Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого
Сторінка автора - Петро Мельник

Проза     →     Петро Мельник
 
Я – не відьма! (Спокій на 48 годин)
 



                                                            Сюжет повністю видуманий.                                                             Будь яка схожість з                                                             реальними людьми і        
                                                            подіями випадкова.

 


          Моросило. Місто жадібно вбирало  скупі небесні сльози і очищало ними свою душу. Від заздрощів і забобонів. Від люті і ненависті. Від нездійсненних мрій. Від сподівань. Очищало. Щоб вранці знову був сонячний день…

       Швидкі надсучасні «швебуси» пролітали повз яскраву рознеонену зупинку, обдаючи повітря, а іноді – і одиноких перехожих, брудним каламутним мороком. За кілька миттєвостей він осідав на сірий, ще брудніший, асфальт, щоб через секунду знову увірватися в повітря дрібними тягучими краплями. Ці краплі заповзали через одяг до тіла. А потім – далі, настирливо і безапеляційно – в душу, і до самого серця.

На зупинці сиділо двоє. Грайливе дівча років восьми розмахувало взутими в модерні чобітки ніжками і мурликало пісеньку про сонячного чоловічка, який заблукав у темному холодному місті і якого, от-от, мав врятувати сонячний день. ЇЇ неслухняні вогняно-руді кучерики виповзали з під витійоватої шапочки, а дівчинка вперто ховала їх назад нескладним, дитячим порухом руки. Думки дівчинки були далеко від цього розілюмінованого, залитого неоном, але похмурого міста. Можливо -  десь серед чудернацьких зелених дібров, справжніх і реальних, або –  в казковому замку...
 Далекими від реальності були думки й ще одного вечірнього пасажира – світлої сивочолої бабусі. Добре, порізане зморшками і часом обличчя видавало щирий смуток. У вицвілих, чи то сірих колись, чи блакитних очах стояли сльози. Не надто нова і модна, але чиста і охайна, одежина видавала в цій жінці одвічну інтелігентку, колишню вчительку чи викладачку. В одній руці вона стискала добряче потертий футлярик з окулярами, в іншій – не менш потерту книжку. На цилофанованій давно, а нині – майже витертій, палітурці проглядалася назва “Я – відьма!”, автор – Лада Лузіна. Перебуваючи подумки десь далеко, в минулому, старенька мимоволі ніжно погладжувала сухенькою шороховатою долонею благенький томик, а потім, неначе згадавши щось, чи повертаючись зненацька в реальність, розгортала його і невидючими очима читала-шепотіла одну-єдину фразу, що вже майже не вирізнялася на першій сторінці – “В солнечное утро – солнечному человечку!”. Нижче напису вгадувалися ще якісь цифри. Бабуся не повторювала їх ані подумки, ані вголос. Але вони так само надійно жили в її пам’яті, як і слова, що повторялися тисячі разів – “19 ноября 2003 года”...

Ніч, непомітно, але беззастережно, обгортала усе навколо своїми обіймами, а там, де не могла побороти мерехтливе неживе світло, обповзала його, звиваючись густим слизьким тілом і заповзаючи в усі закутки. Бабуся повільно і знехотя залишала полон своєї пам’яті. ЇЇ очі поступово ставали зрячими, але продовжували дивитися в тому ж напрямку. Надсучасна, височезна, металево-скляна будівля на протилежному боці вулиці Мельникова самовпевнено заявляла про себе – “Європейський центр громадянського суспільства”. Ці ж самі слова повторювалися ще кількома іноземними мовами. Для тих, хто бував тут років тридцять-сорок тому, ця будівля, окремими своїми деталями, не чіткими штрихами, нагадувала інший заклад. Таким був творчий задум маститого архітектора – зберегти в надсучасній величі велич минулого. Йому ніколи не здогадатися, що ці, ледь помітні, деталі боляче ранять таке неміцне уже, але  живе й тремтливе жіноче серце.

