Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого
Сторінка автора - Саландяк Я Анонім

Проза     →     Саландяк Я Анонім     →     Ілюстрована проза
 
Паскудне оповідання
 

 Флора Генрик (1967)
 * * *

 Закоханий в ліхтар,
 Не помічає Місяць...

 

Я Анонім (1955)

 * *

Сомнамбула об ліхтар

голови не розібє!

2012

                                               ПАСКУДНЕ ОПОВІДАННЯ

                             (еротична фантасмагорія радянської епохи)

                                                                                      

                                                              

      В ордері на одержання квартири було зазначено: … по адресу: вул. Леніна 25, кв.13 (колишня квартира тов. Паскудного Ісаака Лаврентійовича)… Андрій розпитав про місцезнаходження квартири -  центр містечка,  двоповерховий будинок, вхід з двору. До ордеру додавався ключ, великий (довгий), посріблений. Двері добротні, дубові, різьблені, певно, ще з дорадянських часів. Ключ такий довгий тому, що самі двері подвійні (спарені), а замок  розміщений аж у другій половині…

     Раніше тут ніколи не бував: ні в тому містечку, ні на цій вулиці, ні на Західній Україні… Ключ легко увійшов і повернувся, двері відчинилися без зусиль і без жодного звуку. В темному коридорі несподівано його зустріли дві жваві бабусі. Одна худа і висока, друга низька і товстенька… в дещо куцих, вище колін, домашніх халатах, запраних, заляпаних, але поверх них були повязані білі з мереживом чистенькі фартушки… наче в офіціанток  ресторану. Бабки  якісь розпатлані, беззубі… Але зустріли привітно. Розмовляли з помітним російським акцентом.

   - Проходьтє! Проходьтє! Ві до кого?

   - Мене цікавить квартира Паскудного,  – показав їм ордер на поселення.

   - Хадітє, мі вам пакажєм,  дє он жів, інтересний бул мужчіна. Мі нікогда нє булі в нєго в хаті! Нам будє тоже інтірєсна подівітися!

      Рушили довгим темним коридором – та що вища, -  попереду, менша -  позаду. Мов арештований, – мелькнула думка.  Нараз та задня, сміючись, вхопила його під пахви і стала лоскотати…

   - Що ви собі дозволяєте,  -  випручився він – ей! Бабулі! Оминувши передню, втік на освітлений кінець коридору, поближче до сходів, що вели на другий поверх.

   - А што ви сибі думаєті на нас такого непристойного!  Сам пристаєть… а щє вроді  пристойний мужчина! – ображено  сказала низька і товстенька.

   - Да всє оні, ловеласі,  Парашенько Фіодосєєвна, і даже на  прістойний женьский від не посмотре, всє за жопу лапає!

   Не знаючи, що й думати, він хутко побіг вгору сходами. Двері в квартиру Паскудного були відчинені… навстіж … Так, так! Вони сюди не заходили… - подумав іронічно  про химерних бабусь, з страхом очікуючи - ось, ось піднімуться сходами, але вони не йшли та не йшли.  Він хотів спочатку відкараскатись від них, а вже потім оглядати квартиру.

  - Ну! Де ви там?  

   Ні звуку у відповідь. Зійшов сходами вниз – нікого! З острахом пройшов коридором до виходу -  нікого. -  А звідки їм тут було взятись, якщо в будинку інших квартир  немає… Видно тільки одні двері - квартири Паскудного. Замкнувши на всяк випадок вхід, він піднявся наверх, а там знову довгий коридор, але з одного боку освітлений широким вікном. Посередині вузька довга шафа, обтягнута зеленою, він уважно придивився, крокодилячою (на вигляд) шкірою.  Зеленим був і диван, що виднівся крізь відчинені двері у спальню… У квартирі Паскудного геть усе було обтягнуте зеленою крокодилячою шкірою: і двері між кімнатами, і стільці, і побічниці ліжка, навіть саме ліжко накрите шкіряним покривалом: як потім виявилось, шкіра справді натуральна, чи то крокодиляча, чи  якимось чином зроблена під крокодилячу.  У квартирі чисто вимиті підлоги, все акуратно поскладано, витерто пилюку… але, очевидно, ніколи за життя попереднього квартиронаймача не фарбовано і не білено. Це він помітив ще на сходах, деревяних, чистеньких, наче вишкрябаних ножем… а на стінах заштукатурені плями і вікна заліплені грубим шаром замазки… Складалось враження, що господар любив усе грунтовне та міцне, але був байдужим до дрібніших, сентиментальних, естетичних деталей. В спальні, крім вузького фігурного дивана, що скидався на крісло, було широке, очевидно,  реквізоване радянською владою з якогось панського маєтку ліжко. Два майстерно вирізьблені леви на дубовій, обтягнутій зеленою шкірою побічниці додавали загальному інтер’єру квартири якоїсь інтриги та загадки… Тут були ще одна шафа, подібна до тої, що в коридорі,  зелений стіл і два м’яких стільці. Вузеньке віконце було так густо замальоване білою фарбою, що вона аж  осипалася на підвіконня. З коридору праворуч були двері на кухню. Там чистенько вимита газова плита, кухонний, не обтягнутий шкірою стіл і один стілець. На іншому, меншому столику,  дві невеликі каструлі і велика чавунна сковорода та кілька армійських алюмінієвих тарілок, ложка, виделка…  Далі ще одна простора  кімната без дверей - одні одвірки. Він подумав, що їх  зняли під час  похорону… Заходився шукати  і, не знайшовши ніде, придивився прискіпливо до одвірків – завіс не було, отже,  дверей також не було. Роздивився кругом - велика кахельна грубка з газовим пальником, була вмурована в стіну так, що одна її половина розміщалась  в кухні, а друга -  в кімнаті, а в кімнаті кидався в очі здоровезний письмовий стіл з грубими точеними ніжками та шухлядами.  На обтягнутій зеленим сукном стільниці - всіляке канцелярське приладдя:  пара чорнильниць, з десяток ручок, відкрита коробка з перами, промокальниця – велика, півкругла з фігурною точеною ручечкою, купка чистих листочків паперу в клітинку… Під стіною п’ять крісел з різьбленими спинками, і… звичайно, ж зелена  шафа  уздовж стіни праворуч. Ймовірно,  вона затуляла вікно, бо стеля над нею була тьмяно освітлена. Між меблів у кімнаті вирізнявся…  диван – не диван, ліжко – не ліжко… Як потім  він дізнався, це була  специфічна західно-українська мебель під назвою бамбетель – жорстка  дерев’яна лава з широким сидінням-лежаком, що відкривалося і зазвичай туди складали  постіль.  Кожен бамбетель мав спинку, але з цього її чомусь зняли… і той бамбетель стояв якось незвично для його уяви про інтерєр - посеред кімнати. Перше, що  він зробив у цій квартирі,  - пересунув його під стіну. А стіни всієї квартири були порожніми, навіть забитого цвяшка ніде  не було, і жодних люстр, лише лампочки на закручених у спіраль  дротах…  Він сів на  бамбетель:  сидіння було рівним та твердим, довго не посидиш, це йому не сподобалося. Підійшов до вікна - воно виходило на оточений сірими стінами глухий чотирикутник. Протилежні стіни чотирикутника були без вікон - і «той пейзаж» видався йому якимсь тупиковим та безпросвітним. Чому ж це вікно колишній власник не  затулив… замість іншого… Він глянув на освітлену стелю над шафою,  можливо, там кращий краєвид .

    – А я так і зроблю, - вирішив.

     Виходячи з квартири, щоб принести свої речі, замкнув двері та не знаючи куди прилаштувати того здоровезного ключа, подумав: для початку поміняю цей замок. Поклав його у кишеню штанів – заважає іти, в  кишеньку сорочки  -  випадає…  так і ніс його в руці. Свої речі він залишив у лікарні, куди його спровадив на нічліг завідувач поліклінікою ще два дні тому… Андрій після навчання приїхав в  маленьке містечко за направленням  і саме влаштовувався  рентгенологом у місцеву поліклініку.  Його майбутній начальник, мовчазний, поважного віку чоловік виписав довідку і скупими словами, майже на мигах,  пояснив, як знайти міськраду – може нададуть квартиру... І справді, як не дивно, –  того ж дня й виписали ордер.

