Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого
Анатоль Петрицький
Анатоль Петрицький
Ім'я:

Анатоль Петрицький

Про автора

Анатоль Галактіонович Петрицький - видатний український живописець і художник театру, народний художник СРСР, професор Київського художнього інституту. Оформляв вистави в театрах Києва – в “Молодому театрі”, Музичній драмі, Першому театрі Української Радянської Республіки ім. Шевченка., театрі опери та балету, українському драматичному театрі ім. І. Франка та Харківському театрі опери та балету.

Анатоль Петрицький ішов однією ходою з епохою перших десятиріч ХХ століття. Він був в авангарді українського культурного Відродження, коли щасливо і, на жаль, ненадовго підтвердилось право художника конструювати на площині власний мистецький світ, що ніс глядачеві ясно виражену авторську філософію, відчуття причетності до великого загального дійства творчості. Новатор-конструктивіст української сценографії, станкової картини, книги й плакату, він був необмеженим у виборі формальних варіантів, адекватних його ідеям. А.Петрицький знайшов індивідуальну стилістичну визначеність, сказав нове слово у світовій культурі ХХ сторіччя. Естетична система новітнього французького мистецтва, яку він відкриває для себе на початку століття на одній з київських лекцій, надала пошукам художника широти кольорового бачення, посилила міру живописного узагальнення. Чутливий до експерименту, А.Петрицький, динамізуючи композицію, перебільшуючи пропорції, завжди пам'ятав про норму і закон. Завдяки цьому його художні прийоми досягають потрібного формального чи емоційного ефектів (“Композиція”,1923; “Жіночий портрет. Ольга”, 1922).
У завзятому ствердженні життєвих і естетичних цінностей А.Петрицький мав однодумців – Л.Курбаса, О.Довженка, О.Вишню, М.Бажана, П.Тичину, Ю.Смолича, Ю.Яновського, Г.Юру.
В атмосфері авангардних пошуків двадцятидев'ятирічний художник звертається до ідеї єдності мистецтва і життя в його живописній інтерпретації. Нове в психології автора, особисто відчута ним на порозі творчої зрілості соціальна концепція мистецтва, пластично акумулювалися в картині “Інваліди”, (1924), що стала твором усього життя А.Петрицького й принесла йому світову славу на виставках у Венеції, Берліні, Берні, Женеві, Цюриху. На виставці в Нью-Йорку в престижному Карнегі-Холл картина експонувалась поряд із живописом світових новаторів А.Матісса та А.Дерена. Авторові було запропоновано значну закупівельну суму за продаж картини. Та А.Петрицький вважав, що вона належить Україні і повернув її на батьківщину, де незабаром на картину було накладено арешт, як на “формалістичний твір”. Лише через десятиріччя вона була поновлена в музейній колекції.
Спогади Михайла Голинського:
» Найбільше “шуму” на кожній пробі робив маляр Анатоль Петрицький, знаменитий, найкращий тоді декоратор. Він був чудовою людиною, доброго м’якого серця, дуже дотепний, лише як розсердився, то тоді був неповздержливий і нецензуральний у своїх висловах.
І таке власне сталося вечером на ґенеральній пробі “Купала”. Аби оперу міг почути ввесь Харків, зацікавлений ще перед прем’єрою, дирекція постановила надати ґенеральну пробу через місцеві голосники, так що ці голосники передавали ввесь хід опери. Одно дирекція забула зробити, а саме оголосити всім співробітникам опери, що ґенеральна проба буде передавана на все місто гучномовцями-голосниками, і наказати, аби в часі передачі в цілому театрі був абсолютний спокій. З цього вийшов дуже неприємний комічно-траґічний випадок, про який цілий Харків довго згадував і на всякі лади коментував, а я ще й досі про нього пам’ятаю і отже тут його записую.
Анатоля Петрицького в часі переставлення куліс (на ґенеральній пробі) дуже розсердили робітники сцени, бо не вкладали скоро куліс, дуже розтягали, через що зробив йому остру заввагу режисер Карґальський, бо він відповідав за хід вистави. А що Петрицький з природи “холєрик”, то заввага Каргальського і робітники сцени сильно його розлютили, і він зачав сильно кричати, лаятись і згадувати “мать” кождого робітника з’осібна...
Все, що тоді говорив Петрицький, розуміється, почуло все місто і зараз про це зачали надпливати телєфони до Опери. Адміністратори побігли до Петрицького, аби його стримати від такої грубої лайки, але це вже нічого не допомогло. Цього, що він наговорив, завернути вже не було можливо. Петрицькому, розуміється, було неприємно, що його лайку чули тисячі харків’ян, але він тим дуже не переймався, і як треба було котромусь робітникові щось “твердого” сказати, то він до нього підходив близько і що йому належалось – говорив уже тихо, на ухо...
Я мав від Петрицького “шкіц” – мій портрет, який письменник Остап Вишня був помістив в “Театральних Усмішках” – Михайло Голинський, але на жаль, десь мені затратився.»

Спогади Михайла Голинського:
” 6 квітня Михайло Голинський виконував партію Радамеса в опері Верді “Аїда”. Участь артиста в виставі викликала надзвичайне зацікавлення серед московських музичних кіл, наслідком чого театр був переповнений. ... В головній партії виступає Голинський, а художнє оформлення здійснив видатний художник Анатолій Галактіонович Петрицький, що обумовило надзвичайний успіх опери Вахнянина.”

Остап Вишня, «Отак і пишу», уривок:
” Колись до мене завітав був народний художник СРСР Анатолій Галактіонович Петрицький. Сиділи ми, гомоніли, курили. Анатолій Галактіонович одірвав од коробки з-під цигарок кришку, взяв навпівспаленого сірничка, вмокнув сірничка в чорнило, сидить і дряпає, так собі — між іншим, сірничком по картону. А вийшов чудесний портрет.
Крім, отже, матеріалу, ще щось, очевидно, для художнього твору треба.„
Роботи автора:  
Картини (7)
   
Коментарі (0):  
   
Новини автора
 
 

Пошук на сайті

Що маємо