Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого

Ігор Копчик: «Ми є частиною природи, а так відгородилися від неї»


Після недовгого блукання лабіринтами підвальних коридорів у старовинному будинку в центрі Львова, потрапляю до майстерні Ігора Копчика. Тут народжуються його унікальні роботи, тиснені на шкірі.

Мої побоювання про складність спілкування з непересічною особистістю розвіялися ще під час нашої першої телефонічної розмови.

Ігор КопчикПан Ігор - весела і приємна людина. Попри те, що його роботи свого часу дарували Папі Івану Павлу ІІ і Патріархові Константинопольському Варфоломію, Білу Клінтону й Вікторові Ющенку, мистець залишається простим і відвертим. Жодної тіні «зоряної хвороби»... І десь у глибині очей художника - невидимий рентґен, який пронизує співрозмовника.

 Пан Ігор відчиняє двері майстерні, привітно посміхається. Надворі холод, а тут тепло, затишно і пахне дровами, які палають у печі. Розмова почалася легко і невимушено, ніби зустрілися давні знайомі.

Розповідає Ігор Копчик:

- У нас люди мало посміхаються. Я багато разів був у Німеччині, Франції, їздив з хором «Євшан». Там люди веселіші, вони не бояться показувати свої емоції. Мені сподобалося, як ув одному містечку начальник тамтешньої поліції жартує і сміється. Він не замикає свій будинок. Коли я запитав, чому, то він сказав: «Я нікому не зробив нічого поганого». У нас такі будинки замикають на 10 замків...

 Людство колись у древні часи йшло шляхом спілкування з природою і з людиною. Ми пішли иншим, - технічного проґресу, і для життя людини то не добре.

 Недавно бачив по телевізору, як художник у Житомирській області живе в селі, у хаті зі скляним дахом. Купаються у холодній воді, цілий рік купаються. Дістають «драйв». А як у нас - їдять чорну ікру, червону, їздять на дорогих машинах, а щастя не відчувають.

 Ми є частина природи, а так відгородилися від неї. Мегаполіси, трамваї... Людина потрапляє, як у пастку. Ще инша справа коли людина потрапляє у місто для творення професії, але часто поповнює армію всяких убивць, пияків, повій. Ще коли дівчина стала, наприклад, артисткою, - то честь їй і хвала...

 Як ви відчули своє покликання?

 - Якщо людина потрапляє у вуз випадково, то вона не буде вчитися. Якщо поступає 4 рази, як я, то вона знає, чого хоче. Я йшов працею, страшенно важкою працею. На той час у мене були сімейні труднощі. В такій ситуації мужчини розклеюються, спиваються. А в мене такий характер, що чим гірше мені, тим більше я беру себе в руки. Я тоді стискаю кулаки, зціплюю, зуби і багато працюю. Мені завжди казали: «З тобою змагатися в тому неможливо, бо ти є просто дикун» (сміється).

 У Седневі (містечко на Чернігівщині, де часто влаштовують пленери для малярів. - Ред.) був у такій творчій групі, ще були дівчата з Прибалтики. Там дуже високо цінується тиснена шкіра. І вони казали на мої роботи: «Игорь, извините, это может делать только сумашедший!» (сміється). То є страшно багато праці. І треба знати багато ремесла.

 Кожний художник повинен бути ще і ремісником. Щоби бути майстром, треба багато працювати. Бо хто за тебе буде робити?

 Я спеціально вступив на вечірнє відділення, щоб мати можливість працювати. У мене була професія - механік холодильних установок. Я зранку працював, а потім біг в інститут - ліпити і рисувати, ліпити і рисувати. Тоді казали: «Де не подивишся - всюди ти: на рисунку - ти, на скульптурі - ти, всюди - ти. Де тебе нема?»  У своєму житті я був такий непосидючий. Грав у футбол, потім перейшов у бокс, їздив на змагання. Поступав в інфіз. Якось прийшов на тренування з торбою, прикрашеною різними такими фіґурками, прикрасами. І тренер мені сказав: «Тобі треба вступати в інститут прикладного мистецтва». Кажу, що добре малювати не вмію. Але мене познайомили з викладачами, порадили піти працювати натурником. І я пішов, потрапив, як сливка у компот.