     В лікарні одразу ж зустрів медсестру з тієї палати, де  ночував. Похвалившись, що вже одержав квартиру,  випросив у неї на кілька днів чисте простирадло та ковдру, запевнивши , що незабаром приїде  його старша сестра й привезе усе, що треба, і тоді він поверне позичене. Наразі чемодан і сумка – ось і усе його хазяйство. Ключа зразу ж устромив в сумку і побіг додому.  Був усім  задоволений:  місто невеличке, тихеньке, охайне… Дорогою зайшов на почту-телефон-телеграф. На дверях вирізнявся великий плакат – Микита Сергійович Хрущов у білому капелюсі з качаном кукурудзи в руках  і надпис:  комуністична партія завжди з народом!  

    Попрохав, щоб з’єднали з Вінницею, і подав номер телефону, але лінія була перевантажена,  довелося трохи чекати…

   - Хто  замовляв Вінницю – друга кабіна! – долинуло до нього.

   - Ганю! це я! Мені дали квартиру! Приїдь, допоможи облаштуватися! – майже кричав він у трубку.

   - Добре, Андрійку,приїду!.. 

   Він взявся детальніше пояснювати Гані.

   - Поїздом Київ-Львів - до Тернополя, будеш раненько, а там автобусом до Підгаєць… Я  тебе зустріну.

     Прийшовши до дому з острахом  відчиняв двері квартири…

   - Уф!  В коридорі начебто нема нікого, от приверзеться ж таке, – говорив сам до себе, згадуючи минулий випадок з ексцентричними бабусями…  Зразу ж зачинився  з середини на засувку, якої спершу й не примітив, і поніс речі нагору. Там оглянув усі двері у квартирі – лиш у дверях спальні  стирчав ключ і більш ніде ні замка, ні засувки, ні защіпки - треба буде вставити!  І ті шафи з коридору викинути…

   Після двох тяжких ночей в лікарні на державному ліжку, де за стіною  весь час стогнав якийсь хворий (та палата належала до хірургічного відділення), Андрій мріяв, як розляжеться зараз на широченному ліжку, під левами, що містично вистромились з високої зеленої побічниці. Він взявся стягати шкіряне покривало – важке! І як же  колишній власник  кожного разу розстеляв і застеляв його? А…певно тільки трохи закочував і залазив під ковдру, або стелився поверх покривала… Нашвидкуруч склавши шкіряний прямокутник, він вирішив сховати його, а заодно і все з ліжка у шафу, що простягалась попід усю стіну і мала аж шість дверей. Відкривши перші, сподівався побачити там одяг, простирадла, рушники... Нічого подібного – шафа знизу доверху була поділена на полиці і щільно заставлена канцелярськими папками для документів.  За другими дверми  та ж картина…  Аж за пятими – військовий одяг з пагонами майора та формений кашкет і, нарешті, - спальні приналежності. Була там і порожня полиця  – якось запхав усе зібране з ліжка  та ледве закрив дверцята. Простирадло, яке він взяв у лікарні, було куцим і вузьким… Андрій нашвидкуруч «застелився», кинув зверху шерстяну казенну ковдру…

   - Ах! Подушку забув! Але я можу і так спати, - подушкою попередника  він чомусь гидував. Хутко роздягнувся  і нарешті розлігся на ліжку, - о, благодать!  Заснув він швидко, спав міцно та довго…  Прокинувся, глянув на годинник на руці.

   - Ах, на роботу запізнюся!

   Спішно  вдягнувся  і вийшов у коридор, тільки там згадав, що в хаті немає води.

   - А! На поліклініці вмию лице...

   Шафа у коридорі була відчинена -  усі шість дверей.  За найближчими  ледь чутно вовтузилися...

   - Хто тут?  

   Двері відхилились і звідти виглянули два молоді хлопці з придуркуватим виразом на обличчях та напіввідкритими ротами. Вони, очевидно, не очікували побачити тут ще когось. Це додало йому сміливості.

   - Хто ви такі і що тут робите! – запитав  рішуче.

   - Ми, тойво…- почали мляво виправдовуватись ті,  але вже через хвильку, оговтавшись,  впевнено відповіли наперебій:

   - Ми  родичі Паскудного…

   - Маємо щось  туво сибі забрати.

   - То може ще заберете і ті шафи заодно? – запропонував він незнайомцям.

   - Нє! Нє!  Нам тілько єден папірец тра? – почулося у відповідь.

   Нараз Андрій пригадав, як у міськраді його настійливо переконували, що у Паскудного ніяких родичів немає… І щоб  з  речами у квартирі він робив, що забажає сам.

   - А  документи про те, що ви його родичі маєте? – перейшов у наступ.

   - Аво!  -  розгублений хлопець подав йому вкритий дрібним текстом листок паперу, -  наша фамілия Артикль…

   Андрій почав читати поданого документа:  Артикул – Стаття, розділ або параграф якого-небудь закону … Очевидно, це було енциклопедичне визначення значення цього слова.

   - Хлопці! Що це за дурниці!? – вигукнув сердито, але за ранішніми відвідувачами вже й слід простиг.

   - Тьху ти!  Знову щось ввижається!

   Позакривав  шафи, для впевненості заглянув на кухню, в кімнату - нікого! Поспішно пішов геть, а відсуваючи внизу у коридорі засувку, ще раз переконався  - точно  привиділось!

    Повнотіла медсестра передпенсійного віку  уже сиділа в кабінеті за столом з ручкою в руках.

   - Доброго дня! -  поспішно привітався з нею  – не підкажете,  де можна було б поснідати?   

   Вона якусь мить не відповідала, потім сказала невпевнено:

    - А, може, попробуйте через дорогу, на Східках,  в чайні?

    І справді, на іншому боці вулиці, навпроти поліклініки худа висока жінка саме відчиняла оту чайну.

    - Можна у вас поснідати?  

   Жінка,  здивовано глянувши на  нього, мовчки зайшла за стойку і, відкупоривши пляшку «Московської»,  налила сто грам.

    - Ні, ні, що ви! Я не пю! Дайте щось перекусити і стакан чаю.

    На сніданок цього разу йому була холодна сарделька і стакан томатного соку, але пообідати вдалося уже смачніше в їдальні технічного училища  за порадою  медсестри, повільної, флегматичної, але, як потім Андрій переконався, доброї та розумної жінки.     

    Перші робочі дні були напруженими. Він тільки - но входив у курс справи, ще й було багато хворих, але через кілька днів пацієнтів значно поменшало,  тож після обіду  майже нікого не було. Медсестра (її звали Мехаліною), була з місцевих і в молодості, очевидно,  дуже красивою. Інколи до неї забігала внучка, школярка, юна, безтурботна  –  чимось зовні схожа на бабусю -  і захоплено розповідала,  як вона сьогодні одержувала п’ятірку…

    - Ой ти ж моя відмінницьо!  - флегматично відповідала медсестра,  – ну йди вже додому  і дивись мені, щоб все було файно!  

   Тим часом Андрієві дуже кортіло дізнатися, хто ж жив  у тій квартирі, яка дісталась йому.

   - Мехаліно Теодорівна, а ви не скажете,  ким був попередній власник моєї квартири?

   - Директором общепіту,  - після довгого мовчання коротко відповіла вона.

   - А що з ним сталося?

   - Забили, – відповіла, витримавши ще довшу паузу.

   - Як? За що?

   - Кріслом по голові…- знову зробила велику паузу, – було за що!

   Вже потім Андрій дізнався, що Паскудного знайшли мертвим  в отому чотирикутному тупику за вікном великої кімнати, а коло нього лежало розтрощене крісло.

   - І вже знайшли, хто це зробив?- поцікавився.

   - А хто буде шукати?

   - Як так? Чому це?

   - Бо так… –  зрозумілішої відповіді від неї  він не добився.

   Наступні три доби  минули непомітно,  а завтра, в п’ятницю, приїзджає  сестра Ганя і допоможе облаштуватись, але вже в понеділок поїде назад, бо відпросилася тільки на два дні.