 Сьогодні Олена Натанівна відчувала його, як ніколи. Вона відчувала й ще щось, не знайоме до цього часу і ... невідворотнє. Воно насувалося вперто і беззастережно, але ... не лякало. Уже не лякало. Хотілося тільки одного – щоб якнайдовше жила пам’ять. Тільки пам’ять. Це все, що залишилося у неї від шматочка минулого. А ще – ...книга.

„Пора!” – жінка впевнено і рішуче підвелася. „Не варто, щоб за мене хвилювалися. Та й залишитися на зупинці, закам’яніти – не правильно це, не по людськи. Це місце нині уже не те, … не таке.”. Їй хотілося б залишитися в іншому місці, в тому, яким воно було тут колись давно, але... не можна. Бог не дав. І швиденько попрямувала до “швебуса”, що саме призупинився біля зупинки.

„Скоро останній рейс до Черкас.” – подумала про себе.

– Бабусю! – пролунав навздогін дзвінкий дитячий голосок. – Бабусю, Ви книгу забули.

– Ні, доню, – відповіла старенька, – не забула. Я читала її більшу половину свого життя. Тепер уже не читатиму. Почитай ти... якщо хочеш.

Двері  “швебуса” плавно, але надійно зачинилися за тендітною, похиленою постаттю...

 

– Мамо ! А ти знаєш, мабуть, колись, у молодості,  вона була принцесою!

– Хто, доню? Відьма з твоєї улюбленої книги?

        – Ні, мамо. Ота бабуся із зупинки, яка подарувала мені книгу...

 

        Перші тролейбуси ліниво розхитували затерплі боки, прокурені таксисти перехоплювали заспаних приїжджих, а насторожене метро, обдаючи перших відвідувачів гарячим подихом тамбура, заспокоювало їх тихим шепотом ескалатора. Місто проснулось. Поспати йому дали недовго. Усього дві-три години. Від майже четвертої, коли останні завсідники нічного клубу почали розповзалися по своїх домівках, щоб заховатися там від денного світла і денних турбот, до опів на шосту – коли двірники-прибиральники зашурхотіли, заскреготали своїми мітлами-шкребками, а тролейбусні і трамвайні парки манірно розчинили свої руки-брами – будьте добрі, геть з двору...

До вагону метрополітену на станції “Видубичі” зайшли двоє. Один – міцної статури, середнього зросту з коротко підстриженим, світло - русявим волоссям. Кругловиде обличчя видавало розум і цілеспрямованість, а жвавий, хоч і трохи стомлений, сіроокий погляд тридцятирічного холостяка – зосередженість і кмітливість.

 Другий – високий і стрункий, можливо, аж занадто худорлявий, з видовженим обличчям і карими очима, що випромінювали добру енергію. Чорні, майже козацькі, вуса наїжачувалися на вранішню прохолоду і тремтливий дух чужого незвичного міста.

– Встигаємо? – звернувся він до русявого.

– Поселитися, поголитися, поснідати і ще кілька інших по...

–  ...Киянки, киянки, киянки.., – розганяючи залишки вранішньої сонливості, голос Павла Зіброва розповідав про всеперемагаючу любов до столичного жіноцтва.

– Знаєш, я ніколи не любив киянок.

– Чим вони тобі так не до вподоби?

– Ні, я не про те. Не доводилося. Може просто – “не судьба”.

 

       Готель Академії не вражав своєю вишуканістю. Помпезно, навіть гнітюче, нависав над невеличким двориком, що розкинувся  спереду. Та саме цей дворик і розбиті, справа і зліва від нього, клумби доречно відділяли  будівлю від вулиці. Без них готель видавався б ще вищим і громіздкішим. Разом з тим, будинок вдало вписувався в єдиний архітектурний ансамбль з приміщенням самої Академії, що розташувалося поряд, в глибині невеличкого скверика. Ці дві багатоповерхівки нагадували двох дещо стомлених подорожніх, що торували якийсь свій, нікому не відомий, шлях.

