Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого
Сторінка автора - Марія Морозенко

Вірші     →     Марія Морозенко
 
КНЯЗЬ СВЯТОСЛАВ (поема)
 
Не вам, прийдешні герої,

Я пісню слави заспіваю.

Про Русь величну, славних воїв,

Про славу руську згадаю.





О руські вої,

Скільки вас полягло на чужій та рідній землі.

Скільки не повернулося додому до Лель своїх любих.

Як часто зазирали ви в очі в очі смерті,

І сама смерть відступала,

Дивуючись сміливості та відчайдушності вашій.

І багряніли поля дощем крові политі,

Засіяні слізьми прощання.

І буйне колосся зростало на цих полях,

А випечений із того колосся хліб

Проростав у душах силою відваги

І нездоланним духом волелюбності.

І на місце загиблих ставали нові воїни.





Року 964 нача княжіте Святослав:

Князь – воїн, що не боявся ні блиску меча,

Ні лету стріли.

І славні руські вої сміливо йшли за князем,

Бо бачили в ньому силу, міць,

Самих себе вбачали.

Як часто зелений килим трави матінки – землі

Слугував молодому князю і ратникам його

За стіл і постіль.

Пил походів міцно поєднав русичів

У непереможне руське військо.

І тремтіли вороги, коли вчували зичний голос

Молодого князя: «Іду на Ви!»

Розбита вщент Хозарія молила пощади.

Тремтіла лукава Візантія, відчуваючи –

Руське військо скоро стане під її стінами…







БУВ ДЕНЬ ПЕРШИЙ



Стояв буй-тур Святослав

Попереду війська.

Вогнем Адріанополь палав,

Перемога була вже близько.

Архиреї втікали до Риму,

Візантію окутав дим.

Князь, як велет, стояв серед диму,

Дужі вої стояли за ним:

– З відвагою предків з’єднаймося, вої!

Нехай ворогів більше удвоє,–

Поляжемо кістьми

Нас не здолають,

Сорому мертві не знають.



І був страшний бій –

Ріками лилася кров –

Схитнувся загін Скліра,

Побілів патрицій Петро.

Дивився Святослав на місто,

Що вже нині міг спопелити,



І раптом почудилось:

«Літо...

Київ… Полум’я… Діти…

Тривожно вістують била…

Крик чути… Плач… Голосіння…

Військо страшне до стін підступило,

Печенізьке прокляте насіння,

Розсіяне ромеями по всій землі –

Від краю і до краю,

На сльози і на жалі,

На згубу квітучому краю.

І бачив Святослав: На городницях

Гридні, ремісники, жінки посивілі.

Вдивлявся князь в їхні лиця

Замучені і змарнілі,

Шукав… і знайшов – сива мати

Гукала: на смерть стояти!

Мертві ж бо сраму не ймуть!

Із рук зброї не відпускати!

Князь і вої на поміч йдуть!»





І бачилося Святославу:

« Як бистрокрилий птах.

О ні, як вітер він летів через Дунай,

Почувши жахливу вість,

На помсту криваву.

І вмить дикий страх здолав ворогів.

– Не карай! – благав непроханий гість.»



І марилося князю:

« Печеніги припадали до землі,

Молили пощади.

Земля відштовхувала їх від свого лона».



І чудилося князю:

«Він упав у ноги жінці

На всій землі найріднішій,

Але й тепер, у цю мить,

І досі чужій… матері»:



– Мамо, тут я!

– Нарешті мій сину.

О як я тебе виглядала.

Смерть теше для мене уже домовину.

Поглянь, яка немічна стала.

– Мамо, доста…

– Сину мій, знаю,

Що хочеш мені ти сказати.

Вислухай матір. Востаннє благаю,

Послухай, що радить мати.

Ти, князю, чужі землі шукаєш,

А рідну свою занедбав.

На кого ти місто лишаєш?

Глянь, тать Київ мало не взяв.

