Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого
Сторінка автора - Світлана Нестерівська

Вірші     →     Світлана Нестерівська     →     Збірки поезій Світлани Нестерівської
 
"Посіяне на камені"1
 

Світлана Нестерівська

 

Посіяне на камені.-Дрогобич.Коло.-2004

 

 

Важко без тебе, мамо, навіть такій мені…

Важко без тебе, мамо,

Навіть такій мені

Зорі, усе - так само,

Тільки сіріші дні.

Лиш беззмістовні сняться

Сни у промінні мрій.

Ти моє, мамо, щастя,

Ангел-хранитель мій.

***

Червонить знов той холод щоки  

І білить пасма чорних вій.

Я чую, мамо, ваші кроки

В дитячій пам'яті моїй.

її прозорі лабіринти

Ховають образи ясні,

Та тільки вам дозволю вийти,

Бо з вами теплиться мені.

Коли сама у круті зими

Сиджу в кімнаті льодяній

Й замки малює за дверима

Дотепний вітер-зимовій,

Мені потрібне ваше диво,

Очей зболілі мозолі.

І усміхнуся веселиво

В дитячі спогади малі,

Що все ховатимуть за ґрати:

Вірші й кохання неземне.

Та лиш на думку прийде мати,

Вона підтримає мене.

 

***

 

Я світанки знову перемішую

Із п'янкими спогадами в дні.

Мене мати годувала тишею,

Щоб спокійно спалося мені.

Я нічого зовсім не вигадую,

Бо би задушило каяття.

Мене мати годувала зрадою,

Щоби я звикала до життя.

***

Полечу у небо світами.

Досягну своєї мети.

Лиш до тебе, милая мамо,

Завжди буду в пісні іти.

Хай палає небо в тумані

І зірками кришаться дні.

Та для мене, завжди кохана,

Ти ховаєш ночі ясні.

Десь гуляє сивий лелека,

Позабувши спокій тепла.

Хоч жила від тебе далеко,

Та завжди з тобою була.

***

Тихо! Зорі воюють з вітрами

За весну, за любов, за світи.

Повертаються діти до мами,

Щоби знову від неї іти.

Де теплом обігріті долини

І серця завжди б'ють солов'ї,

Там згадають матусю єдину,

Щоби знову покинуть її.

Прориваєсь пташиная зграя ~

Ніби звуки звільняє сурма.

Як і сто літ тому, виглядає

Мати діток, а їх все нема.

***

Я простелю рушник твій кольоровий,

Щоб не згубити ниточку доріг.

І зустрічей дзвенить дзвінок ранковий.

І сміхом поцілує землю сніг.

Ті кольори мене зігріють. Й досі

Я покриваю піснею уста.

М’якенькі пасма гарного волосся

Мене пробачать, що уже не та.

Дитинства вип’ю келишок медовий.

Нехай любов веселку виграє.

Я простелю рушник твій кольоровий

Тобі, бо ти єдина в мене є.

***

Курличе небо літніми громами,

Хмарки кудись у вальсі розбрелись.

А я біжу, а я спішу до мами,

Щоби разом піднятись в синю вись.

Сміється ліс ранковою росою

І пише лебідь пісню по воді.

Моя матусю, я завжди з тобою,

Бо ми удвох і вічні, й молоді.                              

Спинилась річка десь на півдорозі,

Мов місцем поступилася комусь.

Твоє, матусю, серце у тривозі,

Та ти чекай. Мов блудний син - вернусь.

На струнах павутинки літо грає

І заглядає крізь віки любов.

А ти, рідненька, все мене чекаєш.

Твоє дитя прийде до тебе знов.

***

Я згубила десь ключик від раю,

Де ти, мамо, співала пісні.

Хоч помало в життя відлітаю,

Ти так часто потрібна мені.

Твої очі по вінця із ласки.

Й тихих слів утішання земні.

Хоч давно я вже виросла з казки,

Ти так часто потрібна мені.

Пам'ятаю мелодію зрілу,

Що збирала з нас зорі ясні.

Хоч мене й дуже рідко боліло,

Ти так часто потрібна мені.

***

Знову причепились миті музики

Дерев'яних віток у гаю.

Я твоїх очей гарячі ґудзики

Ще колись на небі приколю.

Світла того їхнього дістанеться

Людям всім повипити сповна.

Моє серце знов ножами раниться.