Олександр і Євген звично розташувалися в готельному номері. Кожен зайнявся своєю справою, тож за півгодинки поголені і посвіжілі вони уже чимчикували на семінарські заняття. Поспішати, правду кажучи, їм було нікуди. Вирвані зі звичного виру життя, безконечних виробничих хлопотів, на два дні до столиці, чоловіки розуміли, що мають маленький перепочинок, спокій на сорок вісім годин. І протягом цих сорока восьми годин нічого не станеться, нікуди не потрібно буде поспішати, ні про що не потрібно буде турбуватися, а ввечері, в колі друзів і нових знайомих – ще й перехилити чарчину – другу “Шустова”...

– То що, о восьмій вечора – у номері? – перепитав Сашко, виходячи з академії після занять. – Чи може все таки зі мною – по місту?

–  Ні, – змахнув рукою Євген. – Відлежуся у номері, погортаю кросворди. Але ти не затримуйся, а то розпочнемо без тебе. Не ризикуй!..

Звичним порухом прихопивши ключа зі столу адміністратора, Євген уже попрямував було до ліфта, але щось незрозуміле, підсвідоме затримало його на одну-єдину мить.

– Вам – до сімсот двадцятої, – промовила чергова, простягаючи ключа від готельного номера блондинці з розпущеним волосям у коричневій дублянці.

„До сімсот двадцятої”, – беззмістовно подумки повторив Євген. „До сімсот двадцятої”.

– Сімсот двадцята – це на нашому поверсі, –  Євген впевнено підхопив речі незнайомки та й попрямував до ліфта. Жінка кинула на нього насторожено-здивований сіро-блакитний погляд, але мовчки пішла поряд.

– Ви тут вперше? – і не чекаючи відповіді Євген додав, – а от я – ні. Принаймні, сьогодні – уже вдруге. Тож краще знаю дорогу. А от і Ваш номер. Дозвольте – простягнув руку по ключа... Короткий спалах дотику пронизав Євгена наскрізь. Такого болючо-щемливого відчуття Євген не відчував ніколи. Він підвів очі і зустрівся поглядом із сірою безоднею. В її глибині  горів маленький вогник безмежної ніжності. „Боже! Кому вона може належати – така ніжність?”, – подумав зніяковіло і серце стислося від розуміння того, що комусь таки належить.

– Ну от, розташовуйтеся. До речі, якщо вам дозволяє етикет порядної жінки, ми могли б познайомитися. Адже тут – не вулиця і не тролейбус, – додав Євген майже безнадійно.

– Олена, – жінка просто і елегантно  подала Євгенові руку. Від цього її поруху Євгенові стало не по собі. „Ну, чого занімів, – проказав подумки сам собі, – чи не про це ти мріяв щоразу, коли уявляв собі зустріч із “нею”? Пересилюючи своє заціпеніння, Євген легенько потис теплу ніжну долоню. Від думки про те, що стукіт його серця чути на весь готельний номер, що він виглядає зляканим і затиснутим, Євген зніяковів і, вихопивши руку, уже з коридору додав:”Наша кімната – через одну, сімсот вісімнадцята. Може... щось... для чогось...”.

        „Ну годі”, – додав собі уже в номері. Усього лише допоміг жінці донести речі, а самого он як уже повело. Але заспокоїтися йому було важко. Для чогось перекладав з місця на місце одяг, книги, інші речі. Вхопив газету з кросвордами: „Кросво-о-о-рди погортаю.”, – передражнив сам себе, жбурнув її і знову закрокував кімнатою.   

   На стук у двері здригнувся перелякано, але зраділо: „Сашко. Нарешті.”. Рвучко відчинив їх і... У облягаючому светрі, струнка і ще привабливіша, ніж під час першої зустрічі, перед ним стояла Олена. Обтягнені ніжним плетивом груди здіймалися ледь частіше, ніж те мало б бути при спокійному подисі.