     Він зустрічав сестру на автостанції - два великі чемодани і вона, маленького зросту, - рідненька! Як мама!!!

   - Чемодани більші за тебе, – пожартував він.

   - Ну і як тобі западенці? – запитала  вона.

   - Знаєш! Страшнувато!

   - А! Бреши, бреши! Після того, як справились з бандерівцями, тут , кажуть, тихіше, ніж у нас.  Люди в церкву ходять…

   - Так, так! В тихому болоті чорти водяться!

   - А що? Щось у тебе трапилось?

   - Та ні, просто того чоловіка, чию квартиру мені дали, убили кріслом по голові… А він був директором общипіту.

   - Що! В квартирі?

   - Ні, у дворі.

   - А… на вулиці?!  Чуєш мене! Нікуди вночі не виходь! – научала сестра, поки вони ішли, - о, дивись, а твоя квартира в центрі міста! Напевно,  вночі лампочки на вулиці горять?!.

   Квартира сестрі дуже сподобалась.

   - А стеля як високо! Гадаю, що взимку важко буде напалити в кімнаті, – зауважила вона, задерши вверх голову, але нарешті, походивши  кімнатами та позазиравши в усі закутки, стала розкладати на столі привезені смачні наїдки, - от у Вінниці нам би таку квартиру! Ті шафи з коридору треба викинути.  А що там в них такого може бути? – поцікавилася.

   - Та якісь папери в папках.

   - В начальника общепіту? - сестра  вийшла, принесла одну папку, взялася читати, - особый отдел НКВС, дело… Ти нічого не плутаєш, братику! Та ж він був кадебістом! Піди в міську раду, повідом.

   - Я вже два рази ходив і просив їх забрати ті папки - відповідають, що у цього Паскудного ніяких родичів немає  і, буцімто, я можу робити з його майном, що мені заманеться.                            

   - Це у нього таке прізвище було – Паскудний? – здивувалася сестра.

   - Так в ордері було написано.

   - А ти, братику, таки поклич когось із влади, нехай подивляться.

   - Кликав! – Мені здалось, що вони бояться сюди навіть заходити. Кажуть, що це не їхня справа, -  дали тобі квартиру -  то ж і  живи собі. І прописали мене без будь - якої затримки.

   - Ну, ти, братику, нічого тут не чіпай. Рік якось перебудеш, за направленням, а там?.. Я скоро знайду тобі місце у Вінниці…Тоді переведешся. Якщо не оженишся тут, – додала жартома, - а тепер побігли по крамницях! – запропонувала вона, прибравши зі столу посуд.

   До вечера по крамницях вони ходили ще три рази, поки у сестри грошей лишилось лиш на дорогу…

    - В цій кастрюльці будеш варити макарони,  в іншій -  суп,  а відро - щоб пісяти…Ото ж   вночі на вулицю не виходь.

   Пізно-пізно увечері, коли наговорились та намріялись скільки хотіли,  сестра лягла спати на ліжку, а він на тому бамбетлі у великій кімнаті. .. Спалось йому на твердому ложі, як це не дивно, добре,  снилось щось із дитинства, приємне та легке, – зранку прокидатися не хотілося. Його розбудила сестра.

    - Піднімайся давай! Там маєш на столі  їсти… Винесеш помиї,  принесеш води, а я ще збігаю в крамницю.

   Але за мить сестра повернулася, він саме одягнув штани.

   - Ти що робиш!?

   Він оторопів від несподіванки.

   - А що сталося ?

   - Що тут у тебе… - сестра на мить замовкла,  добираючи слова,  – що це за дівчата легкої поведінки та гулянки ночами?!.

   - З чого ти взяла, тобі щось приснилось?

   - Та дві бабусі внизу все мені розповіли, та ще й заявили:  мі за тваїм  братікам прісмотрім! Не баїсь! – вона була сердита,  як  ніколи, – а звідкіля вони знають, що я твоя сестра?

    Андрій якусь мить стояв мовчки,  а потім, оговтавшись, взяв сестру Ганю за руку.

    - Це тобі привиділося, ідемо до тих бабусь!

    Зійшли вниз - в коридорі  нікого не було. Він відсунув засувку.

   - Бачиш! Звідки тут могли бути якісь бабці? Мені  одного разу теж  ввижались тут…  - Сестра трохи постояла, розмірковуючи.

    - Справді! Чортівня якась! - і вийшла на вулицю.

    - Купи електролампочку, я закручу в коридорі, щоб  нічого більше  не мерещилось, - крикнув навздогін.

     Субота та неділя минули,  як одна мить, а в понеділок першим автобусом сестра поїхала на Вінницю.

    - Дивись мені тут, щоб ніяких сумнівних знайомств, з роботи та й до дому! Протримайся рік і переберешся у Вінницю, – ще довго лунало йому у вухах.

  Минав місяць його перебування в Підгайцях, маленькому районному містечку,  де усі були знайомими і все  один про одного знали, -  місяць травень… А червень був спекотним... Андрій не заводив ніяких знайомств, тільки виключно на роботі. Місцеві жителі його відчутно сторонилися, але якась одна, середніх літ жінка, як  йому здалося, виявляла до нього  нездорову цікавість… То в очі заглядає при зустрічі, то вітається, а одного разу безцеремонно підсіла  до нього, коли він вмостився в парку на лавочці після роботи.

   - Чуєте, пане! Не знаю, як вас там… - почала писклявим голосочком ( жінка була низького росту,  худорлява,  мала широкого, як кажуть, – від вуха до вуха рота з великими губами),  - а  я знаю, що вам надали помешкання товариша Паскудного. Як вам там живеться?! 

    Жінка Андрієві  не сподобалася.

   - А вам що до того?

   - Та я подумала сибі… може вам шо в хаті тре помогти, бо я знаю ту жінку, жи робила всю хатну роботу в Ісака Лаврентійовича, – можу сі домовити з нев.

    - Ні! Мені не треба.

    - Ну то як си знаєте, пане,  - сказала облесливо, перейшовши майже на шепіт, – а ви хлопец молодий, файний… якщо шо тре…  то кажіт.

    Цю жінку він часто бачив на вулиці і завжди вона з кимось розмовляла -  то тихо - лагідним  довірливим голосочком, а то голосно і напористо: чуєте, пане,  думаєте я не знаю, що… о-го- го !.. - мимоволі врізалось йому в пам'ять ця фраза, і завжди йому  було неприємно чути цей голос, але ніколи не думав, що вона заговорить так і до нього. Щоб позбутись  раз і назавжди її товариства, сказав твердо і голосно.

   - Ідіть собі, жінко,  своєю дорогою! – і відвернувся, але почув у відповідь  облесливе.

   - Ну! Та ви такі не будете! Вам ще до мене прийдеться… не зарікайтесі!..

    На квартирі він проводив мало часу:  вечеряв, спав та снідав. Після роботи ходив та розглядав містечко, або сидів у парку на лавочці, поглядаючи на небо та хмарки, ну і на дівчат… Життя увійшло у своє русло… Лампочка в коридорі допомогла позбутись бабусь-примар, бо горіла цілу ніч і лиш коли він йшов на роботу,  вимикав її. Щось робити у квартирі він перехотів, і міняти замок  у вхідних дверях теж, бо знайшовши коло дверей  шпаринку,  здогадався, що колишній  власник помешкання клав туди ключа, і взявся сам ховати його там, виходячи з дому.

   Так проминули червень та липень, і одного разу, на черговий день народження вухо-горло-носа (колеги по роботі) після: ти що мене не поважаєш!  довелося випити лишніх сто грам, і він в доброму гуморі ліг спати та швидко і міцно заснув. Раптом посеред ночі його розбудив якийсь рух у квартирі і монотонне рипіння. Побачивши на кухні якесь слабеньке світло, Андрій тихенько підкрався: на письмовому столі стояв бронзовий підсвічник і горіла свічка ( він добре пам’ятав, що той підсвічник стояв на шафі порожній), і тихенький жіночий стогін перехопив йому подих. Підійшовши ближче,  він побачив на бамбетлі, що знову стояв посеред кімнати, великий голий чоловічий зад,  який натужно  рухався сюди - туди і дві худі та напружені жіночі ноги, що стискали його тіло. Жінка нараз  скрикнула голосно і замовкла. Чоловік все ще вовтузився. Раптом вона зареготала  і вимовила голосно та чітко:

    - Ти довго  ще будеш?  Дивисі не зроби ми дитину!