Ти в моїм житті лише одна.

 


***

Моя миленька мамо,

Вибач за сум'яття,

Що постирала гами

3 твого пісень життя,

Що віднімала миті

І додавала біль.

Вибач за все на світі,

Я ж не прощу собі!

***

Розлилася по подвір'ї ніч

Фарбою згорілої сторінки.

Де знайдеш ще кращу матір-жінку,

Що не вміє говорити "ні".

Ти мені усе віддаш до цятки

За непослух і за злі слова.

Вітер сушить юності дрова

На безріччя непотрібній кладці.

Запроси мене в свої пісні,

Намалюй мені життя прекрасним.

Мамо, твоя зірка не погасне,

Доки буде серце у мені.

***

Мамо моя, моя сивая горлице,

Мамо моя, моя думко свята.

Хто ще до тебе, крім мене, пригорнеться?

Тільки літа, запізнілі літа.

Мамо моя, тчуть клубочки під стріхами

Зграї малих горобців навесні.

Хто ще, крім тебе, знайдеться утіхами

І подарує ці втіхи мені?

Бігали зими зайцями вухатими.

Падав і сніг у твою сивину.

Хто ще, крім тебе, зуміє кохати так

Свою дитину і мою весну?

***

Рідна мати  моя, вишиванка на сонця долоні

Заяскрава для нас. І без хрестиків в'яжеться рай.

Я присяду дощем―    не зганяй лиш мене з підвіконня.

Ти пробачить - пробач, але вже ні про що не питай.

Вірний вітер зими перетворить мене у людину,

Ну, а сонце на мить утече  і своїм язиком

Злиже білу сльозу, а  для тебе загубить дитину.

Рідна мати моя, прочитай мене першим рядком..

***

Я пишу зеленими рядками,

Що бриніли звуками пісень.

Чуєш, чуєш шепіт листя, мамо?

Це тобі вибрунькується день.

І всміхнеться синьооке літо,

Липоцвіт спускаючи човном.

Чуєш, мамо, знов радіє жито

Жовтим небокраєм за селом?

Гори знов засіються по далі,

Липнучи верхами в небозвід.

Чуєш, мамо, зірочки печалі

Залишають шляху білий слід?

***

По стежечці помитій кроки краються.

Зникає в серці звична пустота.

А мама знов веселкою всміхається.

Що ж зробиш, мамо, поряд йдуть літа.

Хай сонце вам під ноги щедро стелиться

І квіти пахнуть юністю здаля.

Що ж зробиш, мамо, вже сріблить метелиця

Твого волосся ніжного джмеля.

А я не вірю, що колись закінчиться

Цей день, ці люди і сумні пісні.

Нехай майбутнє радістю увічниться.

Що ж зробиш, час підвладний не мені.

***

Знаєш, матусю, чому мені сумно?

Знаєш, мамусю, чого я така?

Світом десь ходять білії струни,

Моя ж тоненька й зовсім не дзвінка.

Знаєш, матусю, чом рідко гак плачу,

Знаєш, мамусю, чого моїх сліз

Зовсім не видно? Розірваний м'ячик

Б'ється востаннє у грудях моїх.

Знаєш, матусю, чом я - твоя кара,

Знаєш, мамусю, чого я така?

Я із життям і з цим світом не пара.

І не для мене ця тиха ріка.

 

***

Твої втомлені руки, гарячі,

Обнімають мої, молоді.

Ну, не плач, бо я також заплачу.

Хто ж обох нас зупинить тоді?

І байдуже - за вікнами сиро

Білий вітер гукає жалі.

Зараз вдвох ми живемо для миру

Й лиш одні на усенькій землі.

Ніжні зморшки і теплі сивини,

Сонця ласка на карому дні –

Все вмістилось в очах материних,

Та найбільше там місця мені.

***

 

Тут дорога стелиться вітрами,

Лентою надщерблених дзеркал.

Пам'ятаєш, проводжала, мамо,

І вогнями плакався вокзал.

І стояли синії валізи,

На долонях спивши мозолі.

Ти була зі мною в день від'їзду,

Просячи не їхать в ті краї.

 ***


 


Прилітали, мамо, зранку коні 

До мого вікна тривожним сном.

Ти пробач минуле своїй доні,

Щоб не повторилося воно.

Ти зігрій в святому розумінні,

Розтопи помилки на дощі.

