Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого
Сторінка автора - Тетяна Мизнікова

Проза     →     Тетяна Мизнікова
 
Життя прекрасне
 
Двері ліфта відчиняються. Я виходжу з офісу на шумний проспект. Обідня перерва.

Машинально прямую в закапелок, де можна курити. У мене скляні очі, в голові – жодної думки. Руки тремтять. Коліна підкошуються. Дихання уривчасте, неспокійне.

Мій мозок не реагує на мої дії. Чому я йду туди, де мені робити нічого? Я ніколи не тримала в руках цигарки. Про її несмак не можу здогадуватися напевне.
Несучасна сорокарічна жінка.

– Перепрошую, чи є у вас цигарка?
– Так, звісно.
– Дякую.
– Прошу.

Вона молода і вродлива. До хрумкоту накрохмалена блуза, вузька чорна спідниця. Високі підбори. Стрункі ніжки. Надмірна манірність у погляді. Обличчя майже без макіяжу. Та ви погляньте на її випещене личко: миле й вередливе. Симпатичне – зайвим фарбам не місце. Отакої…

Худенькі пальчики з червоним манікюром. Жалюгідно звучить, але цигарка в руці пасує до її образу. Однак вона – не я. У мене зовсім інакша ситуація. Та й зовнішність могла б бути кращою. Коли мені минуло двадцять, в мене теж були такі ніжки…

Вона черкає запальничкою, на кінчику моєї цигарки з’являється іскорка. Майстерність її рухів провокує в мені відчуття заздрості. Такі, як вона, усе вміють і знають. Життя для них – суцільна пригода. Усе їм вдається. Успіх сам лізе до кишені, чоловіки вишиковується в чергу по чотири шеренги. Для таких, як вона, керування ситуаціями вкладається не в долю й нещасливі випадки: вона сама завжди і скрізь здатна контролювати все, що відбувається в її житті.

Бісові сучасні діти двадцять першого сторіччя. Впевнені в усьому.

Забагато іронії. Де в мені набралося стільки дьогтю?

Мої руки тремтять. Невже такі, як вона, будь-коли страждають?

Врешті залишаюся сама у цьому закапелку. І не тільки тут. Сама. Ще п’ятдесят хвилин обідньої перерви. П’ятдесят клятих хвилин. Куди мені податися? Їсти не хочу. Пити не хочу. Нічого не хочу. Взагалі.

Намагаюся здаватися кам’яною брилою, яку ніщо й ніхто не може ушкодити. Бий його трясця. Не вдається. До горла підкочується згусток відчаю. Зараз як розридаюся…

І що мені тепер робити? Несучасній сорокарічній жінці…
Котра жодного разу – наголошую: жодного! – навіть у думках не припускала зрад чи інших вибриків. Котра за двадцять років шлюбу всю себе присвячувала сім’ї, нічого більшого, ніж належить, взамін не вимагала. Котра вважала, що сім’я – це найдорожче, а робота й інші сфери не настільки важливі. Котра вперто вірила, що вони навіки разом, в горі й радості, «допоки смерть не розлучить»… Дурепа.

Що я скажу чарівній Ілонці, моїй двадцятирічній красуні, яка за три місяці піде під вінець за кохання свого життя? Як пояснюватиму розпад власного шлюбу? Як її переконувати, що у неї все буде інакше, у стократ краще?

Які байки розповідатиму моїм шестирічним близнятам, щоб не травмувати їхньої ще крихкої психіки? Віднині татко не знаходить спільної мови з мамою і вирішує піти до іншої тьоті, з якою йому є про що побалакати? Маячня. Невдалий гумор.

Моє життя – невдалий текст чийогось сценарію. Жах.

«Марго, поглянь на себе збоку – силоміць кажу сама собі. Як хочеш, але ти повинна опанувати себе». Треба якось запобігти істериці. Паніка набирає обертів. Я спотикаюся. Подумки лаюся. Добре, що не в голос. За собою чую удавано схвильований голос шефа:

– Маргарито, з вами все гаразд?!
– Так, дякую. Просто спіткнулася. Слава Богу, не впала.
– Будьте обачні.
– Спасибі за турботу.

Натягую усмішку. Усвідомлюю, наскільки штучною вона вийшла.

Годі. Ніхто не повинен запідозрити неладного. У мене все чудово.

Страх упасти якось привів до тями. Тверезію. До мозку приходять ідеї. Я змахую руками, відганяючи безглузді думки.

Виходжу на центральну вулицю міста. Людей так багато. Де їх стільки взялося? Хочеться прийти додому, залізти під ковдру, заливаючи горе сльозами. Чухати Пундика за вухом, вити з ним в унісон. І щоби ніхто не бачив мене, таку розклеєну.

