Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого
Сторінка автора - Коммунарец

Вірші     →     Коммунарец     →     Майбуття
 
Майбуття. Обітниця.
 
Майбуття. Обітниця.

Живу і дихаю, увесь в поту –
я хліб насущний добуваю,
не кращій за усіх стражденних,
але й не гірший серед грішних.
Вже скоро борозни не проведу,
втрачаю спритність і здоров’я -
усе, що нажито, іде на пил:
всі речі, вороги і рідні.

Чого не бачив ще я в цьому світі,
чого забувся на Землі,
чому на серці рани незліченні,
і в небо хочеться душі?
Хочу почути відповідь на всі,
які у мене є питання…
І перше, що найбільше хочу знати:
«Навіщо я живу на світі?»

Невже для того, щоб в останню мить
не соромно було людині,
за прожиті не в марнотратстві дні,
а десь в бою чи на роботі?
А поки ще не вмре, то щось зведе,
чи вигадає щось навмисно*,
і буде йти глухий народ до нього,
від нього – ще й сліпий, до того ж.

А може все життя в людських нащадках,
що піднесуть стакан води,
а можуть тишком і отрути ж дати,
щоб швидше здихався грошей.
Писати – не переписати, кома -
як жив – так і помре, хоча…
Хто вистраждав і каявся в гріхах -
той вічно житиме в раю.

Багато ще питань у мене, отже…
Проблема є одна - не чутно.
А ще й не знаю, до кого звертатись,
а щоб побачити – мовчу…
Живу собі, як всі – то те, то се…
Тут бідкаюсь, а там грішу,
то ніжний звір, а то дурний… Е, ні!
Хай краще буде – нерозумний.

Але людина – є таки людина.
Допитливість їй притаманна.
Шукає, риється, не спить, знаходить…
А потім, як дитя радіє.
Шукав і я, ізвечора до ранку -
чумацьким шляхом полонений
і заворожено питав до неба:
«А хто ж створив тебе таким?»

Питань – багато, відповіді – кволі,
і все останнє, наче й правда.
Та істини не бачу, хоч ти лусни -
екстраполяція якась…
Згадали вірогідність на додачу,
щоб не здавалось: «Просто так!»
Без пляшки тут не розібратись, друзі…
Піду, перекурю, на двір…

Погода взимку цього року дивна:
то морозно, а то відлига -
накинувши на плечі кожушка,
палив цигарку на порозі.
У тиші, що плила старим селом,
лише собаки скавучали –
не те, щоб колотила лихоманка,
а так тремтіли, бо знобило.

Шмигнуло щось під стріхою у клуні,
коли суха акація,
над хатою без вікон та дверей
неначе розчахнулася,
і рознеслося др-р-ри-га-га вночі,
скидаючи лахміття снігу,
що мимоволі сіпнулась рука
і вогник затремтів цигарки …

У хаті тій, з часів царя гороху,
ніхто давно вже не живе,
стоїть занедбана і нависає,
перед моєю як більмо.
Чи то на холоді тремтів і трясся,
чи то від страху налякався,
аж доти, як не припекло до пальця,
вже я до хати… І сховався.

Усе лякає щось мене, лякає,
померти можна від такого…
Немає тої віри, сили, щастя,
щоб не боятися, а жити…
І сам, того ще не збагнув відразу,
як образи перед очима…
З’явилися, не знаю навіть звідки
і вже молитву я читав.

І дав обітницю йому тоді,
що поки буду жити я,
до смертного одра або ж до слави,
не буду пити і палити.
Нехай мені ласкає ніздрі ладан,
ніж смрад паління від цигарки,
а пити буду тільки кров причастя,
ніж все підряд і алкоголь.

А ще – що витримаю піст великий,
як доказ рішення свого…
І все це, без дозвілля – що із серця,
а що вже виконав – кажу.
Далеко ще мені до того, щоби,
постати гідно перед Ним,
Та час пливе, і вже навчання йде -
і тяжко й легко одночасно.

Принаймні, вже одна людина - мама,
щасливіша з усіх на світі.
І дивно! Знову сльози на очах..
Ну як з жінками мати справу?

***

Не так, щоб морозно, але ж зима…
Клубочком ЗВІР відпочивав -
під дахом клуні ціпенів на сіні…
Та щось його увагу привернуло.
Таке, таке… Що він проснувся враз
і вусами повів в повітрі…
Відкрились очі, зеленню горя,
а вуха встали на дибки…

Весь розтягнувшись – потягнувшись ЗВІР,
зівнувши солодко застиг,
припавши оком до шпарини в дасі,
уважно дивлячись на двір…

* Коммунарец. «До у…». Ненаписане.


1 2 3 4 5  
Бал 0
Середній бал 0
Перегляди 41
Коментарі 0
Дата надходження 19-04-2017
Дата створення 19.04.2017

Пошук на сайті

Що маємо