пухнастої кульбаби від вітрових жартів. Та в цю мить вітер не був жартівливий, чи пустотливий, чи бездумний. А коли він серйознішає, то загрожує перетворитися в цілу бурю, яка зриває все те, що не має міцної опори, або ж навіть в ураган, який надовго вибиває з нормального ритму життя.

Саме так і вибили останні події зі своєї тихоплинної течії той поміркований і обережний розум, який за стільки років так звик до усталеного і до болю затертого розкладу життя, що вже сумнівався в існуванні чогось іншого – радісного чи трагічного, але яскравішого, не такого сірого і приземленого.

Ніколи ще відтоді, як розсипались останні підвалини щасливої сім’ї, питання чоловіка не були такими змістовними. Вперше він почував, що відповіді є життєво-важливими, не менше, ніж ті, які пояснювали, чому він не може вживати кави, гострої і жирної їжі.

Запитання сипались. Інколи йому вдавалося упіймати відповідь, яка не встигла заховатися за мурами впертості. І тоді Петро Семенович ще більше розпалювався, відчуваючи, що тендітний метелик обов’язку допомагати розправляє свої затерплі крила. Так рідко Доля призначає тебе янголом-охоронцем. І не завжди це призначення помічаєш у своїй поштовій скринці, бо винахідливість посланця-Випадку іноді перевершує спритність того Тлумача, що перетворює її сигнали на мову передчуттів і відчувань.

Йому вдалося довідатися дещо про сина Єлизавети, але навіть тепер про королеву Великобриатнії він знав більше, ніж про нього. Незважаючи на всі його старання, Олександра Інокентіївна не була схильна до одкровення.



Вечір, збираючись сватати чорнооку Ніч, прийшов до неба на оглядини. Покликав Місяця за свата і пишається шовковою молодістю та свіжістю, засипає майбутнього свекра зорями-дукатами. А сваха-Осінь скинула на землю білу хустку туманів, щоб ніякі безсоромні очі не сміли підглядати за їх таємничим дійством.

Ніжаться розвінчані дерева, упиваючись останніми краплинами життєдайного осіннього нектару, сп’янілими кронами кивають перехожим.

Петро Семенович не йде – пливе в тому тумані. Борсається безпорадно мухою в молочному киселі, вже й захлинається в ньому. Відігнув комір по самого капелюха, зіщулився, наче гармошка, склався, так, що самі очі кліпають. І не треба йому тих захованих дукатів – аби швидше прийти додому, загорнутися в теплу ковдру і позбутися тієї плутанини у закам’янілій голові. А там, здається, вже було все – купа менших і більших дрібниць, які безладно повкидали сюди останнім часом і які видавалися вкрай важливими. І все це тисло на розум, як тисне на маленький цвяшок молоток, який нахабно впав казна звідки, та й не хоче підніматись.

Та де там вже спокою пробитися через ті брили. Клацнув замок у дверях, ввімкнулось і вимкнулось світло, рипнуло ліжко, а сердега не зміг і дихнути спокійно.

Незважаючи на вперте бажання забутися, знову перед очима поставала інтелігентного вигляду жіночка з бісиками в очах. Саме ті бісики і повернули спочатку Петра Семеновича на думку, що це хитра і підступна потенційна спадкоємиця, обділена володарем того нерозбірливого почерку на заповіті. Надивившись по телебаченню різного мексиканського і венесуельського “мила”, старий вже було схилився до думки, що це, скоріше за все, – мачуха, яка хоче залишити ні з чим свою падчерку. Видно, бідолаха настільки знудився між притрушеними порохом архівними полицями, які були чи не єдиною його дійсністю, що випадковий папірець, який не має до нього ні найменшого відношення, розбурхав заколисану уяву. Щоправда, згодом ця уява не витримала жодної критики – від правди розсипась на друзки, як трухлява колода. Врешті, правда виявилась значно разючішою, ніж накидані фантазією безглузді штрихи.

Життя перекидається людськими долями, як задерикуватий жонглер різнобарвними кульками. Не встигне людина збагнути, що летить вгору, як уже падає вниз, і від раптовості нічого не може вдіяти. Лише продовжує сподіватись, що її підхоплять до того, як вона торкнеться землі і розіб’ється. Життя підхоплює, знову підкидає, і знову ловить… Але іноді йому набридають одноманітні забави і воно дає погратися іншим. Дає комусь можливість покрутити чужі шляхи, попідкидати і половити, вирішити чиюсь долю. І тоді якийсь пересічний чоловік одержить повістку про призначення суддею, і вирішуватиме за когось, куди йому летіти, буде карати і милувати. І йому зовсім не спаде на думку, що через деякий час якась зовсім незнайома людина поза його очима буде вирішувати так само його долю. І, можливо, навіть не подумає, що робить, а в кращому випадку однієї ночі не зможе заснути. І все.

У Петра Семеновича вже були всі необхідні докази “за” і “проти”. Свідка допитано, всі матеріали зважено під проводом безсоння.

Знову позіхнули архівні двері, знову по підвальних сходах зашарудів плащ. У невеликій комірчині легкою парою здійнявся запах кави і зашелестіли газети.

Петро Семенович з небувалою уважністю перечитував статтю, над якою містилася фотографія: дружина зустрічає біля тюремних воріт чоловіка-магната, якого “помилково” засуджено за корупцію і шахрайство.

Виходить, права була Олександра Інокентівна у тому, що від заповіту нащадкам не буде “ні холодно, ні жарко”.

Допивши каву і відклавши газети, чоловік заліз по драбині до найвищої полиці, витяг звідти найтовщу папку і як у хмару пилу вкинув туди блакитного конверта, підписаного не по-нашому.

Суддя прийняв рішення – справу закрито.







1 2 3 4 5  
Бал 0
Середній бал 0
Перегляди 861
Коментарі 0
Дата надходження 24-12-2006
Дата створення

Пошук на сайті

Що маємо