 Я як готувався до екзаменів? Три рази не поступив. І відразу починав готуватися на наступний рік. Инші відкладають, готуються за місяць до вступу, а я починав уже сьогодні готуватися на наступний рік, бо мені здавалося, що завтра буде вже запізно. Передостанній раз, коли я не поступив, я просто падав від виснаження, непритомнів. Але Бог мене беріг, після обстеження лікарі сказали, що все нормально.

 Завжди був організатором, у позитивному розумінні. Ми багато їздили з групою на Десну, в Чернігів, по місцях Глібова, робили вечори.

 Ви працювали й зі скульптурою? А коли почали працювати зі шкірою?

 - Справді, намагався освоїти все. А почав працювати зі шкірою, бо завжди хотів робити те, що не всі. Ще у той радянський час була пропаґанда, всіх молодих студентів «різали». Вступав в інститут по живопису, здав екзамени на «п'ять». Мені всі знайомі, викладачі казали: «Ігор буде живописцем». А я потім подумав: «Я «піду» у шкіру, не буду нікому заважати. І мені ніхто не буде заважати».

 Це може ще і генетично десь передалося, бо мій тато був дуже добрий швець, чоботар. А він учився у німецьких колоністів. Тоді на Галичині були німецькі колонії. Там, де Жовква, Кам'янка-Бузька є село Дальнич і там поруч - хутір Нойдорф (по-німецьки «нове село»). Тато там у німців учився.

 Ще і до того ж я поїхав у Косів, там побачив вироби зі шкіри - череси, тобівки. І мене пойняв ентузіазм. Я почав працювати зі шкірою ще в інституті. Спочатку вирізав кліше з дерева. Тепер виливаю з алюмінію. Бо я зрозумів, що в дошці того не зробиш, що можна виливати з металу. Ось подивіться: то я робив заготовку для ременів (показує заготовку).

 Зараз я захопився меблями, тисненням. Хочу зробити шафу. Мені говорять: «Вона ж така велика, хто її купить?» Але мене не цікавить, хто купить, просто хочу її зробити. Хочу ще зробити ліжко з балдахіном, зі вставками.

 Над чим працюєте зараз?

 - У мене є така серія - «Українська мітологія». Вона складається з 16 картин. Ось вони, вже в рамцях (демонструє свої роботи).

 Тут така древньоукраїнська богиня Вила, на Заході вона дістала назву Сивілла. Ця богиня давала долю новонародженим дітям на небесах. Я показую ті душі, які десь летять із небес. А сонце було основне божество у наших пращурів. Ось діти, колиска. А тут плоть, пуповина, яка виростала з землі, десь доходить до хати,  десь минає. Иноді вона обривається, тоді ніби доля обривається.

 Найбільше подобається, що я добився такої фактури. То для мене найбільше щастя. Ця фактура нагадує воду, хвильки на воді.

 Шкіра такий органічний, «живий» матеріал. Вона ніби притягує...

 - Так, я скільки працюю з тим матеріалом, а кожний раз відкриваю для себе щось нове. Я знав раніше, що шкіра має бути груба. Щоб вона тиснулася, то вона має бути тонка. Але тоді вона не має міцности. Як зробити? Я беру жменю гороху, а він ходить, як живий! У мене тоді виникла ідея. За допомогою звичайних інструментів я досягнув того, що шкіра починає ходити. Здається, просто. Шкіра груба і водночас пластична. Натискаєш - і вона «ходить».

 Ця картина називається «Навський Великдень». Наші пращури вірили, що на Провідну неділю після Великодня душі померлих збираються і йдуть до своїх церков. А я думаю, що вони в Космосі, навколо сонця. Тут ми бачимо і душі Шевченка, і Богдана Хмельницького, і Мазепи. І ще не народжені дітки, тут і свічки. Деякі свічки падають, бо хтось не втримав свою свічку...

 Надзвичайно копітка праця. А що означає дволике обличчя в центрі? Ні, трьохлике!