Край чужинський спішиш покорити,

А хто днесь буде Русь боронити?

Ти ж ніби буйний вітер,

Така в тобі дужа сила.

А Уліб… О, ви різні діти,

Хоч я вас обох родила.

От Уліб…

– Що Уліб, княгине?

– Як сина не смію судити.

– Я й сам знаю, мамо, він винен,

Не вмів ворогів побити.

– Не треба! Не смій казати!

Стояв він поряд зі мною.

– Так, попереду мати,

А він, як завжди, за спиною.

– Він боронив своє місто,

А ти за чужим подався.

– Мамо, совість у мене чиста –

Повік ні за ким не ховався!

Так мислю, білю Дунаю

Поставлю я град великий.

Там буде центр мого краю

Від нинішніх днів і навіки.

Гординя в тобі клекоче,

Всьому є ціна і міра.

Той здобуває – хто хоче!

Це не гординя, а віра.

Я почуваю, мамо,

Що Русь мушу нині зміцнити.

Думала я так само.

Мріяла, може діти

Краще за мене зуміють.

І от що днесь, сину, бачу –

Хижі у полум’ї тліють.

Дивлюся на Київ і плачу.

На старості плачу, сину,

Від болю вуста стискаю.

Покладете мене в домовину,

Що станеться з Руссю, питаю?

Мамо…

Я заклинаю!

Молю тебе, сину, благаю!

Досить вже воювати,

Час і про мир подбати.

Досить смертей. Допоки,

Я ще жива на світі…

– Мамо, а «око за око?»

Волають про помсту вбиті.

Ті, що лежать під градом.

Ті, що орда розтоптала.

Ні, я здолаю гада!

Візантія ж орду наслала.

– Це правда, правду говориш.

Ромеї наслали їх, знаю.

Оступися, ти їх не побореш!

Загинеш, я це почуваю.

– Хай так! Боги чинять долю.

Сама ж колись нас повчала:

Помста ¬ гартує волю,

Ти ж ворогів не прощала.

– Не прощала, тепер караюсь,

Он що зробила з собою.

Ти чуєш, сину, я каюсь,

Каюсь перед тобою.

Прости за Малушу.

– Доста,

Прости за минулі дні.

Спинися… Вислухай…

Помста…

Як боляче чути «Ні».









І був день другий

То не чорна хмара поле весняне вкрила.

То не зграя шулік над

Ущелинами Балкан пролетіла.

То ромеї, зібравши військо чисельне

Проти Русі виступили.

Ой запалало знову на землі

Пекло пекельне.

Охопило полум’я Велику Предславу.

І став перед воями отаман Свада:

– Не осоромимо руську славу,

Станемо стіною великого града.

На вашу міць, ваше слово здаюсь –

Відстоїмо Болгарію, відстоїмо Русь.

То не грім прокотився над Предславою,

А зична луна восьмитисячного війська:

– Веди, воєводо! Поляжемо з славою.

Тремтить хай орда візантійська.







І був страшний бій –

Один русич проти п’яти ромеїв.

Піт і кров змішалися із землею.

Сонце закривавлене над світом вставало,

Чорного диму страшне покривало

Столицю Болгарії вкрило.

– Та звідки в тих русичів сила?

Чи їм не болять свіжі рани?

Стоять, як Боги! Як титани!

Смерть зустрічають зі сміхом! -

Від люті шипів Цимісхій.



Падали руські вої і знов піднімались

Ранені, січені, та живі!

Крок за кроком вперед посувались,

Багряніла земля у крові

Не сіяна і не орана,

Поржавіли рала та борони.

Падали ратаї, в землю вростали –

Найстрашніший засів людських доль!

Свад попереду, й ті, що зостались,

Проривалися в Доростоль.



Дванадцять разів під Доростолем сурми гриміли.

Дванадцять разів грецькі знамена на вітрі лопотіли.

Дванадцять разів ромеї відчували перемогу.

