Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого
Сторінка автора - Тетяна Мизнікова

Проза     →     Тетяна Мизнікова
 
У наближенні до піднебесся
 
Незважаючи на відлюдність тутешньої місцевості, дістатися машиною до будиночка не становить проблеми.
Агнесі все не віриться. Настільки віддаленими і нереальними були колись пейзажі за вікном, що миготять, неначе втомлені вогники надії. Значить вона ще жива, та надія.
Нарешті вони з подругою дісталися омріяної точки паломництва. Агнеса роками марила нинішньою дійсністю. Опинитися в обіймах гірських вершин, серед дикої краси долин і пагорбів, для переродження, переосмислення, відновлення. Агнеса прагне катарсису та нової світлої енергії. Вона виснажена. Надто втомлена гонками насичених буднів. Вона тікає далеко за межі рідної країни, у висоту спасенних гір, щоб попросити у природи вибачення за втрачений зв’язок та спілкування…
У Марти, Агнесиної подруги, є невеликий будиночок в горах. Іноді Марта або її чоловік потребують усамітнення від земних міських суєт. Відтак час від часу по черзі чи разом, як випаде, приїжджають у гори на кілька днів.
Слухаючи розповіді подруги, Агнеса давно мріяла про подібне звершення. Полишити все – і відправитися на тижня зо два до лона дикої природи. Чим не чудовий варіант для очищення?

Сухувата рослинність, дикорослі чагарники, каменисті виступи, через великі відстані трапляються ще поодинокі хати-чужинці, котрі раді приймати у своє здичавіле лоно подорожніх, утомлених від суєти суєт мирського життя.
Стоять самотою будівлі, порослі мохом на дахах – треба сказати, гарне видовище, химерна окраса природи, – не ділячись ні з ким сплетеними сумнівами одинокості.
Гірські хати-схованки, хати-порятунки людських заблудлих душ. Напевне, вони з радістю чекають миті, коли про них згадають господарі. Коли прийдуть, вдихаючи тепло вогню, що линутиме врешті з каміну, в захололі від пустки і сирості цегляні нутра.
Так, іноді покинуті домівки сумують за мешканцями, але не впадають у відчай. Бо тут, серед лагідних рукавів гірських хребтів, долин, вершин, тут, у наближенні до піднебесся, хати – майже на порозі раю.
Скільки благодаті таїться у кожній молекулі гірського повітря, піщинці, травинці, пташині… Навіть давно пониклі у столітню задуму кам’яні брили – і ті перебувають у безперервному стані злагоди зі світом.
Ні їм, ані будь-якому іншому елементу райського буття у горах не хочеться нікуди тікати, шукаючи просвітління, втіхи, заспокоєння. У них не виникає схожих потреб! Адже усі вони є константами вічного спокою та миру…

Агнеса виходить на ганок вітатися з сонцем. Повітря свіже. Дихати легко й приємно.
Схоже, до її ранкової медитації хоче хтось приєднатися. На перило, що тримає східці, приземляється кумедна пташина. Агнеса зроду не бачила такого виду.
Біла грудка, коричнева голівка, чорний хвіст. Невеличка, з продовгуватим дзьобом.. Занадто енергійна, спритно скаче по перилу.
«Треба дістати фотоапарат…»
Поки Агнеса вертається з камерою, птахи – й слід простив.
«Халепа, така краса…»
Агнеса знову вертається до кімнати за ноутбуком. Їй цікаво довідатися, що ж то за птиця.
– Ти з самого ранку працюєш? Здуріла чи що? Для того хіба їхали за стонадцять кілометрів у гори?
Сонна Марта з розкуйовдженими пасмами волосся нагадує симпатичного привида.
– Та ні… Я тут… птицю одну шукаю. Така кумедна, з білою грудкою.
– Так вона ж у тебе перед носом скаче!
– О, нарешті! Ти знову прилетіла до мене, крихітко. Стривай, я тебе сфотографую напам’ять… Посміхнися…
– Ти ненормальна!
– Ну… є трохи. А як ця пташка називається?
– Оляпка… До речі, символічно прилетіла. Їх вважають національним птахом сусідньої Норвегії.