– Можна зайти, – промовила жінка скоріше ствердно, ніж запитально. Євген відступив розгублено та так і стояв мовчки серед кімнати. Потім зробив крок до Олени, силкуючись щось сказати, та так і не зміг. А Олена... Жінка теж рвучко ступила назустріч. Його руки, не слухаючись зніченого розуму, а тільки схвильованого серця обняли її. Жіночі груди випнутими твердими сосками протислись через його футболку і здавалося проникли десь глибоко в тіло, глибше, ніж було серце. Десь далеко, аж у всесвіт і болюче потягли його за собою. Усього. Їх поцілунок тривав цілу вічність, але ... усьому приходить кінець. Жінка глибоко і полегшено зітхнула. А він так і не міг відпустити її, стискаючи, ніби навіки.

– Що, так і почнемо наше знайомство, – з великого і чистого сексу? – вона відвела назад голову і подивилася на Євгена сіро-голубою безоднею. Але ніжність, та ніжність, яка палахкотіла на самому її дні... „Вона для тебе, чуєш? Для тебе!”, –  промовляла кожна клітинка її тіла...

– Дивно, – бубнів біля дверей Олександр, – сказала ж чергова, що піднявся з ключем до кімнати. Хіба що, зустрів знайомих і вже чкурнув до них у гості? Олександр хотів було повертатися вниз, до холу – там, принаймні, хоч крісла є для відпочинку...

– Вибач, – у дверях зніяковіло стояв Евген. Обличчя його палахкотіло. Ми тут... знайомилися і ...випадково замкнули двері.

– Привіт, – визирнула з-за Євгена жінка. – Я – Олена, а Ви?

–  Олександр, – промимрив відкритим від здивування ротом Сашко. Не менше здивування виказували очі, якими він перебігав то з Олени на Євгена, а то – назад, на вродливе жіноче обличчя.

–  Ну добре, я пішла. Рада була познайомитися. Зустрінемося пізніше, – і Олена, чарівно посміхаючись, пружною ходою попрямувала до свого номера.

–  Що...? Хто це?, – витиснув із себе Сашко.

–  Це – Олена... Натанівна. Я ж тобі сказав – ми щойно познайомилися, чомусь розсердився Євген.

–  А, щойно познайомилися, – загигикав Олександр. А чому ти майже голий? Ти б хоч сорочку одяг, при дамі. Та ще й при такій!... Сашко пустив очі під лоба.

–  Ну тебе, з твоїми приставаннями, – відмахнувся Евген. Але все в ньому видавало його справжній стан. Ні, це була не проста зустріч. Не проста.

 Знайомство з Оленою змінило всі наміри, всі плани чоловіків. Точніше, плани Євгена. Даремно лунав переконливий і принциповий голос Олександра: „Та зрозумій ти, врешті – решт, ми приїхали сюди відпочити і ... і попрацювати, але ж – не закохуватися. У нас попереду ще – ділова зустріч, а потім – планували посидіти з друзями, попити горілки, поспілкуватися. Ну от, – зреагував він на черговий дзвінок мобільного телефону Євгена, – що ти їм скажеш ? “.

Євген майже не виправдовувався, винувато схиляв голову, але його погляд... Погляд, що світився захопленням, видавав чоловіка з ніг до голови. А вже за мить ноги самі понесли Євгена до вісімсот двадцятої...

– Ти зустрінься з ними, адже це твої друзі, – ніжно тримаючи в своїх долонях руку Євгена, промовила Олена. – Я зачекаю тебе. Я буду тебе чекати.

 Швидко збігли вечірні години. Зі справами було покінчено, а друзі, надіславши Євгену, після кільканадцяти дзвінків, SMS-ку з вульгарною картинкою і смішним підписом, залишили його в спокої.

–  А я – в більярдний клуб, – заявив Сашко. – Ти, звичайно ж, зі мною не підеш,.. тепер уже?

–  Тепер уже – ні, - усміхнувся Євген.

–  Даю тобі часу до одинадцятої вечора. Чуєш, студенте?

–  Так точно. До одинадцятої.