 - Трьохлике. Наші предки вірили, що сонце Даждьбог має три обличчя. Так само, як Бог є у трьох особах.

 Давайте, я вам ще цю картину покажу. Тут так само видно структуру, ніби по склу біжить вода.

 Це (показує картину) в Ирію росте дуб-стародуб, на якому ростуть молодильні яблука. Хто вкусить того яблука, той буде вічно молодий, стане безсмертним. Плачинда каже, що «око летіло нізвідки в нікуди, проронило сльозу і народився сокіл Род, який сидить на дубі-стародубі». Потім два лебеді билися, і народилися Білобог і Чорнобог.

 Як ви думаєте, де Білобог, а де Чорнобог? Правильно, а чому? Бачите, у живописі це було б легше передати фарбою. А тут треба передавати пластикою. Я володію технологією тиснення, тому це здається легко.

 Вам вдається передати за допомогою пластики і зміст, і почуття. Що складніше робити: дрібну фактуру чи великі деталі?

 - Коли знаєш, як то робити, то це просто (сміється).

 Я завжди кажу, що можна досягти чогось у житті, якщо ти одержимий ідеєю, якщо ти дійсно хочеш того. Або люблю, або не люблю. А так «трошки люблю, трошки ні...» Часом здається, що инші слабші від тебе, а потім дивишся - вони тебе обігнали. Навіть той найгірший є сильніший від мене. Я тоді зрозумів, що треба багато вчитися, багато працювати. Тільки праця, праця...

 У вас багато робіт, що стосуються мітології...

 Так, їх є 16 - «Утрення», «Реінкарнація», «Род зі синами», «Свято Маланки», «Івана Купала» та инші. А ще є на релігійну тематику (серія «Біблійними шляхами» - «Іконостас», «Розп'яття», «Апокаліпсис», «Хресна дорога», «Ангел Хоронитель» та инші, загалом понад 40 робіт), на історичну тематику (серії робіт «Шевченкіана», «Історія мого народу», понад 60 творів).

 Наприклад, ця робота «Прощаюсь, Ангеле, з тобою»- показує останні хвилини життя В'ячеслава Чорновола. Тут видно сліди шин автомобіля. Збоку стоїть Ангел-хоронитель і прощається з душею Чорновола, ніби просить вибачення, що не вберіг. А з иншого вже стоїть Ангел смерти, відчиняє двері до потойбіччя.

 Пан Ігор знову загадує мені загадку:  хто тут зображений. Хоч мені вдалося підглянути назву картини «Політ у вічність», та це мало помогло. Знайомий профіль, але ніяк не вдається відгадати. Художник розказує:

 - То є Степан Бандера. Я не знав, як його показати. Вирішив показати крила-руки, які несуть його у вічність.

 Бачите, який високий рельєф. Зараз я такого не роблю, бо то страшно важко відтиснути. Неймовірно важко, то цілий процес.

 А скільки я дістав опіків! Ось подивіться, там стоїть ступка. Я сам робив багато речей, сам виливав. Якби я не володів ремеслом литва, я б не зміг такого зробити. Щоб зробити такі речі, треба було зробити кліше, треба багато чого осягнути. Пішов у бібліотеку Стефаника, відкрив букву «л» - «литво» і читав. А потім дивився список літератури і шукав, шукав... Так я осягнув техніку литва самотужки. Такого, як я роблю, такі фіґурні композиції, ніхто у світі не робить. Часом трапляється орнаментне тиснення, але такого нема.

 Я зараз ще загорівся такою ідеєю, навіть написав цілу петицію. Часто їжджу у напрямку Красне, Заболотці. Там якраз починається Полісся.  Там ліси, луки, горби. Є три хутори, називаються Великий Перелісок, Малий Перелісок, Льопи. Вони є на горбі, далі - велика долина, по якій іде поїзд на Київ, а далі - гори Вороняки. На фоні гір стоїть Олеський замок, Підгорецький замок. Ті хутори примикають до лісу, а далі - каскад озер. Природа - чаруюча. Я так захопився!