Ти пробач вже кинуте каміння,

Щоб не повернулося дочці.

Бо жахіття відбирають силу;

А вона без тебе - нікуди.

Ти пробач доньку свою безсилу,

Щоб вродилось сонце із води...

 

***

 

Я не хочу упасти до ями, 

Де в чистилищі квилить душа.

Помолися, старенькая мамо,

За дитя, що не варте й гроша.

Мої сльози солоні згоріли.

Моє зло розмива береги.

Поруч мене ще інші сиділи,

Та не стало до раю снаги.

***

Намалюю портрет у раму

Тричі вміло вже похрещусь,

Я молюся за тебе, мамо,

Коли дуже чогось боюсь.

У спасінні тримають руки

Зморшки зболених мозолів.

Я молюся у дні розлуки,

Щоби вкрасти вас хтось не смів.

Успадковую серце ваше.

Дуже боляче, правда, мам,

Як воно безперервно плаче?

Та нікому його не дам.

***

Будеш, мамо, бачити сніги,

Передай їм зір засохлих жменю.

І скажи їм ці слова туги,

Що туманом виросли у мені.

Передай їм літнії квітки,

Бо вони не в'януть на морозі.

Протопчи до мене всі стежки,

Хай самотньо не буде в дорозі.

 

 

***

 

Серце закрите в раму.

Ночі сумне виття.

Не відпочинеш, мамо,

Поки бринить життя.

Все біля нас непевне.

Усміх? Усмішка? Ні.

"Я допоможу", - ревно

Серце золить мені.

Мамо, для тебе раю

Я простелю крило.

Другого ще немає

(Мабуть, не відросло).

***

Небо капає зірками,

Засинає в темноті.

Я завжди з тобою, мамо,

За життям і у житті.

Пише чайка синє небо,

Прориваючи чоло.

Я залишусь біля тебе,

Що в житті би не було.

Поливаю білі айстри

Із тобою у гаю.

І не треба бути майстром,

Щоб сказати: "Я люблю".

 

***

 

 

Вітер миє рукавами

Вікна пізнього дощу.

Я сиджу і плачу. Мамо,

Як тебе я захищу?

Дощ сполікує долоні

Після денної брехні.

Мамо. Сон на підвіконні

Усміхнеться не мені.

Я не сплю, як казку тиху

Нагадаю в тишині.

Мамо, знаю, зникне лихо.

Руку дай свою мені.

***

І втікало життя за роками,

Залишивши у паспорті знак.

Пам'ятаєш, миленькая мамо,

Що в житті я зробила не так?

Я не вміла любити до болю,

Я не знала любов берегти.

Вітер б'є по обличчі тополю,

А її посадила вже ти.

***

 

 

 

Жовтіє листя сильне клена

І зморшки жил на видноті.

Молися, матінко, за мене,

Щоб не померла у житті.

І лист прощальною тугою

Мене спиняє у ході.

Це ти веселку ту дугою,

Матусю, в'яжеш по сліді?

І бідна осінь не зуміє

Допомогти дощі забуть.

Лиш ти, матусю, посивієш,

Ніж я пізнаю всі табу.

***

За те, що я тебе люблю,

За сміх дитячий, плач,

Й що відпочити не даю,

Матусенько, пробач.

За те, що все твоє - моє

Й що недоспала ти,

За те, що я у тебе є,

Матусенько, прости.

За те, що горя я тобі

Дам чашу через край,

Й за дні, прожиті у журбі,

Матусю, вибачай.

***

 

Братові Богдану

А ти мені багато ще сказав би,

Коли б не комплекс цього сьогодення.

Ми накотили сніговії баби,

Щоб годувать малиновим варенням.

Ну, як його та й можна не хотіти?

А, може, вам гарячого ще чаю?

І ми, малі (Ну, сказано вже, діти!),

Дивилися, як баба розмерзає.

Із ґудзиків викочувались сльози,

І плакав наївно і уперто.

Не треба Хто родився на морозі,

Від  теплоти  людської може вмерти.

***

 

Брате мій, братчику, братику,

Швидко дитинство пройшло.

Вітер гортав математику.

Роки блукали селом.

Сонце торкалося віями

Наших пустих намагань.

Ми не прощалися з мріями,

Тільки міняли їх грань.

Часто чомусь ображалися,

Думали: вічність - за нас.