Та знову і знову піднімалися русичі, зневажаючи смерть.

І скаженів імператор Візантії:

– Дні й ночі молюся я Богу:

Дай сили зламати цю твердь,

Складу я дари дорогії у храмах твоїх.

Послухай раба свого!.. Нічого…

Ні знаку… Скарай ворогів моїх!

І знову – ні слуху, ні духу…

Во ім’я отця, і сина, і святого духа,

Скарай! Я прошу не багато –

Хай стане брат проти брата,

Лжа хай снується повсюди,

Впокоряться зраді люди.

Спопели! Скарай русичів, Боже!

Приготуй для них смертне ложе…



І хтозна – чи не від римського Бога

Впала на русичів кара.

Став перед князем Святославом

Воєвода Свада:

– Князю, нависла над нами зловісна хмара –

Княжича Уліба скорила чорна зрада.

Запалав Святослав: – Воєводо!

Як ти смієш?! Це лжа! Опорочено!

Що ти сієш над нашим родом?

Де?! Де свідки страшного злочину?!

– Свідок є. Ось, це лист до Іоанна.

Прочитай, з нього правда постане.

Ніч… Ніч раптово упала на груди:

– Ой, Улібе, а що скажуть люди?

Як ти міг?.. Як ти міг?.. Як ти міг?...

І згадалось:

«Зима… Білий сніг…

В снігу Малка забилась, як птиця,

А над нею Добриня схилився.

– Святославе! – це ніч чи Малуша?

Святославе! – почулося знову.

Святославе! – роз’ятрило душу.

Він побіг… І спинився раптово…

Перед ним у дверях стали вої,

А між ними Уліб, зі сміхом:

Ти куди? Хай ті їдуть двоє

Досить, брате, жити для втіхи.

– Геть з дороги, велю!

– Не смієш!

Диким звіром на нас не дивися.

Якщо матері слухать не вмієш,

То наказам княгині корися.

– Я кажу, відійди!

– Нізащо!

Ні на крок із дверей не рушу.

Ха – ха – ха! Ха – ха – ха! Пропащий,

Тобі очі відкрити мушу.

Заплямив ти честь нашого роду,

Тобі князем повік не бути.

Знай, що я буду править народом.

– О Улібе, ти страшний і лютий!

Ти любові моїй позаздрив.

– Ха – ха – ха! Ха – ха – ха! Дурниці!

– Тепер знаю. Це ти мене зрадив!

– Тільки й того – відкрив таємницю.

Розказав я матусі щиро,

Що ти з Малкою вдавсь до гріха.

Чуєш, брате, а я ж тобі вірив…

Ха – ха - ха! Ха – ха - ха! Ха - ха - ха!..»



І от знову… І знов чорна зрада…

– Брате мій, та невже все це правда?!

Ніч… Ніч раптово упала на груди…

Ой, Улібе, а що скажуть люди?!

Відступився землі, Русі, брата.

Зрада… Зрада… За зраду – скарати!

Винен!.. Винен!.. Із татем з’єднався,

Із ромеями потай братався!

Ніж у спину Русі наладнав,

З Візантією ряду єднав.

Хотів кесарем римським стати?

Рідну землю ромеям продати?

Ніч… Ніч чорну як днесь відігнати?

Будь ти проклят! Стій, Сваде! Я брата

За поконом Русі,

За велінням душі,

За зраду – волію скарати!







І був день третій

Стояли брати близько – близько…

І були, як ніколи, далекі.

А над землею низько – низько

Пролітали тужливі лелеки.

– Поглянь, Улібе, ці птахи у днину ясну

Принесуть на Русь славу прекрасну

Про воїв, що на смерть стояли під Предславою.

Про воїв, що знялись над кривавою

Візантією. Полягли, та не пали –

Мертві ж бо сорому не ймуть.

Чуєш, брате, а Русь запитає:

– А як князь Святослав?.. Як Уліб?..