 Мені розказали, що на Великому Переліску є хутір, де колись була за Польщі хата-читальня. Енкаведисти ту хату спалили, усіх хлопців побили. Один із них, Богдан Бариляк, уцілів, виїхав у Воркуту. Зараз повернувся, поставив каплицю, флаґшток з українським прапором, хотів ще поставити пам'ятник Шевченку. У мене в майстерні стояло погруддя Шевченка, то я їм віддав.

 На Льопах є тільки дві хати. Біля них ростуть не фруктові дерева, а звичайні: ясени, липи, акації. Там такий гайок, види на Олеський замок. Я цим усім захопився. Хочу придбати там хату. Районне начальство обіцяло подарувати мені хату взамін на пам'ятник, але якось ініціатива затихла.

 Хочу там зробити фестини. Хотів би проводити пленери для художників, симпозіуми зі скульптури. Я хочу, щоб там пульсувало життя, приїжджали артисти, художники, письменники, журналісти. Я вже дзвонив у район, знаю головного редактора районної газети, познайомився з заступником районної ради. Вони підтримують ту ідею, але треба якось прискорити справу. Навіть говорив з Бокотеєм, ректором академії, і він мене підтримав. Каже: «Чому б і ні!»

 Хочу, щоб той 10-річний хлопчик бачив не тільки п'янство, а й живого артиста, художника. А як там ллється звук! Навіть найбільший п'яниця стане иншим, коли послухає, наприклад, пісні у виконанні оперного співака.

 Там пагорб і сосновий ліс поруч, болота нема. Можна і вертепи робити, і гаївки, і Купала. Можна гуляти в лісі, збирати гриби. Навіть зараз можна робити пленери. Там добре транспортне сполучення, від поїзда недалеко. Поставили намети, варимо куліш у казані. На природі так смакує! Я знаю, бо я 3 роки плавав по Дністру на катамаранах.

 Тільки культура нас врятує. Мені кажуть: хіба ти маєш гроші, щоби то все організувати. Я відповідаю - для чого гроші? Не все роблять гроші. Я не хочу, щоб мене величали, хочу, щоб народ від щастя шалів! Колись у Російській імперії була традиція меценатства, були передвижники. Можна було би щось подібне відродити у нас, я якраз почав. І відчуваю, що зможу це зробити!

 Замість післямови

 Пан Ігор розповів, як разом з иншими мистцями їхав до Праги автобусом:

 - Усі задрімали, тільки ми з директором не спимо, але потім і він задрімав. А я не сплю, думаю: «Треба ж комусь не спати!» Дивлюся - водій автобуса кусає руку, щоб не заснути. До Праги залишалося кілька десятків кілометрів. Але я підійшов до водія і кажу: «Слухай, тобі треба поспати...» Водій зупинив автобус, усі відразу посхоплювалися. Але потім водій зо дві години поспав, і ми щасливо доїхали. А могло всяке статися...

 Коли більшість з нас загрузли у повсякденності, заснули під колискову матеріального світу, то про пана Ігора Копчика можна сказати його ж словами: «Треба ж комусь не спати!»

 Довідково: Ігор Копчик народився 17 листопада 1945 року у Львові. Закінчив Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва, факультет декоративної кераміки. Член Спілки художників України. Мав персональні виставки по багатьох містах України, Чехії, Німеччини, Франції.

 Олександра Чаус


 Попередні поблікації статті:
http://muza.in.ua

 Роботи Ігоря Копчика (тиснена шкіра). Фото 1

Роботи Ігоря Копчика (тиснена шкіра). Фото 1

  Роботи Ігоря Копчика (тиснена шкіра). Фото 2
Роботи Ігоря Копчика (тиснена шкіра). Фото 2

Роботи Ігоря Копчика (тиснена шкіра). Фото 3
Роботи Ігоря Копчика (тиснена шкіра). Фото 3

Роботи Ігоря Копчика (тиснена шкіра). Фото 4
Роботи Ігоря Копчика (тиснена шкіра). Фото 4

Роботи Ігоря Копчика (тиснена шкіра). Фото 5
Роботи Ігоря Копчика (тиснена шкіра). Фото 5

 

Пошук на сайті

Що маємо