Стільки в житті помилялися,

В інший заходячи клас...

 

***

Десь переорані дороги чекають повінню дітей.

І жовті пастки падолисту нераз заманять їх в нікуди.

Та не боюся я нічого: ні злої долі, ні людей,

Бо маю мрію в серці чисту, бо мама є зі мною всюди.

Приспів:

"До мами, до мами... до мами!" - шепталися стежки роками

І бігли жита у колосся. А, може, мені це здалося?

"До мами! До мами... до мами," - просили зірки із вітрами

І роси влягалися в бренькіт: "До мами, матусеньки, неньки!"

 

І ми, засліплені дитинством, самотньо топчем паралелі,

Та непомітна павутина нам ніж до скроні підставля.

Коли дитя упилось містом, то лиш душа біжить до неї.

І вже затравлена стежина свої сторінки оновля.

Приспів.

 

***

 

Десь важко мені без тебе,

Моя сиводума мамо.

Мені ти віддала небо.

Хотіла б і я так само

Тобі присвятити мрію,

Та часу у мене мало.

Я тільки ось так зумію,

Я тільки ось це сказала.

Спасибі, моя кохана,

За ласку життя й спокою,

Моя найдорожча мамо,

Я буду завжди з тобою.

***

 

"Чомусь помилками налите чорнило пише без помих..."

В строфу вплелась давно прожита рима,

І я думки доводжу до пуття.

А вітер шепче казку за дверима,

Надії всі відносить в небуття.

І кожне вистраждане мною слово

Лягає, ніби скошена трава.

Любові жду від світу, лиш любові –

Тієї, що у вічності жива.

***

 

Зім'ятий сніг в відкриті двері

Мене від болю застеріг.

І порозкидані папери...

Й мільйон закреслених доріг.

І все не так, бо всюди люди,

Які топили теплий лід.

Іде по вулиці приблуда,

Думок ковтаючи політ.

Чомусь помилками налите

Чорнило пише без помих.

А я сиджу. Вікно відкрите:

Іде жебрак і крає сніг...

***

За законом, ніким не лишеним,

Сьогодення вже судить світ.

Ми вірші у майбутнє пишемо –

І стирає слова політ.

Перекажемо у будущину

Заповіти свої страшні.

Ми слова нерозумні пустимо

Знову зграєю комашні.

***

 

Мічено. Позначено. Закинуто.

Позабуто. Викрито і вирито.

Читано і ще раз перечитано

Те, що серце в цю хвилину викине.

Писано. Погано. Переписано.

Взято в руки й знову тут залишено.

Сказано своїм і переказано:

"Не беріть, бо будете наказані!".

Зраджено. Покинуто. Обдурено.

Синє небо зорями захмурено.

Терто-перетерто і витирано.

Спалено і у папір завинено.

***

 

Знову ночі розкрита книжка

З змісту тягне рядки долонь.

А дубів невесела стрижка

У волоссі трима вогонь.

І читаю, немов незряча,

В падолисті, в краплинах...

Тут Постає у калюжі сплячо

У майбутнє сухий маршрут.

***

 

Слова важкі. Тоді, як гнуть додолу,

А ти встаєш, скорившися словам.

І тихий біль знов поведе в ніколи.

Слова важкі, як линуть тільки вам.

Слова чудні, коли у них я вірю.

Тоді, як день приспав останню ніч.

І під дощем сльозами рими мірю.

Слова чудні, коли горять між свіч.

Слова легкі, коли душа заплаче

І радість серця котиться у даль,

Коли тобі всміхаються, юначе.

Слова легкі, коли живе... печаль.

***

Я знаю: все, що пишу - сухо,

Бо осінь вдалась без дощів,

Бо чорних хмар холодне вухо

Не чує казку моїх слів.

Я знаю: хтось гуде розлуку,

Вночі ламаючись до чат.

І тихо біль стискає руку,

В минуле просячи внучат.

***

 

Злякалась вітру добра рима.

Тендітна, пурхнула в блакить.

Коли стояли довгі зими,

Хотіло серце відпочить,

Щоб заспокоїти від світу

Свої безмежжя почуттів.

Коли надворі було літо,

Думки горнулись до снігів.

І байдуже, що вже минуло

Усе життя огризком свіч.

Коли в долонях сонце було,

Уста вже мріяли про ніч.