А птахи: – Уліб зраду ладнає,

Спокусивсь на чужинський хліб.

Що ж мовчиш? Говори щось, брате.

– Проклинаю тебе, Святославе!

Тобі доля судилась крилата,

А моя – і щербата, й кривава,

Ти завжди був попереду, всюди,

Все тобі – Русь, і стіл, князювання.

Знаєш, з мене сміялися люди –

Я ж бо жив із твого подаяння.

Я ненавиджу тебе, чуєш?!

І ненавиджу, аж до крику!

Ти ж бо смерд – серед поля ночуєш,

Спиш у травах, купаєшся в ріках.

Скажи, що в тобі княжого? – Врода?

Всі говорять, я, брате, гарніший.

Чим ти милий? Чим любий народу?

Я ж бо кращий – мудріший, хитріший.

Мабуть, Бог сам мені нарадив

Як тебе, Святославе провчить.

Ти говориш, що я тебе зрадив,

Та сумління моє мовчить,

Я послав Іоанну послання,

Просив ради і допомоги.

Я б убив тебе сам на світанні,

Щоб скінчились мої тривоги.

– Доста! Чуєш, я брата не маю!

Свідки всі – я не маю брата!

– Святославе, тебе проклинаю!

Проклинаю… – І впав підтятий,

Опустився на меч і дико

Закричав, – Проклинаю навіки!

Про – кли - на – ю!

А в небі далекім

Затужили востаннє лелеки:



Посіяла зрада у серці насіння,

І став брат на брата свій меч лаштувати.

– Ой, брате мій любий,

Одне в нас коріння,

Один у нас батько,

Одна у нас мати.



– Один у нас батько,

Та різні дороги.

Одна у нас мати,

Та різні стежини.

У рідному домі чужі вже пороги,

У рідному домі немилі гостини.



– Ой, брате, мій брате,

Ти ж зрікся родини,

Одів свою долю у чорнії шати.

Забув про колосся і шепіт калини,

Ти ж сам розтоптав наш барвінок хрещатий.



– А що те колосся?

– Міць нашого роду.

– А що та калина?

– Це пісня і слава.

– А що той барвінок?

– Це пам’ять народу.

– А що той народ?

– Це могутня держава.



Тривожно у небі забилися птиці,

На крилах печаль понесли у дорогу.

І сльози дрібні затремтіли на лицях

Від сорому й гніву, від смутку гіркого…







І був день четвертий

Стояв перед воями Святослав –

Такий, як і досі, і зовсім інший –

Тоненькі ниточки білого туману

Цієї ночі помережили його русе волосся:

– Вої мої!

Облесливим підкупом

Ворог хоче нас покорити.

Але не бути цьому!

Мало нас зосталось,

Нема звідки помочі ждати.

Мусимо вистояти,

За нами Русь.

Від меча ромейського пали хоробрі воїни,

Впав і княжич Уліб.

Хай ся битва розсудить все.

А коли я впаду,

Подумайте про себе самі.

І в найтяжчу хвилину

Не зрікайтеся ні роду свого,

Ні землі своєї.



– Веди нас, князю.

Де поляжеш ти, там і ми.





О славні руські вої,

Берегинею припадаю.

Після важкого бою

Пісню для вас співаю.

Русичі! Уславлені у віках!

Дужі!.. Нескорені!.. Мужні!..

У ратних боях,

У мирних ділах,

Рід сильний! Прекрасний! Дужий!

Нездоланна сила духу вашого!

В серцях воля, неначе заграва.

Волелюбності роду нашого –

Слава! Слава! Слава!





Сонце за хмарами сховалося,

Злякавшись страшного бою.

Багато русичів на килимі трави зосталося,

А ромеїв більше удвоє.



І говорив воям князь Святослав:

– Вої, русичі, міць і сила!

Не поступайтеся ворогам,

Жде життя нас або ж могила.