         Про те, що Євген залишився сам і з нетерпінням чекає на неї, Олена відчула якимось шостим чуттям, можливо – серцем. Без стуку, мовчки прочинила двері і одразу ж потрапила в обійми до того, кого, можливо, ще не встигла зрозуміти, полюбити, але до кого, підкоряючись підсвідомому потягу, уже линула, немов на крилах...

Євген гладив приємну на дотик, пружну шкіру, вдихав п’янкий аромат жіночого волосся, а руки впевнено і ніжно рухалися до грудей, до  збуджених і збуджуючих грудочок на них, що розросталися разом із жагучим жіночим бажанням. Тоді, кілька годин тому, під час першої їхньої близькості, чоловік не стиг не те що насититися ними, а й відчути їх по справжньому. Тоді Євген і Олена просто провалилися разом до глибокої, шаленної насолоди і так само раптово з’явилися у цей світ знесилені і спустошені. Цього разу усе було не так, по іншому. Обоє насолоджувалися кожною миттю, якомога надалі відтягуючи невідворотність всесильного і безмірного, але миттєвого, неначе спалах блискавки, щастя.

Стрункий стан Олени почав тремтіти, а коли Евгенова рука досягла найпотаємнішого і його пальці відчули шовковисту нетронутість її лона, жінка напружилася і відгукнулася на цей рух глибоким болісним зітханням: „Я більше не можу! Чуєш, не можу?! Я хочу тебе, хочу…». Жінка міцно, щосили стисла Євгенові плечі… А Євген відчував зовсім інше, те чого раніше ніколи не відчував – дивна, нова любов переповнювала його. І воно, це нове відчуття, у їх спільні, єдині, хвилини дозволило йому бути справжнім чоловіком. Євген відчув, що може керувати своїм тілом, як ніколи до цього. Він раптом зрозумів, що може любити цю жінку всім, що у нього є. Серцем, подихом, будь якою частиною тіла. Секс перестав бути володарем його тіла і почуттів у цю мить. Євген міг керувати ним, а не навпаки. “Так от, як відчували себе тібетські мудреці, стверджуючи, що коли кохання до жінки справжнє, воно стає сильнішим за все навколо, сильнішим за самого себе. Звичайний половий акт перетворюється у щось надзвичайне!”…

– Женечко, давай, чуєш! У мене уже немає більше сил це терпіти! Давай! Сльози щастя текли по її щоках.

– Ну чому він мене не сприймає? Тобі зі мною погано?! Так, погано. Хіба, ні?! Тоді, чому він не хоче відчути щастя , вибухнути разом із нею? – Ніжні слова переповнювали Олену, вона все шепотіла і шепотіла їх, аж поки останній стогін, майже крик, не зсудомив її тіло…

–  Ти зовсім ні трішки мене не кохаєш?! – ствердно запитала  Олена.

–  Ні, дурненька, все якраз навпаки, – заперечував Євген, ніжно пестячи Оленині груди, шию… Цілуючи її мокрі від сліз щоки, повіки…

–  Тоді, чому?, – не вгамовувалася Олена. Чому ти ... не зміг разом зі мною…?

–  Я не можу тобі пояснити. Я був в тисячу разів щасливішим за тебе... Чоловік підшукував слова, щоб не здатися коханій напищеним бовдурем, але йому це не вдавалося...

       А за вікном, ледь  відчутно, майже на рівні підсвідомості, звучали відомі і зовсім нові слова Діми Малікова „И тихо плакал дождь, о том что не вернешь.” „Невже це наша Love story?”, – подумав Євген. Невже вона може такою стати, наша любов? Любов, якої ще немає. Або ж, у якій ми ще боїмося зізнатися один одному ?! Та й чи варто взагалі зізнаватися, освідчуватися, адже... я... я не маю такого права. Та й Оленка, мабуть, теж ...

Круговерть думок і почуттів закрутили Євгена і нечутно перенесли в солодке провалля сну...