    - А такі сдєлаю, бо твой  Онуфрій нікак нє может. Сколько уже живєтє? Сємь лєт вмєстє?.. - він заходився вовтузитися швидше і швидше, вона пробувала з ним боротись -  жирним, вайлуватим, животатим… А коли все закінчилось - знов розреготалась.

    - Ха, ха! Ну ти, Лаврентійович, і дурнуватий!

    - А что, Стефо, – я хачу сина!

    - Я свого Внуфрія,  якшо що, то надуру - він давно хоче дитину.  Набрешу жи від него, але тобі нащо того? Шо, будеш ми алімента  платив? Не роби так!

    - Ну і в чєм дєло,- думаєш разридаюсь… крокодільімі слєзамі?! Нє-єт! Харошая ідєя, Стєфо!  А буду платіть  – бурмило піднявся і відійшов, відкривши жінку – худу, некрасиву, з обвислими чуть не до колін  грудьми… Вона поспішно одягалася.

    - А що ти хтів, Ісак, чого мене кликов – дитину ми зробити?

    - Да нєт, конєшно! Мнє нужен компромат на завзаготскота Коровинського, ну там  может кто із родствєнніков с бандерамі бил связан…  

   - Ну, та ж він  ваш, партієц, разом горівочку дудлите?..

   - Понімаєш, жена у нєго молодая, красівая, нє то что моі  сек-с-с-соткі… і к тому же скромная очєнь, в церков ходіт…  хачу посмотрєть, как будєт ламатся. Я такоє паскудство  делать люблю-ю-ю, сама  знаєш!

    - Я тоже в церкву йду щонеділі…

    - Ну  ти другоє дєло, ти к святому отцу пріставлєна, чтоб он своіх обязанностєй нє забивал – вовремя докладивать о чужих грєхах в ЕНКАВЕДЕ. А она!.. так скать, ідєйная вєрующая. Ха-ха!  Ну то как, пріпомінаєш  чєвойто?

    - Та я вроді нічого такого не знаю. О! Та ж наша Ольга з одного із ним села, вона може шось знати… Ой! Я додому біжу, бо вже пізно, мій Внуфрій з дижурства прийде!  

       Андрій швидко позадкував назад в спальню.  Жінка шмигнула  у  двері, а за нею вайлувато пішов той голий-пузатий…  Причаївшись за дверима спальні, Андрій довго стояв,  затаївши подих. В квартирі зробилось тихо, а за вікном уже світліло. Нарешті він насмілився вийти, а… будь що буде… і відчинив двері.

   - Ніде нікого! - зайшов у велику кімнату, - порожній підсвічник стояв на шафі, а бамбетель під стіною… Ото вже наснилося… Він усміхнувся – як у кіно….

    На роботу прийшов раніше і у доброму гуморі, а коли прийшла медсестра,  почав її розпитувати:

   - А хіба прізвище директора  заготскоту Коровинський?

   - Так!

   - А яка в нього жінка?

   - Та ви її знаєте – терапевтом робить у нас!

   - А-а-а!  

   Сказане медсестрою  хоч якось пояснювало таку надзвичайну реалістичність деяких подробиць його сну, бо Коровинська Броніслава Федорівна, вродлива,  уже ледь повновида  жінка, йому дуже подобалась. Інколи до неї забігали двоє милих діток  -  хлопчик і дівчинка… Андрій милувався кожного разу цією ідилією.

     Квартири своєї він перестав боятись - аж до наступного сну в кінці серпня… Він знову…  почув посеред ночі гучний чоловічий голос у великій кімнаті. Тихенько пішов та заглянув: говорив той самий вайлуватий чоловік, але цього разу зодягнений у військову форму. Кричав у відчинене у двір  вікно.

    - Нє раскаливаются?!  Всєх в расход -  таков пріказ свишє, нєчєво Рассєю националістамі засєлять,  пусть даже Сібірь! Стрєлять! Стрєлять і стрєлять! -  його глос переходив у вереск. Пролунало кілька пострілів.

   - А жінку? -  крикнули знизу.

   - Женщину!? Тоже стрєлять, но сначала пустіть по кругу, нєчєво свєженькому м’ясцу  пропадать. Раздєвайтє! Без мєня нє начінать! - чоловік повернувся лицем до Андрія  - мордатий, пузатий, погони майора… Поквапливо надів форменого кашкета та й, шмигнувши попри  розгубленого юнака,  загуркотів вниз сходами. З відкритого вікна було чути жіночий крик і  чоловічі матюки:

    - Шчас ми тєбя…твою мать…

    Андрій повільно наближався до відкритого вікна. Якась нездорова цікавість : древній звіриний інстинкт зрів в його скорченій душі.  Він весь напружився, підійшов  і… виглянув у вікно. Дія що відбувалась там, унизу,  виявилась майже перед очима. Злякавшись, що його помітять , зразу ж сховався, але щось тягнуло та тягнуло  якоюсь невідомою силою.. . Здавлений жіночий крик та звуки фізичних зусиль…  Глянув вниз - голі спини-голови зійшлись в одну точку.

    - Ну! Дайтє мнє єйо! -  спини-голови розступились  і відкрили розпластане жіноче тіло, так близько, що аж помітно було синяки на її неприродно-білих грудях… Жінка вже не рухалась.  Вона  мертва! – перше, що прийшло йому в голову. Кинув поглядом кругом: освітлений тьмяною електричною лампочкою чотирикутник був  тісно   набитий тілами – живими, мертвими, і  не можливо було збагнути,  де хто, і зрозуміти,  що там діється. Чітко вирізнялась купа нерухомих тіл під стіною зліва та велика темно-червона пляма на землі… Він придивився: повільно підтікала під нерухому жінку…Що це?  Кров?!   Раптом у його свідомості визріло чітке відчуття огиди та жаху. Страх скував усе його тіло, він завмер,  наче загіпнотизований, і не міг зрушити з місця… але тут йому вчулося:

  - Іді к нам , на всєх хватит... 

    Він опам’ятався і,  тремтячи усім тілом, відсахнувся від вікна й утік…  Згодом, закриваючись у спальні, тремтячими руками намацав у дверях ключа і замкнувся.    

  - Тепер вони мене не знайдуть.  Тихенько ліг і накрився з головою…

  Прокинувшись зранку,  спершу попробував двері спальні - були замкнуті…  Хвиля жахливого трепету пройшла тілом.  Відімкнувши двері, він навшпиньки пройшов у велику кімнату і з острахом підійшов до вікна – зачинене! Відлягло від серця. Оглянув віконні рами - наче їх давно ніхто не відчиняв. Спробував відкрити - рушились тяжко. З острахом глянув вниз -  там порожній сірий прямокутник. Андрій трохи заспокоївся, але увесь день не міг зосередитися і, коли вечером  ліг спати, вчорашній сон продовжився:  вайлуваті голі чоловіки тримали міцно за ноги і руки голу, розпластану…мертву жінку, затуляли їй рота і гукали  голосно:  кто слєдующий – тєло для услад свободо…  Здавалося, що кличуть його, і він від жаху прокинувся. Була північ… До ранку Андрій уже не заснув.

   - Щось ви ніби хворі,  Андрію Миколайович! – зауважила медсестра.

   - Та уже другу ніч майже не сплю, якісь жахіття сняться.

    Мехаліна  Теодорівна помовчала хвильку  і раптом сказала несподівано, перейшовши  на ти:

    -  Піди, Андрійку,  до Володимира Володимировича, попроси снотворного та й не мучся.

   Психіатр, він же невропатолог,  Володимир Володимирович Зладний  поцікавився:

    - А якого характеру сни?

    Андрій спочатку не зрозумів його.

    - Що ви маєте на увазі?

    - Ну, може, еротичні?..