І шипів від гніву люто

Візантійський імператор:

– До бою, вірнії люди!

Подивіться, їх не багато!

Ще трохи – і все скінчиться.

Вперед із Богом! Побити!!!

Та що це? Мара, а чи сниться?

Невже й цей загін розбитий?

Що ж це, Боже, за люди?

Якої гордої вдачі?

Я вже бував усюди,

Таких ще людей не бачив.

Кожен воїн – вершина,

Смерть не властна дістати.

Тіло й душа воєдино,

Якже таких здолати?



І попереду руського війська

Стояв князь Святослав.

Із раненої ноги кров струменіла,

Та він болю не почував:

– Дужі вої, забудьте про тіло.

Не зупиняйтеся!

Мить кожна, це відчай згуби.

З останніх сил піднімайтесь

За Русь і за рід свій любий.



І падав імператор Візантії

У запилену степову траву,

Руки простягаючи до неба.

І стояли велети – русичі

Супроти зловісної сарани.

І князь Святослав попереду всіх.

І до неба здіймався пил страшний.

І не чулося плачу, чувся сміх.

І вперше зрозумів імператор Візантії,

Що довіку йому не здолати русичів.

І вдруге зрозумів,

Що іншу зброю треба ладнати

Супроти такого війська.

І втретє зрозумів –

Той, хто відкрито йде у бій,

В очі ворога кидаючи: «Іду на Ви!»,

Беззахисний перед хитрістю:

– Як я міг забути про найвлучнішу зброю,

Вірну служницю усіх правителів?

Спасибі тобі, Господи, що в цю мить ти зі мною!

Спішу до твоєї обителі,

Слухай мене, служи мені, вір!

Нехай же постане з ворогом «мир».



















І був день п’ятий

Біля синього Дунаю

Вітер тихо повіває.

Імператор походжає,

І до себе промовляє:

– Князя руського здивую

Я вбранням багатим,

Дари пишні подарую,

Щоб пильність приспати.

На це військо раду маю –

Знищу без жалю.

Хай не силою здолаю,

Хитрістю згублю.



Ой над хвилями Дунаю

Тихий вітер повіває

І лад’ю малу гойдає.

А в лад’ї гребці незнані,

У сорочках, як в тумані,

Білих – білих… – Чи це птиці,

Чи це люди? Подивіться! –

У стратегів запитав

Імператор Іоанн. –

Ось крильми взмахнули знов

Дужо і так легко.

А отой, що за веслом,

Він – таки лелека.

Де ж між ними князь? Де він?

Я його не бачу.

Та невже прислав послів?

Невже?! Не пробачу!

Не прощу, коли це так!

Розпочну бій знов.

Із веслом підвівся птах,

Сказав: – Будь здоров!



– Волію бачити князя!

Чого ти, смерде, смієшся?

– Я князь Святослав.

– Ти князем?!

Це правда? Ти князем звешся?

Пробач, не зумів пізнати,

Вбрання твоє й не підкаже.

– Хіба головне, це шати?

Важливим є слово княже.

І ось моє слово, слухай,

І княжому слову вір –

Стискаю із миром руку

І в серці моєму мир.

– Воістину, мир хай буде!

В мить щиру дозволь спитати?

Які в тебе дужі люди!

Скажи, воям платиш багато?

Чого ти смієшся?!

– Плата

Для русичів всіх єдина –

Матір, біленька хата,

Купка діток, батьківщина.

Дивуєшся? Тобі важко

Істину цю прийняти.

Поглянь, ось маленька пташка,

А поруч летять пташенята.

Пташина крильми тріпоче,

Від вітру діток ховає.

Яку ж вона плату хоче?

Ту, яку нині має.

– Спасибі за відповідь щиру.

А пошепки мовив: «Дурниці,

Не вірю… Ні слову не вірю…

Приховує князь таємницю.

А втім, що мені мудрувати

За що б’ються руські вої?