***

 

Забинтуй мені руки мої,

Щоб писать не могли у безвіччя.

Сині демони мого сторіччя

Залишають слідів струї.

Ти у вени впусти глюкозу,

Бо інакше прийдуть вони,

Знімуть мірки на дві труни

І схоронять, вже без наркозу.

Поливайте гарячу кров

Ви холодним оксидом болю.

Я гріхи наперед замолю

І помру тільки за любов.

***

Зморшка білого лебедя грізною

Не пуска в небеса тишину.

Піднімається трепетно піснею
Із туману коса в вишину.

Скільки літ ми на станціях плакали.

Не вертались хвилини в пісні.
Вороги наші ночами квакали

І від страху будились у сні.

Біла вірність не буде розлучена,

Бо для неї шуміли жита.

І прощала, чужа і замучена,

Й на пероні чекала літа.

***

 

Не плач на пісню. Лишиться одна

Вона в знемозі рве густе волосся.

Чомусь вже так у світі повелося,

Що моя доля світиться сумна.

Вона сидить (та пісня) у душі

І хоче щось сказати всьому світу.

Вже час мені прощатися із літом,

Бо падають додолу спориші.

***

 

Аж легше стало на душі,

Як скрипка грає.

Коли пишу свої вірші –

Тоді кохаю.

Вільніше дихати мені.

Забути важко,

Коли сиджу у однині,

Немов та пташка.

Аж краще бачу далечінь,

Коли сліпа я.

Шепоче вічність: "Не загинь",

Але вмираю.

***

 

Сон колише сонне ліжко.

Губи зраджують - мовчу.

У руках тоненька книжка,

Що доводить до плачу.

Все я знаю і... нічого.

Очі криють мутне "ні..."

Може, ще спитати в когось,

Що приснилося мені?

Я зовсім не пам'ятаю

Ті слова і сторінки.

Та одне, напевно, знаю:

Не брехня це, все-таки.

***

 

Місяць тихо сидів на антені

( Не збудити б вульгарне кіно).

Вже давно не писалось. Щоденні

Сльози смутку зібрались на дно.

Не  заповнити радість стакана!

І не стать однією з п'яниць!

Тільки хмар посіріла сметана

Розкриває,  де спали вони.

І, соромлячись бруду і пилу,

Роси стукали в моє вікно.

А на небі - зчорніла могила,

А над нею - до раю звено.

***

 

І знову - безліч списаних сторінок,

І знову - двісті схоплених думок.

А за вікном розмножився барвінок,

А за вікном родив життя струмок.

Не можна на щось добре не чекати –

Надія все-таки не помира.

Виходить тихо смуток із кімнати,

Бо вже пора, бо вже, бо вже пора.

І байдуже, що діється навколо,

А дим в кімнату радісно несе.

Я знаю, що тебе побачу скоро

І що оце закінчиться усе.

***

 

Що би то написати,

Щоби не було болю.

Всюди неволя, ґрати,

Всюди хтось грає ролі.

Навіть не можу точно

Вкупу зібрати миті.

Дірки, прості, замочні.

Й ті вже, чомусь, забиті.

Світ без зв'язку і суті.

Всіх роз'єднали двері.

Люди навколо люті.

Плями якісь, папери...

***

Квіточка в'яне - це в ній помирає душа.

Довго світити вона б не змогла з підвіконня.

Десь догорає рядочок останній вірша

Й знову у сни прибігають захекані коні.

Стільки іти, щоб не впасти, як зрізана лань,

Стільки боротись, щоби не згубити коріння.

Я у цім світі щось дуже велике знайшла,

Тільки б достигло від квіту оцього насіння.

Щоб розсадити слова геть по цілій землі,

Щоб урожай той збирали нащадки віками.

Квітка росте, хоч і цвіти у неї малі,

Їх міліони, мільйони живуть поруч з нами.

***

 

Ось і все. Я під серця відкину

Наших днів помилковість гірку.

За краплиною впаде краплина –

Це роса обнімає щоку.

І неправда, що хмуриться небо,

Що ревнують тумани траву.

Сотні снів присвятила для тебе,

Але жодним із них не живу.

***

 

Не списувала чисті сторінки –

Вони лякали свіжістю двобою.

Не хочу так забутися тобою,

Плести тернові серденьку вінки.

Я не любила стримувать у сні,

Щоб не минали миті паперові.