Здригнувшись від зненацького пробудження, Євген почув притишені голоси – чоловічий і жіночий. На хвилю його пам’ять ще не встигла зосередитись у реальному світі: „Де це я? Що зі мною? І хто це розмовляє? Дуже знайомі голоси.”.

– Зрозумій, Олено!, – тихо, але наполегливо бубнів голос Олександра. Він одружений, у нього – сім’я, діти. А я – вільний. Ми майже однолітки, а він значно старший за тебе. Та й чому ти так упевнена, що він закохався у тебе?

–  А мені від нього нічого не потрібно, – тихо, але твердо відповіла Олена.

–  Але ж я теж можу тебе так кохати, навіть сильніше за нього.Ти мені дуже сподобалася. Ми можемо назавжди залишитися разом...

Євген відкрив повіки. Серед кімнати, освітлена слабким нічним світлом,  стояла Олена. Тримаючи жінку за руки, навпроти неї на колінах стояв Олександр.

–  Ні, вибач, Сашо, – Олена повільно, але наполегливо звільнила свої руки з Олександрових. – Я тут не тому, що хочу вийти заміж за нього. Чи … за тебе.

–  Тоді, чому? Щоб провести добре час?

–  Ні. Не знаю, чому. Мабуть, тому, що тут – він. Олена повернулася обличчям до ліжка, де затамувавши подих, слухав розмову Євген. Йому стало дуже не зручно. Чоловік зашарівся: „Ще не вистачало, щоб вони подумали, ніби то я підслуховую їхні зізнання”. Гіркий клубок підкотився до Євгенового горла. Проте, він навіть приготувався кашлянути чи зробити ще якийсь натяк на те, що не спить, але раптом зрозумів – у кімнаті – майже темінь. І ніхто не помічає його відкритих очей.

–  Мабуть, тобі цього не зрозуміти, бо... Бо я й сама ще не зовсім усе зрозуміла.

–  Думаєш, я колись дорікатиму тобі, що ти була з ним близькою, – продовжував Олександр. – Але ж ми дорослі люди. Олександр попрямував до свого ліжка і сів на нього. – Дивись, тобі варто зробити всього кілька кроків. Нічого не кажи, просто підійди і я зрозумію, що ти згодна. Разом нам буде добре, повір. А Євген... Подивись, він навіть зараз дрихне. Мабуть уже й забув через сон, що кохався з тобою, що.., можливо, обіцяв багато чого.

Євгенові дуже закортіло підвестися з ліжка і зацідити доброму, як йому здавалося раніше, товаришеві в пику, але... щось стримувало його. „Хто я для неї? Випадковий знайомий? Що я можу дати цій жінці? Я, на відміну від інших, навіть не зміг пообіцяти щось путнє, подарувати хоч маленьку надію. Навіть не зміг щиро подякувати за миті насолоди. Ба, навіть у ресторан не запросив. Справді, просто задрих. А Олександр..? Може це й справді її доля?”  Євген міцно заплющив очі. На жаль, він не міг зробити це саме ще й зі  своїм почуттям. На душі було боляче і важко.

– Добре, я зроблю ці кілька кроків, –  відповіла Олександрові Олена. Але ти маєш зрозуміти, що мені ні від кого нічого не потрібно. А ... ці мої кроки – це моє остаточне рішення.

Євген ще міцніше стулив повіки, але кілька зрадливих сльозинок, скупих, чоловічих, все ж знайшли свою, тільки їм відому стежину і покотилися по жорсткій чоловічій щоці.

– Ти зовсім замерз, – почувся ледве чутний, ніжний шепіт Олени. Але я тебе зігрію, обов’язково зігрію. Ніжні жіночі руки оповили Євгена і притисли до себе. Такого болю і щему Євген не відчував ще з далекого дитинства, коли покійна мама пригортала його до своїх грудей, щоб захистити від якихось неприємностей і бід. Це були біль і щем щастя...