Я зможу це військо прибрати

Владністю іншої зброї».

– Скажи іще князю, мушу

У тебе таке спитати:

А як ти рятуєш душу?

Чи вмієш молитви читати?

– Розвію твою тривогу –

Молюсь я і в будень, і в свято.

– Кому ж?! І якому Богу?

– Богів маю в серці багато.

– Нікчемна така молитва,

Є Бог одних, інших немає.

Всі русичі горді в битвах.

Хто ж вас оберігає?

– Пробач, та я щиро сміюся.

Якже тобі пояснити?

Послухай, як я молюся,

І спробуй сам зрозуміти:



– Здрастуй, Сонце, моє рожевопромінне диво!

Ти даруєш мені свій ніжний усміх.

Всміхаєшся невинно, як рожевощоке дитя на руках молодої матері.

Сонечко моє ясне, вогник мій найсвятіший!

Зігрівай мене довіку рожевопромінне диво.



– Здрастуй, вітре, леготе ніжнопестливий!

Політ на твоїх на крилах, найдорожчий дарунок долі.

Прихились до мене, неси мене до сонячних мрій,

Мій леготе ніжнопестливий.



– Здрастуй, росо цілюща сльозоперлиста!

В трави кладу своє змучене серце,

З тугих стеблинок спадають прозорі краплини.

Сріблясті мої роси,

Найсвятіші ліки – матері землі.

Зцілюйте мої болючі рани.



Здрастуй, рідная земле, матінко весняноквітна!

Ти подарувала серцю сонячні струни,

А душі – легкі, як вітер, крила.

Ти у туманах хмаркоподібних вигойдувала мене.

Ти купала мене в найчистіших росах.

Земле моя,

До краплини розчинюсь у тобі.

Вклоняюсь тобі низько – низенько.

Спасибі тобі, рідная земле,

За барви життя весняноквітні…



– Молитва оце?! Мій Боже,

Прости, що блюзнірство слухав.

Молитися так не гоже.

Є слава отця, і Духа,

А ти…

– Доста, чув, вже знаю.

Ви матір гаразд навчили.

Свою я молитву маю,

Вона додає мені сили.

– Ну, що ж тоді говорити,

Не зрушу тебе ніяк.

– Ми звикли по совісті жити.

– А ми?

– Я не знаю як… Прощай.

– Прощавай. «Слава Богу,

В словах не спіткнувся ніде.

Пливіть… Так, в останню дорогу,

За порогами вічність вас жде».





І був день шостий



Поволі просувалися руські лодії до Дніпрових порогів.

Січені в битвах гребці почували постійну втому,

Та жодного разу ніхто й словом не обмовився про це.

Разом з гребцями, пліч о пліч, сидів князь Святослав,

Налягаючи на весла.

І лише русий оселедець і золото сережки вирізняли його

З – поміж усіх ратників, а ще – пооране думами чоло.



І думав князь Святослав:

–Не послухався Свада! Не рушив із ним!

А тепер сам себе я караю.

Вже дві ночі підряд вдалині бачу дим,

Ці сигнальні вогні добре знаю.

Печеніги кружляють немов хижаки,

Визирають, чатують, чекають,

Причаїлися поруч біля ріки

І від поглядів наших тікають.

У цю ніч ні на хвильку очей не стулив.

Не від болю, хоч рана ще ниє,

Чомусь вперше в житті я тепер затужив:

«Хто мене в путь останню обмиє?»

І чого б це? І звідки взялись ці думки?

Чомусь мати сьогодні згадалась.

Наче бачив її, прихиливсь до руки,

А вона в синіх хвилях сховалась.

Потім Малка… Малуша… Кохана моя

Біля мене близесенько сіла.

І здається, я вголос промовив ім’я,

Аж дивлюся, це чаєчка біла.

Що сьогодні зі мною? Я наче у сні.

Ось Уліб уже став наді мною.