І руку я закусую до крові,

Щоб не писала правдоньки мені.

***

 

Хмара напівголо сонцем дише,

Як помилка, зроблена у сні.

Не картай мене за білі вірші

Й за мотиви старості сумні.

Більш нікого в вічності немає,

Тільки неба вишите крило

Нас обох дощами розділяє.

Спокою так довго не було.

***

Слова лякались блискавки і грому,

Слова боялись щирості душі.

І мокра, я під дощиком додому

Іду, з калюж зриваючи вірші.

А кожен крок для мене - виблиск неба,

Який ніхто узяти не посмів.

Нехай цей вітер занесе до тебе

Мої травневі сплакані пісні.

***

 

А рима знову заспокоїть

Мої  невинні почуття,

Бо й  я колись була собою

І не  ховалась від життя.

А зараз інше серце крає

І власна гідність постає.

Що з того, що життя кохаю,

Коли для мене інше є.

І знову піду я до бою

У мрій колисані світи,

 Щоб поборотися з собою

І щоб себе перемогти.

***

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                 

 


"І знову він у мої вірші римиться..."

Я уже йду. Пісня почата.

Ти ~ мій кінець. Я - твій початок.

Я вдалині зіркою сяю.

Віриш мені?Я ще кохаю.

Я уже йду. Ти в цьому винен.

Лишу біду в промені синім.

Я ще твоя, хоч покидаю.

Я - лиш зоря. Я ще кохаю.

Я уже йду - вечір настане.

Не забувай: ти - ще коханий.

Я ще твоїм променем сяю.

В серці моїм я ще кохаю.

***

Квіти на вікні

Я знаю: хуга надворі,

Мороз спиняє кров.

Такій непрошеній порі

Не рада буду знов.

Я знаю: ти сидиш в теплі

І думаєш про те,

Як у морозяній імлі

Троянда зацвіте.

Я знаю: мріями у сні,

Повінчану в снігах,

Виводиш квітку на вікні

У голубих очах.

Я знаю: помисли ясні

Зовсім не пропадуть,

Бо квіти на шибках - мені

Твої думки несуть.

***

 

Я тебе називаю безвістю.

У лету твою хочу канути.

Ти здивуєш мене лиш чесністю

І охотою буть обманутим.

Ти укотре пробачиш, впевнений,

Що без тебе не можу квітнути.

Ворогами ми будем ревними,

Не дозволим собі осліпнути.

***

Твоє волосся пахне димом

Згорілих осінню полів.

Не можна бути несудимим,

Найкраще бути без гріхів.

І білих рік молочна повінь

Вбиває ніжне із облич.

Тут твоя пісня - тільки гомін,

Твоє признання - тільки ніч.

І більш нічого. Тільки голос

В мені подавлює полин,

А на губах - розлуки волос

І втіха вдячності хвилин.

***

 

Сонце заховало небо.

Захворіла в хмарах кров.

Виступаю проти тебе

І тобі скоряюсь знов.

Не любов керує мною

І не жилки від проклять.

Догорівшою струною

Зустрічаю синь багать.

Зміна страшно нас лякає.

І не знаю: що та як?

Проти тебе виступаю,

Поклоняючися так.

***

Любий, ти пам'ятаєш,

Скільки в нас взяли неба,

Щоби з'єднала доля

Два непрості серця?

Зараз я знов далеко.

Пишу листа до тебе.

Знову віддала всесвіт,

Все щоб почать з кінця.

***

 

Знову юність біжить в окопи

І бунтують чужі жалі.

Ти - на тому кінці Європи,

Ти - на тому кінці Землі.

До нічого тебе не змушу,

Тільки ранок візьму до рук.

Ти мені вириваєш душу.

Вона з серцем лиш: тук, тук, тук..

Кимось курені сигарети

Піднімаю з свого сміття.

Ти - на тому кінці планети,

Ти - на тому кінці життя.

 

***

А серце буде довго-довго сохнути,

Твої листи читаючи щодня.

Старенький пес боїться, мабуть, здохнути

Й тримає духа силою коня.

Не знаю, чи тобі багато вірила

І хто нам жовті присвятив слова.

Дурна розлука свої зуби шкірила

На радість всім, що поруч них жила.

Мені потрібно ще думками схуднути

І записати іскри у вогні.

В далекім світі гостем, гостем будеш ти

І зовсім, зовсім іншим при мені.