    - Та, - замявся  Андрій - еротичні… але дуже реалістичні, так наче все відбувається насправді.

    - Еротичні сновидіння у твоєму віці цілком природне явище, ну а те, що тобі здається реалістичним… просто, ти ще мало знаєш життя.

       Андрій взявся плутано, обминаючи власні емоції та відчуття, розказувати сюжет сну…

    - У сні я закрив двері на ключ, а зранку виявилось, що двері  справді замкнуті! – завершив розповідь.

   Володимир Володимирович помовчав хвильку,  роздумуючи.

   - Я трохи знаю те місце, там направду був двір НКВС, – сказав він понизивши голос, - ти, звісно, чув щось про  перегиби у їх роботі, ну…Сталін, Берія… Зараз про це говорять відкрито, так що те все жахіття можна пояснити -  просто уява домалювала  емоційні деталі, але те,  що ти у сні замкнув двері на ключ -  погано. Існує таке поняття як лунатизм – ходіння у сні…  Я тобі дам сильнодіюче снодійне, пий одну таблетку через день, за годину до сну.  Але май на увазі, що до них можна звикнути, тоді без таблетки не заснеш. То ж раджу тобі не дуже переймайся тим, що сняться еротичні сни -  це природно для твого віку і, якщо при цьому  висипаєшся, то все  в гаразд. Уяви собі, що ти дивишся кіно…

      Справді, після таблеток сновидіння минулися. Він був задоволений тим, що час летів швидко та непомітно. Закінчувалась осінь, тепла, погожа, осінь одна тисяча девятсот шістдесят першого - ще трішки і залишиться півроку… Сестра дзвонила частенько і вже прямісінько на поліклініку. Телефони  були у приймальні, в терапевтичному відділені, у завполіклініки  та  у  хірурга. Їх найчастіше викликали в лікарню, як казали,  у невідкладних справах. Броніслава Федорівна Коровинська дозволила йому користуватись  своїм телефоном, але щоб  не довго! Вона була в курсі усіх його справ: знала, що він збирається переводитись у Вінницю… Сестра замовляла  телефонні переговори на післяобідній час, коли людей на прийомі уже не було. Броніслава Федорівна сиділа і заповняла  формуляри, з якими  у лікарів завжди було трохи мороки. Допоки він чекав на дзвінок, вона, не піднімаючи від столу очей, розпитувала  його про Вінницю, а він роздивлявся її вродливе обличчя, руки, груди… Йому в ній подобалось усе: навіть ледь помітна повнота - дуже їй личила, додавала чогось материнського. Дуже  його тішило, коли приходили її діти… Тоді вона піднімалась, така усміхнена і щаслива, з- за столу, обіймала та цілувала їх, запитуючи.

   - А ви чемні були!

   - Так,так! – наперебій гукала малеча, – купите нам морозиво?

   - Ну то пішли.

   В кабінеті залишилась медсестра, молода соромязлива дівчина, яка завжди червоніла, коли він зустрічався з нею поглядом, - худа та висока і через це якась незграбна. Почувся незручно…  Але тут задзвонив телефон.

   - Як ти, братику? Бабусі не турбують? – жартувала сестра.

   - Та ні! Усе добре, – заспокоював її, не розповідаючи про свій жахливий сон.

   - Я домовилась у вінницькій центральній поліклініці…Там  незабаром на пенсію іде рентгенолог… Погодився ще півроку притримати тобі місце… І  завідувачка погодилась. Тож усе прекрасно! ..

    Йому раптом пригадалась недавня сцена з лікаркою та її  дітьми… Ще лиш бракувало, щоб сестра запитала: а ти чемний був!.. і виходячи з кабінету,  він раптом засміявся. Медсестра дивилась на нього із здивованим виразом на обличчі та піввідкритим ротом…

    Наступний сон і справді був, мов кіно з несподіваним сюжетом. Як і минулого разу, його розбудив шум у великій кімнаті. Йому вчувалося щось подібне на дзвін бокалів…   Як виявилось, – двістіграмових гранчаків. Усе було добре видно і чути з коридору, він ближче й не підходив…  Якась галаслива чоловіча компанія пила горілку. Все  той  же   громило,  регочучи, черпав кухлем з оцинкованого відра (з того, що сестра купила йому  на ніч, щоб в нього пісяв),  при тому голосно  примовляючи.

   - І водку пілі вєдрамі! Чтоб не казали потом…   

   Компанія з п’яти чоловік середнього віку, так би мовити вмеру упитаных мужчин сиділа за повним наїдків та напитків столом, голосно говорила, реготала, їла – ні, -  жерла та пила… Посеред столу  вирізнялось  печене порося з хроном у вирячених зубах, здавалося , наче воно  сміється над усім цим дійством.

   - А гдє Сідоровіч ? – кто как нє сєкрєтарь райкома компартіі  будет начинать петь інтернаціонал? Ви то толком і слов нє знаєте!

   - Та знаємо, знаємо, Ісаку Лаврентійович! – загукали в різнобій пяні голоси.

    Громило піднявся з обгризеною наполовину свинячою кісткою в руці і взявся диригувати.   Компанія затягнула мляво: ето єсть наш послє-є-єдній…

   - Ну!  Ну! Больше вдохновєнія… – підганяв заводило.

   Закінчували натхненіше.

    – С інте-е-ернаціона-а-алом воспря-я-янєт ро-од людской!

   - Нє то! Нє то! Без Васілія Сідоровіча всьо нє то, вот что значіть проффєсіонал, по должності положено…  Зря он на мєня обіжається чєрєз жєну… А ви, хохли, нєщасниє?! Ви хоть свой гімн знаєтє? Ще нє  вмерла Украйіна…

   Усі мовчали.

   -  Знаєтє, знаєтє! Всє ви тут бандьори нєдобітиє. Ану пойтє! -  і сам розпочав – ще-е нє вмє-є-єрла… - пойте,  кому сказал!

   – Украї-ї-їна і слава, і во-о-оля, … - підхопили решта, - ще нам, бра-а-аття украї-і-інці, усміхнеться до-оля, – і замовкли.

  На якусь мить настала мертва тиша.

   - Інтернаціонал лучшє звучіт! – Громило знову взявся черпати з відра та наливати в стакани, - всєм піть до дна -  за родімую коммуніістічєскую партію.

    Продовжували їсти уже мовчки. Відчувалась якась напруженість.

   - Завзаготконтори -  два  ящєка водочкі, яічкі, ну і всйо остальноє, сам знаєш! Завкультури -  дєвочєк… тєх, что  в короткіх сарафанчіках… ну, коториє частушкі поют - пусть готови будут. Маслозавод, харчпром - всьо как  абична - на послєзавтра, самі знаєтє куда…  В восскрєсєніє дєнь рождєнія сєкрєтаря обласной компартіі.

   - А я? Ви мене забули, Ісаку Лаврентійович!

   - А-а! Завзаготскот…   Жєну свою привєдєш ко мнє, тогда й будєм говоріть… -  на якусь мить настала нервова тиша, -  чє она ломаєтся?! Вот супруга Васілія Сидоровіча… зря он обіжається… сама пріходіт … раздєвається, лажіться  на бамбетєль і не мєнше трьох  раз єй подавай… і поєт сладострастнєє – куда вам… вмєстє взятим!  Пусть вєсь городішко знаєт, как я люблю родную районную коммуністічєскую партію. Га-га!  

   Завзаготскот  загнано мовчав...

  - Зарежєш тєлку, конєчно! І чтоб всє в лучшем виде!.. Завтра мнє єщє  предсєдатєлєй калхозов сабірать…  Всє пошлі вон!

    Андрій сховався у спальню, закрив двері і слухав,  як мимо,один за одним, проходили учасники пиятики.

   - І шо він до мене вчепився, так ніби ніхто більше немає жінки, -  почув п’яний голос.

   - Але  твоя наймолодша і найфайніша! Шо, не міг собі просту бабу взяти, як ми всі?

  Ха, ха, ха, ха! – розлягся п’яний регіт у коридорі.

    Зранку, прокинувшись в доброму настрої, Андрій подумав: таке кіно можна дивитися! Він нічого не зрозумів, окрім інтернаціоналу і, коли на  роботі  видалась вільна хвилина десь перед обідом, несподівано запитав медсестру.