Що говорить він? Каже глузливо мені:

– Ми зустрінемось скоро з тобою.

Що сьогодні зі мною? Якась маячня.

Боги чари свої напустили

Почувався раніше я дужим щодня,

А тепер почуваюсь безсилим.

Може, це за гріхи? Матір я не простив,

Убив брата, повік з ним не ладив.

Не по совісті, мабуть, на світі я жив.

Найстрашніше, любов свою зрадив.

Ці думки, наче рій, наді мною гудуть,

І не в силах я їх відігнати.

По воді срібній лодії тихо пливуть,

А куди вони зможуть пристати?

Чи до рідних джерел, де завжди радо ждуть,

Там, де місто постало на кручах,

Чи до берега вічності стелиться путь?

Що за дивні думки мене мучать?

Гей, гребці молоді! Славні вої мої!

Чи не час нам в дорозі спочити?

Певно, дома співають уже солов’ї,

У колисках тихенько сплять діти.

Колискову співають для нас комиші,

Відпочинуть хай руки і очі.

Ворогів тут не чути, нема ні душі,

Стерегтиме нас срібний блиск ночі.



І зморених воїв вигойдували лодії на срібних хвилях.

Міцний сон огорнув втомлених ратників.

І князь Святослав, змучений довгим безсонням,

Заплющив втомлені повіки.



І раптом… Стріли полетіли у сонних воїв,

Мечі вдарили у тугі тіла,

Дикий свист луною відбився у розтривоженому небі.

Чорний саван вічності вкривав русичів.

І стояв князь Святослав один супроти зграї шулік,

Гострі стріли пронизали його мужні груди.

Печеніги відступали, та зненацька знову з усіх сторін

Налетіли на гордого войовника.



Князь Святослав боронився, однак почував,

Незнане досі безсилля сковувало його рухи.

Відбиваючи знавіснілих шулік,

Він почувався неживим.

І покотився смертельно ранений князь у висохлі комиші.

Зграя шулік закружляла над ним,

Із диким реготом полетіла геть…







І був день сьомий

– Мамо, схиліться наді мною.

Чому ви так далеко?

Це ви чи хмарка? Білою рукою

Мого чола торкнулися… Як легко!

Як легко, мамо. Думав, буде страшно.

Страшніше жити. Легше помирати.

Ви ж знаєте, я змалку був відважним,

І сонце не боявся цілувати.

Мамо, прихиліться хоч на мить.

Мені так легше, рана не болить,

А серце, наче жайвір, все тріпоче.

Я жити хочу! Як я жити хочу!

Мамо, з моїх очей дрібну сльозу зітріть.

Я князь! Я воїн! Плакати не смію!

Зустріну гордо цю останню мить

І не потішу ворога надію...

Ви плачете? Благаю вас, не треба!

Навіщо, мамо, гірко так тужити?

Сльоза? Роса? Чи, може, дощ із неба?

А ворон кряче: «Вже тобі не жити».

Мамо, де ви?! Що це за туман?!

Он зірочка по небу покотилась.

Моя зірниця! Марево?! Обман?! –

Малуша в мої очі задивилась.

Моя Малуша, ладонька моя!

Кохана, ніжна, я тебе чекав.

Усе життя спішив до тебе я.

Усе життя одну тебе кохав.

В останню мить зізнаюся тобі:

Мені на світі важко було жити –

Важкий тягар носив я у собі –

Що не зумів кохання захистити.

Казали люди: «Сильний духом князь.

Його ніякій силі не здолати».

А я, Малуша, помирав не раз.

Ніхто не знав цю правду, тільки мати.

Дружина, діти, все, як у людей.

Та як було сховатися від себе?

Найстарший – найлюбіший між дітей,

Бо схожий він до крапельки на тебе.

Я спокою ніде не міг знайти.

Як навіжений кидався до бою!

Від ран болючих рятувала Ти

І огортала ніжною любов’ю.