***

Ти напиши проте, що знаю,

Щоб не кінчалися листи.

Обов'язково лиш "чекаю",

Й не мусить бути те "прости".

Я краєм серця ріжу дзвони,

Які ти шлеш щораз мені.

І скоро тягнуться кордони,

Розбивши носа вдалині.

І все це є, але немає,

Що губить вічність чистоти.

Обов'язково лиш "кохаю"

Й не мусить бути це "а ти?"

***

 

Твій перший лист. І вірю, і не вірю,

Бо не сіяли роси все-таки.

Сміється день на нашому подвір'ю.

Старий папір, а ніжнії рядки.

Твій перший лист. Мені чомусь гаряче

І радість б'є в туманнім джерелі.

І тихий сум, і тихий біль юначий.

Конверт із сон-травою на столі.

Твій перший лист. По сто разів читаю

І образ твій у пам'яті зоріє.

Світанком ніч надворі догорає...

Твій перший лист. І вірю, і не вірю.

***

 

Листок- це день, чи, може, відлік суті,

Чи, може, це заглибина думок?

Листи твої, всередину ввігнуті,

Доповнив ще один сумний  листок.

У ньому пишеш ти: "Любов не вічна…»

Твій лист пожовк од сліз і духоти .

Жорстокий листопад - пора трагічна,

Хоч я - ще я, та ти - уже не ти.

І листопадна ніч до зорепаду

Знов хилить вже безлистяне чоло.

Ти знаєш, я в тобі кохаю зраду,

Бо іншого ж нічого не було?

Ми на плиті у нашої любові,

Як станемо старенькими колись,

Ще намалюєм два листки кленові,

Які з сердець навіки простяглись.

Останній лист... Це я тебе чекаю.

Останній лист... Один на сотню літ.

Вже осінь відлітає. Я кохаю.

Любов - це вітром зраджений політ.

 

***

 

Від любові, нашої любові,

Що здавалась вічна і проста,

Залишились два листки кленові

І конверт подертого листа.

Не було. Прощання дише млою.

Це не ніч, а ранені хрести.

Серце загорілося війною,

Та чомусь зотліли лиш листи.

Та й думки не пишуть знову тихо,

Як, бува, колись у далині.

І аж просить букву вставить лихо,

Щоби довше плакалось мені.

***

 

Я знаю, що не зможу зберегти

Чужих сердець розмиту таємницю.

Без відповідей в'януть десь листи...

Спинитися, спинитися, спиниться!

Мене болить не їхня пустота

І навіть не мої жорстокі мрії.

Невиспаного я боюсь листа.

Боюсь тому, що хтось мене зігріє.

Тому морози б'ються восени

І всю любов ховають у зітхання.

Чужі листи пливуть у мої сни

Рядками, що зливаються в кохання.

***

 

Невже зима як весни одцвітуть,

Зронивши біль в чужому небокраї?

Невже зима, зима, коли ти тут?

Коли ти тут, а я вже не кохаю...

Невже зима, як спинить птах політ,

Як люди злі туманами блукають?

Невже зима, коли біліє світ?

Коли ти тут, а я  вже не кохаю...

Невже зима, як змучено горить

І те, у чому я себе пізнаю?

Невже зима, коли душа не спить?

Коли ти тут, а я вже не кохаю...

 

***

 

І сніг у вальсі під ногами

Замовк, не смівши видать звук.

Тепер ми стали ворогами.

Колись любили ніжність рук.

Хоч я не думаю, що грою

Закінчить можу свій сонет.

І небо падає іскрою.

І в серці стерся твій портрет.

І все не так, як має бути.

І не гудить у скронях кров.

Раз я тебе могла забути,

Так, може, це і не любов?

 

***

 

Ти зорі пив, немов вампір,

А  я боялась бруду.

Ти дуже низько впав, повір,

Щоб я любила Юду

Навіщо ти убив цю ніч,

Що нашою не стала?

Прощай тепер. У чому річ,

Я щось не те сказала?

Ти зорі бив, немов палач,

Своєю глупотою.

Я щось не так роблю? Не плач.

Хоч раз побудь собою.

 

***

 

Не вір мені, хай серце скаже:

Кохає ще воно чи ні.

Нехай в печалі горе ляже.

Не вір, не вір, не вір мені!