В іграшковому супермаркеті блукаю довжелезними рядами. Яскравого мотлоху – хоч греблю гати. І чому ми так рідко тішили наших крихіток? У мене назріває ще одна істерика. Зараз точно завию мов той пес.
Проект «ми» несподівано припинив своє існування. Термін придатності закінчився. Я зовсім не була готовою до цього. Ще довго звикатимуся не казати «ми». Геть слабкість! Геть пригнічення і шок. Як я можу контролювати неминучі емоції?!

Для Лізи обираю ролики, про які вона давно мріяла. Салатові – універсальні, підійдуть і доньці, і синові. Назарчикові купую лицарський палац із двориком із серії «Збери сам». Теж універсально. Обоє зможуть користуватися щойно придбаними подарунками. Ми з Андрієм виховували дітей так, щоб у них змалечку формувалася звичка ділитися всім із ближнім.

Я виходжу з дитячого супермаркету. Безсило опускаюся на найближчу лаву. Забуваю… Точніше, не можу звикнути… Пункт А: «ми» вже немає. Пункт Б: я мислю про свого чоловіка, тобто про колишнього чоловіка, у минулому часі. Значить, усе, кінець.

Я все-таки пускаю дві цівки сліз. Добре, що тихо. Без галасу й істеричної гикавки.

У сусідній крамниці канцелярських дрібниць купую записник для Ілони. Якісний і дорогий. Донька любить гарні записники. Ловлю себе на думці, що, виявляється, я багато про що шкодую… Сьорбаю носом. Схлипую. Зітхаю.

Біля прилавка з напоями прошу у продавчині склянку лимонаду. Всіяна татуюваннями й сережками юна касирка байдуже подає лимонад і решту. Я ховаю копійки в кишеню піджака. Несподівано в голові зринає думка про зміну гардеробу. І взагалі, про зміну всіх декорацій, що стосуються мого життя, яке не склалося так, як би я хотіла.

Сідаю на ту саму лаву. Лимонад не смакує. Обідня перерва закінчується. Я нікуди не поспішаю. Хоча знаю: за запізнення можу отримати догану. У нашому офісі строгі порядки. Досвід роботи і стаж не зараховують до привілеїв: робочий графік має чітко визначені рамки.

Уперше за тринадцять років сумлінного виконання обов’язків бухгалтера на цій фірмі не хвилююся через можливе запізнення. Мене турбують інші, серйозніші питання. Хоча звільнення через недотримання службових обов’язків мусить у стократ дужче непокоїти моє і без того нетривке становище у суспільстві. Адже втратити роботу я зараз не маю права. Тому що я – самотня жінка з трьома дітьми. Тому що мій чоловік вирішив погратися в любов і щирі почуття з іншою жінкою. Тому що всі мають право на вибрики. Всі, крім мене.

Тому що я насамперед матір. І цим усе сказано. І розклеїтись від учинку колись рідної людини, від котрої я народила трьох дивовижних дітей, я не можу. Бо що я скажу своїм крихіткам, яких люблю понад усе? Я все ще не уявляю, як говоритиму дітям про наше з Андрієм розлучення.

Від розчарування у мене всередині шкребуть коти і залишають криваві рани. Мені соромно, до болю соромно перед рідними дітьми за моє фіаско. Не перед собою, а перед дітьми. Бо вони – янголи, котрих Господь через мене привів у цей світ.

Я не хочу, щоб мої малюки, прийшовши до школи (за декілька місяців вони стануть першокласниками), розгублено опускали очі, почувши запитання про тата й маму. Я не хочу, щоби звичний відпочинок у колі сім’ї перетворювався на жорстокий каламбур чи сценарій американського кіно, де тато приїжджає до колишньої дружини, щоби забрати дітей на дозволені вихідні.

Я не хочу, щоб на запитання «А де наш татко? Чому він так рідко буває з нами?» я ніяково розводила руками, не знаючи відповіді, щосили стримуючи сльози, вигадуючи нову брехню. Я не хочу, щоб моя Лізонька проектувала ситуацію у нашій розваленій сім’ї на таку ж гру з ляльками, а Назарчик, потребуючи підтримки від батька, не міг її отримати негайно. Я не знаю, як вселяти віру в сильну дружну родину моїй Ілонці, котра сама стоїть на порозі створення сім’ї.

Я не хочу, щоб ця обідня перерва закінчувалася. Бо за декілька хвилин треба буде повертатися на роботу, натягнувши маску байдужості. Невимушено стверджувати, що в мене все чудово.

А найгірше…

Я не хочу, щоб закінчувався цей робочий день. Бо треба буде зайти в «напіврозвалений» дім – уже без Андрія (вчора він зібрав речі й подався до неї).

І… Не знаю, як вселяти дітям віру в те, що життя прекрасне.

Мизнікова Т. Життя прекрасне / Тетяна Мизнікова // Абетка кохання. - 2016. - № 1 (27). - С. 6.


1 2 3 4 5  
Бал 5
Середній бал 5
Перегляди 201
Коментарі 0
Дата надходження 02-02-2016
Дата створення 02.02.2016

Пошук на сайті

Що маємо