І от дорога Долі привела,

Спішив сюди, виходить, недаремно.

Віночок у руках ти принесла.

Як і тоді, в Купальську ніч таємну.

В останню мить кажу тобі: – Прости.

Прости мені, Малуша, біль покути.

Усе життя десь поруч була ти,

А я не міг пісень твоїх почути.

Мокоші щедрі ніс не раз дари,

Богам моливсь щоднини я привітно.

Вони, немов сміялися згори,

Ховаючи тебе за сивим вітром.

І я прокляв. Ти чуєш, я прокляв

Себе, Богів, і тих, хто був виною.

Мабуть, себе під корінь цим підтяв.

Бо ось, поглянь, що сталося зі мною.

Безумство й лють… Я сліпо йшов на смерть.

Втомився князь за милою тужити.

Душа слізьми наповнилася вщерть.

Із таким болем хіба можна жити?!

Малуша ніжна, лагідна моя…

Візьми мене, лебідонько, до себе!

У інший світ піду з тобою я,

Не хочу жити на землі без тебе.

І я прошу, Малушо, заспівай.

Я так люблю пісні твої чудові.

Серпанком слів чудесних укривай,

Схилися ніжним променем любові…

Сонце прихилилося востаннє до чола,

Зазирнуло в згасаючі очі князя Святослава.

Зловісна чорна імла похмурим саваном ночі

Огорнула найвідважнішого руського воїна.

І раптом:

Зорі замерехтіли,

Земля захиталась,

Небо заіскрилось,

Ліси задрижали,

Птахи крильми забили,

Тужливо закричали.

І падало тужіння на зелені трави, на синє море,

На блакитні ріки, на поля, на сиві гори,

У кожній хатині голосінням озвалося:

– Ой горе нам наслалося!

Князю наш рідний,

А вже ж тебе не видно!

Ми ж осиротилися,

Тяжко зажурилися.

Де ж ти голову прихилив?

Хто постіль тобі застелив –

Чи буйний вітер,

Чи пишнії квіти,

Чи сонце, чи зорі?,

Чи чорнеє горе?

Ой звідки тебе виглядати?

Звідки тебе нам чекати?

Із яких морів,

Із яких лісів?

А хто правдоньку скаже?

Хто дорогу підкаже?

А ти уже не повернешся,

До нас не пригорнешся.

А чи ж прийде на землю князь рівний тобі?

А чи зможе хтось зрівнятися з відвагою твоєю?

А чи зможе хто прорости корінням роду, як ти проріс?

А ЧИ ЗМОЖЕХТОСЬ ЛЮБИТИ СВІЙ КРАЙ БІЛЬШЕ САМОГО СЕБЕ?

Ой гірко нам від болю чорного:

А вже на Русі князя такого не буде.

Ой гірко край весь зажурився,

Бо вже навік осиротився!















У мить, коли залунало це жалібне голосіння над землею,

На Київські схили з небес опустився білий сокіл.

І ніхто цьому не здивувався.

Усі напевно знали, що це князь Святослав повернувся,

Щоб прихилитися до своєї рідної землі, яку любив понад усе…



І минають роки, пропливають століття.

І літає бистрокрилий сокіл над нами,

Огортаючи наші душі своїми крильми.

І тому всі русичі залюблені в свою рідну землю.

І тому русичі душею пориваються в синє небо,

А серцем вростають у чорний чорнозем…



І доки літатиме над нами білий сокіл,

Доти житиме на землі пам'ять

Про найвеличнішого князя – воїна.



І доки літатиме над нами білий сокіл,

Нинішні правителі, пориваючись увись,

Прагнутимуть піднятися до величі сокола,

Щоб уславитися навіки.

Але чи зможуть вони доторкнутися неба?!









1 2 3 4 5  
Бал 10
Середній бал 5
Перегляди 1707
Коментарі 1
Дата надходження 06-03-2007
Дата створення

Пошук на сайті

Що маємо