   - Мехаліно Теодорівна, а ви знаєте націоналістичний гімн? -  і уважно спостерігав за її реакцією.

   Вона мовчки сиділа, втупивши погляд у стіл.

   - Ще не вмерла Україна і слава, і воля… - так розпочинається? –  доповнив він своє запитання.

   Вона ствердно кивнула головою у відповідь.

  - А той Паскудний, квартиру якого дали мені,  колись працював в НКВД?  

   Вона знову ствердно кивнула, але решту дня уникала розмови з ним,  і навіть тікала з кабінету…

   Через кілька днів такої  гри в хованки Андрієві це надокучило, і він вирішив поговорити з нею відвертіше.

   - Мехаліно Теодорівна, хочу вашої поради, – розпочав він улесливо, бачачи, що медсестра поспішає вийти, - мені сниться всяка чортівня - і  націоналістичний гімн, про який я вас запитав, мені наснився. Я його ніколи в житті не чув, я ж із східної України, ви знаєте…  А ви чомусь налякалися?

   Медсестра сіла і довго мовчала. Але нараз, стишивши голос, майже зашепотіла.

   - Андрійку! -  вона зробила велику паузу, - Паскудний! – промовила беззвучно, він прочитав за порухом її губ, – диявол!

    Андрієві чомусь захотілося  сміятись, але він, поборовши той порив, запитав серйозно.

   - А  що він такого робив?  

  Мехаліна Теодорівна, помовчавши хвилину з виразом жаху на обличчі, нарешті спромоглася сказати.

   - І як ти можеш жити в його квартирі? – і вибігла з кабінету.

  Та все ж попередні, добрі,  стосунки між ними відновилися і навіть зробились ще довірливішими.

    Настала зима.  Довгими ночами він дивився сни, мов кіно. Найчастіше еротичні. Одного разу прийшла напевно та «супруга Сидоровича», уже не молода,  із залишками вроди на обличчі, високого зросту, худа, довгонога… Вона тихо майнула мимо Андрія, дивлячись крізь нього… Тепер він розглядав  увесь процес  в усіх дрібницях і, як не дивно, цей секс не викликав ніяких емоцій. Їхньому вовтузінню,  здавалось, не буде кінця. Великі обвислі груди розтікалися, мов драглі, бурмило притискав її своїм здоровенним животом до бамбетля, а вона лежала із закритими очима та стогнала. Коли коханець злазив з неї,  казала механічно… якимось неживим голосом…

    -  Хочу ще, хочу ше, хочу ще, хочу ще… - і це звучало мовби якийсь плач… плач за назавжди втраченою молодістю та уже недосяжним статевим задоволенням…  

    Тим часом її коханець наливав стакан горілки...

    - Стограм будєш! –

   Жінка у відповідь мотала заперечливо головою. Він випивав горілку, та голосно чавкаючи, їв смажене м'ясо – требуєтса возобновлєніє сіл! А вона тим часом лежала  на бамбетлі широко розставивши худі довгі ноги, нерухомо,  мовби напівмертва. В кімнаті було гаряче від розпеченої пічки… Андрій розглядав її геніталії  – нічого привабливого, - йому уявлялось щось зовсім інше,  наче пелюстки троянди, а побачив якусь заслинену відбивну... Йому зробилось гидко і він пішов геть…     

     Іншого разу йому снилося, як якась  огрядна, середнього віку жінка мила підлогу на кухні,  підіткнувши довгу спідницю за пояс… Товста литка, виставившись в пройму сорочки, похитувалась в такт її рухів.

    - Іді сюда Парасковя?  -  гукнув грубий чоловічий голос з великої кімнати…

   Андрій пішов слідом...

    - Ти так плохо  одіваєшся! Что, я тєбє мало дєнєг даю?! - здоровань стояв з уже опущеними штанами коло бамбетля.

    - Ставай сюда, врємєни нєт! 

   Прибиральниця закинувши спідницю,  вперлася руками в кушетку і застогнала фальшивим голосочком… Це, очевидно,  додавало йому пристрасті, бо дійство тривало не довго… Коханець похапцем  підтягнув штани і пішов геть, а прибиральниця розвернулась, лягла на кушетку, витерла спідницею між ногами.

    - А чтоб ти здохнул бил єщє малінькім, паскуда! -  і пішла мити підлогу далі.

     Потім були сни, які, здавалось би, випадали з того загального ряду. Одного разу красиві дівчата одягнені в українські строї розмовляли між собою.

   - Я варила борщ! Ще наліплю вареників, – і зашепотіла, – мій Василько прийде вночі!

   - А який він у… ну  ти розумієш? – поцікавилася інша.

   - О! Такий сильний! А який ніжний! - і дівчата весело сміялись.

    Іншого разу снилась церковна процесія, але не похорон, бо домовини не було… А  десь  під кінець березня приснився сон,  який його насторожив та налякав. Налякав тим, що вимальовував певну логічність усіх його снів, у яких брали участь конкретні,  живі  на той час та знайомі йому люди... Так наче якась невідворотна реальність у реальності  -  наче він уже бере в ній участь, а не просто  дивиться… і уже не хотів би й дивитися, бо дія відбувається мимо його волі… Чітко намітилась якась фатальність. Сон починався,  як звичайно, з того, що він ніби- то прокинувся від голосної розмови знайомих  чоловічого та жіночого голосів у великій кімнаті. Чоловічий – Паскудного, але чий жіночий? Підкравшись, побачив сидячу на бамбетлі, закинувши ногу на ногу, ту жінку, що приставала до нього в парку з пропозицію знайти йому служницю. Паскудний був у формі майора, з кашкетом на голові, і хоч у кімнаті було гаряче від розжареної печі, – не роздягався. Вона в зимовому пальто і пуховій хустці. Перед ним на столі лежала папка, очевидно, одна з тих справ із зелених шаф.

   - А ти нє баішся Ольга, что я тєбє рєбйонка сдєлаю? А то Стєфа вєрєщала прєждє:  дівісь, нє зрабі міні дітіну! Га-га-га-га!

   - Не боюся, Ісаку  Лаврентійович. Хотіла би я видіти того хлопа, жи мені зробит дитину!

   - Пачєму ти так гавориш? Вот окончім дєла і сдєлаю!

   - Ану зробіт, зробіт!  - почала задирати спідницю.

   - А что і сдєлаю!

   - Та я не можу мати дітей! – аж зверескнула Ольга, – тому і не маю чоловіка…  тіко коханців! А чого ви мене кликали? Кажіт,  бо я вже дуже хочу дитину робити.

   - Да нужен мнє компромат на одного чєловічка - Коровінского! Нєзачто  уципітся!  Думай Ольга, ти ж всьо  про всєх здєсь знаєш, может кто із дальніх родствєнніков с бандєрамі бил связан?

   - І нащо він вам треба: наша людина, член КПСС, послушний, язик за зубами тримає, табличку ділення добре знає, ну і… симпатичний мужчина. Ха-ха!– єхидно реготнула вона.

   - Нє наглєй! Шєвєли мозгамі, ти же із одного с нім сєла. Что-нібуть должно бить! Всє ви тут бандйори нєдорєзаниє... когда-то, что-то, гдє-то… Пріпомінай!

   - Коровинський, Коровинський?! Ага! Ну, дуже - дуже далекий його родич,  троюрідний чи в четвертому коліні… здається, в сорок шостому році проходив у справі  в НКВД, якщо то вам поможе…  Дзюбинський Штефко.  Перед тим пішов з лісу на кавалєрку вночи, а зранє попавсі на перевірці документів.  Файний такий, високий… Та ви памєтаєте. 

   - А! Тот Дзюбінскій? Помню, помню! Шчас найдєм,  – він вийшов у коридор.

   Ольга тим часом швидко роздягнулася догола, накинула на плечі  хустку, накривши худе тіло – ребра та обвислі груди і всілася на його місце… Він вбіг захеканий з папкою в руках.