Не вір мені, дощами сито

Не переповнить наші дні;

Коли життя усе прожито,

Не довіряй, не вір мені!

Не вір мені, тебе обманю

І прозвучать нудні пісні.

Не вір мені, а вір коханню.

Не слухай, ні, не вір мені!

 

***

 

Не порань, не убий, збережи

І хай правда лиш гострить ножі.

Не покинь, а врятуй, зрозумій,

Що усі ми під впливом подій.

Не покинь і тим самим не вбий,

Ти для мене один дорогий.

Хай живе одинокая лань,

Лиш мене, як її, не порань.

Не порань, краще вбий, а не рань

Не люблю відчувати страждань.

Хай несу всі у світі хрести,

Та найважчий із них - саме ти.

 

Перший і останній сонет

І ніч була. Зігнулася тополя,

Ревів вітрисько буйний серед поля,

Ходили хмари в вальсі по траві,

А тихий гай наспівував сові,

Минали миті сірі, чорно-білі,

Гуляли роси в сонній заметілі,

Скажено рвався вгору голий клен

І вказував листочками на день.

Німа душа того не зрозуміє,

Що серце цьому сумові радіє.

Коли кохаєш - все простиш, а далі

Зів'є мороз колючії спіралі.

Тебе забуть не можу в самотині.

Ти - тільки мій, бо був таким донині.

***

 

Я не коритимусь тобі. О ні!

Як хочеш - покорися ти мені,

А зможеш - ворожнеча промине,

Лише по справжньому люби мене.

Я не піддамся чарам тих очей,

Я не ввійіду у марево ночей..

Нехай впаде кохання неземне,

Та ти спочатку полюби мене.

Я не зумію вбити в собі сон,

Який узяв мене у свій полон,

Хай я помру у тиші самоти,

Але виною цього будеш ти .

***

А дощ тоді світився діамантом,

І ти сказав, що із моїм талантом

Мені б цвісти, мов навесні, цвісти.

А я тоді спитала, як же ти?

Ти похилив свій погляд. Твої плечі

Знов віщували вражого предтечі

І сум, і горе, і біду мою.

Ти не подумав, може, я люблю?

А вітер сльози сповив сухотою.

Й не знаю: я з тобою - не з тобою

Цвіла тоді чи, може, відцвітала.

Та ні, ти не хвилюйсь, я не кохала.

***

Ти    незабутній

Журавлем ти у небо злетів

У прошиті сарказмами будні .

Десь у затінку голос засів:

"Ти лиш мій, дорогий, незабутній»

Ти - лелека без пари і крил.

І мовчазно повіки спускає

Щирий надпис, надгробний, могил

"Незабутність навік спочиває".

Чим же ваблять ті теплі краї?

Чом шукаєш ти другого раю?

Неземні поцілунки твої

Вже давно в нікуди відлітають.

Ти - лиш мій. Обгоріле крило

Закриває увесь морок смутній.

Ти вже був. Та й життя вже було.

Ти один. Ти один - незабутній.

***

***

Не знаю, чому і для чого

Веселкою ріжеться сніг.

Я хочу тебе лиш одного

І щоб не ділився на всіх.

Пробігло заплакане небо
Повз мене у простір щедрот.

І хочу сьогодні до тебе

Й летіти удвох до висот.

І хай прокидаються хмари

У тиші зі зламаних днів.

Я хочу єдиної кари:

Щоб ти мене знову любив.

***.

Любов моя - осіннії морози –

Усе простить, усе у собі вб'є.

Тебе я бачу. Ти - прощальні сльози,

А я з тобою знову разом є.

Лиш в сні. Але любов моя палає.

Не знаю, чи засне мажор покути,

Коли я кажу, що тебе кохаю,

То це не значить: хочу разом бути.

І знову тиша п'є ласкаву днину.

Ти - зрадник. Осінь хмурої весни.

Моя любов лишається єдина

І кличе серце в чорно-білі сни.

***

І насниться життя земне

У системі чиїхсь обчислень.

У програмі "Чекай мене"

Хтось до старості нас зачислить.

-    А ти стільки мене чекав!

-    А ти стільки мене любила!
Але час тихо проскакав.

І нічого ми не просили.

***



1 2 3 4 5  
Бал 0
Середній бал 0
Перегляди 1796
Коментарі 0
Дата надходження 18-08-2011
Дата створення

Пошук на сайті

Що маємо