…Звивиста дорога не йде на поблажки. Вона не планує збавляти крутизни. Простір довкола вкритий лісами, порізаний смугами кам’янистих тілес, залитий подекуди живильними сльозами кришталево-бірюзових озер.
Агнеса піднімається повільно, не перетворюючи шлях у надмірне силове навантаження, страждання. Для неї підйом подібний рятувальному джерелу. Скільки краси довкола…
П’ятнадцять кілометрів угору і стільки ж – назад.
– Сама йди, якщо хочеш. Я ще при здоровому глузді… Ти справді підніматимешся?! Стільки петляти… Але я тобою захоплююся, твоїй цілеспрямованості й витривалості… Будь обережна. Добре вдягнулася?
Так, одяг вона вибрала теплий і зручний. А ще головне – добре прилаштувати фотоапарат, ліхтар і пакунок із їжею. Кілька шматків темного хліба з горіхами та соняшниковими зернами, порізаний на шматки сир, два шоколадні батончики з арахісом та карамеллю, сушені пластівці банана, вода.
– До вечора повернуся. Якщо раптом не прийду – я тебе любила.
– Перестань! Годі дурних жартів. З Богом…
Половина шляху – позаду. Ще половина – і вона врешті достанеться до вершини.
Дорогою їй часто трапляються чорничні й брусничні чагарники. Ягід ще багато.
«Дивно, тут ніхто не займається збором ягід. Враховуючи те, що я бачу, врожай золотий. Наші люди вже давно вичистили геть усе довкола…»
Агнеса з задоволенням робить перевал для тихого полювання на ягоди. Нагрібаючи в долоні «чорного золота», відразу відправляє його до рота.
У далині чуються незрозумілі звуки. Агнеса, подібно полохливій лані, нашорошує вуха. Присівши, витягує голову вперед. Підніматися страшнувато.
«Та годі… чого це мені боятися. Я ж сама у безлюдних горах. Може, дикий звір вирішив прогулятися місцевістю? Легковажність таки погубить мене…»
Невтішні думки зникають, назріває шок. На горизонті з’являються… двоє у капелюхах із рушницями.
Радісний лай білосніжного пса наближається. Агнеса намагається втихомирити страх, що поволі наростає, але його видавати не можна у жодному разі.
Собака підбігає до молодої жінки, яка тримається дружелюбно. Що залишається робити?
– Мері, геть! Не лякай жінку!
– Та все гаразд. Вона мила…
Агнеса відповідає незнайомцям англійською. Схоже, вони знайдуть спільну мову. Хоча шок все ще триває. Адже вона більше тижня нікого не бачила з людей, крім Марти. Та ще й натрапити у диких горах, за сотні кілометрів від цивілізації, на цих… ексцентричних парубків…
– Привіт, крихітко! Прогулюєшся?
– Ну… щось таке.
– Ти не бачила птиць?
– Яких ще птиць?
– Ну… таких великих гарних птиць. Ми на них полюємо.
А… тепер усе ясно. Ці двоє вийшли на полювання. Шукають фазанів. Ні, вона не бачила фазанів, але собака у них гарний.
Ще кілька загальних фраз – і перехожі прощаються, розходячись кожен у свій бік.
«Навіть тут пригоди не оминають мене…».

Врешті-решт ось вона – жадана точка найвищого вознесіння. Далека, містична, сипуча, ірреальна, вкрита байдужим камінням, і де-не-де – натяками на замерзлу траву.
Агнеса стільки разів уявляла, як підніматиметься на ту далеку гору. Ще раніше усе було ілюзією, а нині – ось вона – реальність, така приваблива і мінлива водночас.
Агнеса окидає зором краєвиди. Здається, що від краси баченого можна збожеволіти. Невже Бог направду настільки творчий?! Невже справді Він так любить нас, своїх крихітних синів і дочок, що дарує для насолоди й натхнення подібні картини?
Агнеса, що є сили, видає гучний крик. Із горла виринають звуки, котрі єднають усі можливі емоції, відчуття, почуття…
– Боже! Боже милостивий! Дякую Тобі за даровану мені нагоду БУТИ, БАЧИТИ, ВІДЧУВАТИ і знаходитися тут, за можливість і силу дійти до вершини, до колиски єднання неба і землі!
Стоячи на вершині гори, у стані екстазу, Агнеса розкриває обійми назустріч вітру й сонцю, назустріч світу і благодатного вогню ЛЮБОВІ.
Так, ось вона, та мить, де вона вперше за своє життя, ВПЕРШЕ відчула любов – ту, що є вічністю, світлом і всевладдям над темрявою байдужості та черствості; ту, що керує людськими серцями, ведучи до прозріння, спасіння, розкриття; ту, що є основою наших тілесних сорочок; ту, без кисню якої людина перестає бути Людиною.

Вони з Мартою врешті вибирають день для підйому на Акку. Дорога далека, виїжджати треба вдосвіта.
Погода не тішить сонцем. Похмуро. Холодно. Але жоден із цих чинників не стримує жінок. Навпаки. Ще більше підсилює бажання дістатися магічного місця.
Близький товариш Агнеси казав, що саме у частині гірського масиву під назвою Акка, що в перекладі з саамського означає «стара жінка», можна відчути присутність і силу північних богів. Лапландці вважали Акку священним місцем.
Споглядання величних красот спонукає мандрівниць до мовчанки. Є лише вузький обривистий серпантин дороги, височенні водоспади, напівтемрява (хоча денна пора, тут панують туман і морок), вкриті білизною холодної пари дерева.
Діставшись до вершини, Агнесу пересмикує від містики навколишньої дійсності. Надзвичайно специфічне місце: чорні гори, хмари, що, здається, проходять повз них, прониклива тиша…
«Таки справді мій друг має рацію. Тут присутні невидимі потаємні істоти. Невже боги?..»
Розчиняючись у тиші, Агнеса стала чітко відчувати, як вони говорять з нею.
Виявляється, вони з Мартою перебували на горі близько двох годин, і лише згодом усвідомили, що весь час мовчали – настільки їх поглинула краса й містика баченого.

Агнеса всміхається, адже тут, серед чорноти височенних гір, білуватого туманного диму їй вдається відновити себе.
Нарешті він зійшов – остаточний довгожданий катарсис… Як довго вона йшла до нього, як довго чекала і все шукала, де, де ж те місце, де вона отримає прощення та оздоровлення від минулих примарних і нав’язливих цілей, що ведуть в нікуди.
Ось вона – точка її переродження, її оновленої, у наближенні до самісінького піднебесся…
Лишень тепер Агнеса відчуває, що має сили йти далі, підкорювати нові вершини тут, на землі, серед завіс звичної буденності, бо так треба – для закономірних процесів буття в гармонії.

Мизнікова Т. У наближенні до піднебесся / Тетяна Мизнікова // Життєві історії. - 2015. - № 14(196). - С. 6.


1 2 3 4 5  
Бал 0
Середній бал 0
Перегляди 219
Коментарі 0
Дата надходження 13-09-2015
Дата створення 13.09.2015

Пошук на сайті

Що маємо