   - Єсть! Єсть! Попался в мої паскудниє лапи! Он у мєня будєт как шєлковий. А ти у мєня умнічка, Олічка! – кинув кашкета на стіл і зупинився розгублено, – ти чьо рассєлася!?

   - А розумничці треба шо зробити? – скинула хустку з плечей  - а віддячити!

   - Нє сєйчас, сначала нужно разобраться! Пошла вон! – знову всівся, мов на троні, і почав гарячково листати сторінки: вот, вот… родствєнниє связі Дзюбинского… сєстра матєрі подозрєваємого замужєм за Коровінским  Міхаілом  Богдановічєм…  Да!  Укрил  прі поступлєніі в партію даний компроментирующий комуністічєскую ідєю факт - давай голую жопу на бамбєтєль… Га-га! Вот і хорошо!                                               

   - Ісаку Лаврентійович, і нащо вам його жопа треба, в Сибір вже не посадите - часи не ті… Хіба що… з партії виженут, а вам яка з того вигода? – підкрадалась Ольга блище… Зайшовши ззаду,  розщепила гудзика на сорочці і  влізла руками йому за запазуху…

   - Шо ти Ольга понімаєшь в колбасних обрєзках  –  у нєво молодая красівая жена!

   - А! От де собака зарита. Вона хоть молодша і файна, але, як на мене, вже трохи загруба, не то що я, –  і взялась  лоскотати його.

   - Тєбє етого нє понять - важєн сам процес! Она такая святоша, прімєрная мать сімєйства, вся такая правільная… і я єйо уламаю, да что там – заставлю самого Коровінского прівєсті єє,  раздєть і просіть: дай єму… Пусть знаєт, как паскудно етот мір устроєн!  Га-га! – він раптом встав і схопив Ольгу на руки та поніс на бамбетель… Гарячково опустив штани…

   - Вот так єй! Вот так ей!.. - парування було стрімким і коротким. Ольга залишилась незадоволеною,  лащилась  та увивалась довкола нього.

   - Шо вам, Ісаку Лаврентійович, коханок мало? Та ми так вас обслужимо..! – і взялась роздягати його й тертись усім тілом…

   - А то, что она пухлінькая, - хорошо, нє то что  с моімі спецработніцамі торохтєть костямі.

   Він ліг на бамбетель, а Ольга залізла зверху і вертілась на ньому -  худа,  маленька з великою розпатланою головою - так, наче змія на пеньку. Вони збуджено скавуліли, час від часу обмінюючись фразами.

   - Вот організовать би групауху, как в билиє врємєна, чтоб после двух-трьох моіх ребят она взмоліла -  нє могу більше… Чтоб надолго запомніла…

   - А  хотіла би я видіти, як та святоша буде проситисі, – вставила  Ольга, - можна я також прийду.

   - Ти всє іспортіш.  Ти ж нє удєржишся, всунєш свой паскудний нос, как всєгда, і сдєлаєтся банальная групауха. А у мєня єсть на примєтє адін пареньок  –  ми вмєстє сдєлаєм всьо ето паскудство, как нада.

   В цю мить Андрій злякався: десь глибоко в душу закрадався  якийсь сумнів,  мов слизький і гидкий хробачок ворухнувся в його розтривоженій фантазії…

    Увесь наступний день він був помітно розсіяним: нічні видива раз по раз напливали.

    - Святоша, святоша, а как хорошєнько пріжать, запоєт, как послєдняя шлюха!

    - О, та ви тото вмієте, Ісаку Лаврентійович! Ви її заставите, – о, я собі то уявляю, - вчувався єхидний голосок Ольги.

    До свідомості його привела Мехаліна Теодорівна.

   - Що, Андрійку, певно, знов жах снився? - сказала вона співчутливо і йому раптом стало  соромно. Почервонівши,  він відвернувся до вікна.

   - Я боюся, що  зі мною трапиться щось погане, і я... не зможу звідси поїхати, - відповів довірливо Андрій, але цієї миті він більше всього  боявся розпитувань медсестри про сон. Всі уже знали про його переїзд у Вінницю, і більшість  знайомих в цьому його підтримувала. Мехаліна Теодорівна, трохи помовчала і раптом, знизивши голос, взялась його повчати.

   - Ти, Андрійку,  нічого не бійся. Я тобі напишу молитву  на листку. Читай  перед сном… тож якось цей місяць переживеш. Знаєш, як треба хреститися?

   - Ні! Але мама нас з сестрою хрестила ...  Вона розповідала нам, хто наші хрестні батько й мати, - йому раптом на очі навернулися сльози, і він, зціпивши зуби, замовк.

   - Нічого, я тебе навчу. А як будеш вибиратися з квартири, то запам’ятай: нічого не бери з собою, лиш то, що вдінеш на себе і гроші… і обов’язково помолись, як будеш виходити з квартири, в самих останніх дверях.

      Першого разу «Отче наш»  Андрій читав, забувши перехреститись, потім, опам’ятавшись,  довго згадував, в яку сторону правильно класти руку… Ось нарешті помолився, і йому чомусь зробилось радісно та легко.

    - А що сни… кіно? Хай буде кіно, -  і ліг спати.

    Але йому більше не снилось нічого, одну ніч, другу… навіть стало не цікаво. Потім приснилась Вінниця, дім і його перша дівчина, як він цілується з нею перший раз у своєму житті…  Де там вона тепер?  

   Дні швидко минали, документи на перевід у Вінницю були оформлені… Аж ось завтра виїжджає він звідси геть. Склавши в дорогу чемодан  і сумку та подороблявши усі справи, ліг стомлений спати. Посеред ночі його знову розбудили голоси в коридорі… Здається,  жіночий голос… знайомий.

   - А нащо я маю до нього йти? Що без мене не поставиш йому могорича?

   - Бронюсю! Ти розумієш, він казав, щоб ми обоє прийшли, в сімейному крузі посидіти, поговорити, ти ж знаєш, що в нього нікого рідного нема…

    - Знаю, знаю! Про нього таке кажуть!..

    - Ну що ти, Бронюсю…

 Відчинивши спальню, пішов за ними. То  була терапевт Броніслава Коровинська, як він зрозумів,  із своїм  чоловіком…  Андрій уже здогадувався про подальший перебіг подій…

   - Броніслава Фєдоровна! Ждалс, о, как давно я вас ждал! – Паскудний улесливо цілував їй руки,  - присадживайтєсь… А что? Давайтє сразу ж  на бамбєтєль, нє будєм цєремонітся, хорошую мєбєль западєнци прідумалі для паскудной любві - нікакіх тєбє пружин. Как пріжмєш… - він багатозначно замовк. Коровинський тим часом, улесливо поспішаючи, розкладав могорич на столі.

   - Ходіть,  Ісаку Лаврентійович,  до столу!

    Розгублена дружина, вражена почутим, напружено сиділа  на бамбетлі.

   - Ти, Мірослав нє увілівай, могаричом  не обійдьошся -  сначало дєло…то єсть тело, а потом водка.

   - Ісаку Лаврентійович, я знаю, що ви любите пожартувати, - Коровинський спробував перевести мову на інше.

   - Какіє шуткі! Сма-а-трі сюда, -  витягнув з шухляди папку, – Дзюбинській … твой родствєннік?

   - Нє, не знаю… а що?

   - А то! Враг народа, в сорок шестом получіл п’ять лєт Сібірі. А ти прі поступлєніі в партію укрил  етот нєдостойний факт!

   - Та який він мені родич?

   - А вот смотрі здесь – родствєнниє связі… - припертий до стіни  Коровинський замовк, - ну что, сама раздєнєтся?

   - Ісаку Лавренійович, може якось договоримось по - іншому. Я для вас все зроблю…

   - І по другому тоже. І сзаді і спєрєді … Что із партії  хатіш  вилєтєть і должності лішітся?  Раздєвай, кому сказал!

    Анрдій спостерігав за лицем Броніслави - вираз розгубленості змінився виразом жаху. Потім вона розплакалась.

   - Мирослав! Я ж вагітна, на другому місяці – майте совість!