Уранішня прохолода ввірвалася до відчиненої кватирки разом із туркотінням пари голубів на підвіконні. Вулиця уже жила своїм повнокровним життям, неначе і не завмирала на кілька годин нічного спокою. Київ набував своєї звичної діловитості. Євген солодко потягнувся, а потім, пригадавши нічні події, хотів було, не відкладаючи на потім, заглянути до душової, звідки чувся плюскіт води і, принаймні, висказати Олександрові усе, що він про нього думає. Але, раптом, йому чомусь прехотілося це робити. Євгенові було просто і весело. Він зареготав на всю кімнату. З прочинених дверей душової на нього здивовано вирячився сердитий і заспаний Олександр.

– Чого регочеш? Думаєш, “зняв” чарівну жінку?! Дуже ти їй потрібен, – скривився він і сердито зачинив двері.

Збиралися майже мовчки. Кожен думав про своє. Сорок вісім годин київських канікул багато чого змінили в житті обох чоловіків. Години, що мали стати годинами безтурботного відпочинку і веселощів, для одного з них стали годинами найбільшого в житті щастя, а для іншого, можливо, – годинами здивування  і людського пізнання. Як би там не було, але ці дивні години ще не добігли свого кінця. Куплені на вечірній рейс зворотні білети гарантували щасливе повернення до рідного міста. А час, що залишався, дарував можливість побувати ще десь, побачити щось цікаве.

–  Привіт!, -до номера заглянула Оленка. Просто, як, мабуть, робила вона усе, запитала: ”Хлопці, які плани? Я хотіла б поїхати на Петрівку. Хочу побродити серед книжкового буму.”

Побродити – це було слабо сказано. Найбільший київський книжковий базар приголомшував розмаїттям видань. Томики лежали, висіли, стояли скрізь. Зривали погляд шикарні енциклопедичні видання, викликали повагу і захоплення рідкісні старі фоліанти. Кожен міг знайти тут  щось собі до смаку. Нудьгуючі, сумуючі, радісні і байдужі, обурені і гордовиті продавці усього цього були такі самі колоритні і неординарні, як і видання, що пропонувалися.

Олена зрідка брала до рук якусь книгу, гортала, повертала на прилавок. Євген, для годиться, теж зазирав до окремих палітурок. Але думки його були настільки розмаїті, що їм годі було дати раду, тим більше – заставити перейматися літературними надбаннями маститих літераторів. “Хочу вхопити її на руки і закружляти, закрутити у вихорі любові, щоб не бачила, не помічала нічого і нікого, крім мене... Може, це останні години, коли ми разом? Останні на все життя. Чому ж ми байдуже прогулюємося між книжковими рядами? Чому не стоїми, притулившись одне до одного, віддаючи останні крапельки тепла? Не наповнюємо ними серце, пам’ять?... Який я бовдур! Не цілую їй руки, не клянуся у вічній любові. У мене обмаль грошей, щоб хоч подарувати їй щось пристойне на згадку. А для чого подарунки і згадки?...

– Мужчина, ви або берітє шото, або не загоражуйте вєтріну!

Приземлене, сказане знівеченими словами зауваження повернуло Євгена до цього реального і ... байдужого до всього, до них з Оленою, світу. Чоловік оглянувся. Олена вкотре гортала сторінки однієї і тієї ж книги.

– Люблю Лузіну, – промовила стиха, відчувши за спиною подих Євгена.

Євген обережно взяв до рук целофанований томик. Вагаючись, дістав з кишені ручку і старанно, наскільки це дозволяв зробити його нерівний почерк, написав “ В солнечное утро – солнечному человечку!” і проставив дату “19 ноября 2003 року”.

 – Мамо, все таки, я думаю вона була справжньою принцесою!

– Знову ти за своє, доню. Адже ти навіть не читала тієї книжки.

– Я її потім прочитаю, коли виросту. І теж стану… принцесою, як вона.

 



1 2 3 4 5  
Бал 140
Середній бал 5
Перегляди 1226
Коментарі 2
Дата надходження 05-01-2008
Дата створення 2005

Пошук на сайті

Що маємо