   - Да шчас і я заплачу… крокодільїмі слезамі! Ета даже  лучше – нє сдєлаєм тєбє рєбєнка.  Можєш, нє остєрєгаясь, отдаватся любві, - Паскудний поспішно роздягався тремтячими руками, примовляючи при тому, – какая єщьо там совість, нєчєво із сєбя нєдорогу строіть – пора тебе уже узнать, какая паскудная штука ета жизнь… Почуствовать, так скать, настоящєє сладострастиє жівотной любві і жар ада…

   Чоловік Броніслави сів коло неї.

   - Дай йому, Бронюсю, видиш, так вже сталося - все втратимо. Дай йому трошки - він почав розстібати ґудзики на її грудях… Бронслава нараз уся стиснулась в клубок  і, плачучи, оборонялась,  як могла…

   В середині Андрія щось робилось…  щось нестерпне. Він вийшов з-за дверей.

   - Ану залиште її у спокої! – крикнув на весь голос, боячись, що сон йому не півладний… і усе буде продовжуватись  далі… Але дійство на мить зупинилося.  Потім чоловік Броніслави спантеличено запитав.

   - А то ще хто такий? Ми так не домовлялись, Лаврентійович!  

   Ісак повернувся до Андрія своїм огидним бличчям.

   - Прахаді, пєрвим будєш – смотрі какая у меня жєнщина єсть…  Хорошенько шчас пазабавімся… - він розвернувся в півоберта,  даючи Андрієві дорогу, -  а ти что остановілся – раздєвай ! -  крикнув на Коровинського.

 Андрій пройшов наперед і став перед Броніславою…

   Завзаготскот мляво оборонявся.         

   - Ми так не домовлялися!

   - А ми нікак нє  домовляліся! Давай шєвєлі своі  клєшні, живо! М'я-ясо дава-ай! – рявкнув на нього.  Коровинський перелякано почав здирати з жінки світер…

   - Залиште її в спокої! – знову, що є сили,  крикнув Андрій.

   - А то что? Га-га! Хочєш вторим єйо іметь, послє мєня что ли… - бурмило нагло посунув на Андрія. Завязалась боротьба… Андрій відчував наскільки нерівними були сили…

   Але нараз дужий та  добре поставлений голос зупинив усе це дійство.

   - Ісаак!! 

   Бурмило зупинився і витягнувся на струнко, та за якусь мить оговтався.

   - А-а-а! Сидоровіч? Сєкрєта-а-арь,  чьо народ пугаєш, чьо пріпєрся, ти ж нє можеш дажє свою паскудную шельму задовольніть, какой с тебя тут толк будєт? Секса давно нє відал ?  Га-га!  Ну тогда гляді!..

   - Зажрався, ох зажрався ти, Лаврентійович!.. – гучним розміреним голосом продовжував секретар.

   - А ти пасматрі! Рєвнуєт, рєвнуєт… – єхидно відповів Паскудний.

   Від цих слів Сидорович  аж змінився на лиці і нараз вхопив стільця, підняв його високо над головою та, замахнувшись,  що є сили, вдарив Ісака по голові.

   - Не розумієш ти, Ісаку Лаврентійовичу,  генеральної лінії  комуністичної партії! – голосно і чітко промовив, загадково усміхнувшись,  вдоволений Сидорович.

   Все відбулось, мов у сповільненому кіно: дубова ніжка проломила череп… вираз обличчя Ісака з єхидного та наглого зробився розгубленим та ідіотським… тіло обм’якло і опустилося на підлогу… з носа бризнула в усі сторони кров… з розкроєного черепа, мов драглі, виліз мозок…. На  якусь хвилину усі мовчки завмерли з виразом жаху на обличчі… Потім Сидорович сказав спокійно і виразно  Коровинським.

   - Та ідіть вже!  А ти, – показав пальцем на Андрія, – допоможеш мені.

 Коли стихли кроки на сходах, вони підтягнули тіло Ісака до вікна. Вікно відчинилося напрочуд  легко… Тіло бурмила  викотили на підвіконня, а далі воно само сповзло та хляпнуло там внизу, слідом полетів і розламаний стілець…

 

     Не зважаючи на непростий, повний пригод сон,  Андрій прокидається  жвавеньким. Він не заходить у велику кімнату  та не відчиняє вікна і не заглядає вниз – лежить там  голий-пузатий  здохлий  чи ні. Зігріває сніданок -  заздалегідь куплені три сосиски і  зварені вчора макарони… Міцний чай додає впевненості у своїх силах. В дорогу не  бере нічого, бо раптом пригадує поради медсестри Мехаліни Теодорівни - брати тільки те, що надягнеш на себе, та гроші. Він виїде з Підгаєць  о дванадцятій сорок, поїзд на Вінницю о девятнадцятій тридцять з Тернополя… Міськрада розпочинає роботу о дев’ятій годині. Вже восьма. Поквапливо миє тарілку і кружку.  На квартирі відчиняє усі двері і легко, мов птах, злітає  сходами, виключає на виході світло й, замкнувши  вхідні двері…  раптом згадує  про молитву… Перехрестився, здивувавшись, що так добре пам’ятає  «Отче наш»… Сьогодні, як і  колись першого дня, ключ видається йому надзвичайно великим – так і хочеться його якнайшвидше позбутись. В  міськраді йому доводиться трохи почекати… Аж ось приходить голова… Чимось заклопотаний, він навіть не бере в руки ключа, простягнутого Андрієм.

     - А постав туто на стіл, і ще розпишися  там в секретарки в домовій книзі… і усе.

     Чудовий сонячний травневий ранок… На східцях міськради Андрій  вдихає на повні груди п’янке свіже повітря…

    - Вільний! Вільний ! -  він легко збігає східцями і підходить  до клумби, що густо-густо цвіте нарцисами, - такі білі-білі-білі… з жовтими серцевинками,  -   вирває   жмут,  не сподіваючись  від себе такого вчинку, - а зайду ще на поліклініку!

   Коло кабінету терапевта ніякої черги немає , лиш одна жінка.

    - Вибачте! – ховаючи за спину квіти, заходить.

   Броніслава Федорівна саме вдягає білий халат, а її медсестра вже сидить  за столом з ручкою в руках і з напіввідкритим ротом…

   - Я зайшов на мить -  попрощатись, ось це вам! – протягує квіти.

   - Що за сентиментальності такі?! – каже вона строго.

   - Це вам… - він трохи розгублюється, – це вам, щоб вагітність добре протікала… і роди були легкими, Броніславо Федорівно.

   - А ти  звідки знаєш про мою вагітність, я ще  нікому не казала! –  оговтавшись промовляє вона.

   - Я ж лікар -  бачу!

   - А-а-а! Рентгенолог! – раптом щиро та невимушено сміється , - усе бачиш наскрізь… то подивись  своїм наскрізним  поглядом, хто там - хлопчик чи дівчинка?  І, сміючись,  розкриває поли халата,  виставляючи свого ледь округленого животика  під м’якеньким светром.

   - Стать ще не визначилась! Всього вам найкращого!  - зашарівшись, відповідає Андрій та вибігає з кабінету…

    В автобус він сідає  зарання, бажаючи якнайшвидше звідси поїхати,  і тим часом роздивляється крізь вікно навкруги... Підходить шофер, перевіряючи білети, а біля автобуса на асфальті бються два горобці, трошки далі хлопець розмовляє з дівчиною, і вона весело сміється… З-за автостанції вийшла жінка, тягнучи за руку вайлуватого хлопця, очевидно, сина.

    - А ти мені все їдно то купиш, бо я так хочу, – веререщав несамовито той…

    Нараз жінка повернула голову, і він впізнав її… і його. Ту, що колись, у його сні,  реготала голою на бамбетлі: ха-ха! Дивисі не зроби ми дитину, Лаврентійович!.. Вони, мов у сповільненому кіно, рухались мимо автобуса… Якусь мить Андрієві здавалося, що він зійшов з розуму… Але нараз  автобус стрімко рушає з місця, піднімаючи густу куряву, яка  накриває усе…

   - Щонайперше -  з Тернополя подзвонити сестрі!..

 2012



1 2 3 4 5  
Бал 0
Середній бал 0
Перегляди 1400
Коментарі 0
Дата надходження 05-12-2012
Дата створення

Пошук на сайті

Що маємо