Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого
Сторінка автора - Богдан Лепкий

Проза     →     Богдан Лепкий     →     Полтава
 
Полтава. Частина перша: Над Десною. Розділ 19
 


Богдан Лепкий. Епопея "Мазепа"
Історична повість "Полтава"
У цій книзі оповідається про життя i дiяння славетного гетьмана Івана Мазепи у часи Полтавської битви — до i пiсля її завершення.

Частина перша
Над Десною

Розділ 19

Союзні війська розтаборилися в Ушівці, Лосці, Караївці, Курилівці і в Студеній.
   Всі хати, стайні, клуні й омшаники повні були людей і коней. Старшини займали для себе панські та козацькі двори, а також школи й приходські доми. А що розтягати армію на дальші села було небезпечно, бо москалі, як зимою вовки, снувалися кругом, так доводилося рити землянки і класти солом'яні буди. щоб примістити ті баталіони, які не знаходили собі місця по селах.
   Між селами, по полях, побудовано вартівні, в котрих стояли зв'язкові шведські відділи.
   Від вартівні до вартівні й від села до села безнастанно перебігали з приказами вістуни, скрізь змінялися варти.
   Маркетани й маркетанки волочилися з тютюном, з горілкою, з салом і з хлібом. Маркетанки продавали й себе.
   Звідкіля брався цей народ, того ніхто не вмів сказати. На виразний приказ короля їх залишено було, заки шведи увійшли в Україну. Але ж вони і королівську волю обійти вміли. Їм без армії і армії без них було годі. Навіть старі генерали просили за ними короля, і король з огляду на "духа армії" дивився на цей поворот жіноцтва крізь пальці. Були це старі знайомі, що після королівського приказу або перебиралися по-мужеськи і скривалися під будами возів в обозі, або воліклись у приличному віддаленню за табором і тільки ночами на постоях підступали до нього, щоб своїми промислами промишляти. Скільки всілякої біди й лиха доводилося їм перебути, того й на воловій скірі не списав би. а все ж таки армії вони не кидали. Були зв'язані з нею не тільки охотою заробітку, але й сотками цих тонесеньких ниток, про які король Карло, як ворог жіноцтва і як мужчина неподатливий на приваб кращої половини людського роду, не знав і яких навіть, може, й не догадувався. А між тим; Боже ти мій! Скільки хвилин п'яного забуття і безтямного оп'яніння завдячували отсі землянки й ці солом'яні буди не кому іншому, а якраз закутаним у старі і в полинялі кратясті хустки маркетанкам!
   Бувало, сидить вояк у своїм, як вони казали, свинюшнику і гріє над огнищем скостенілі руки. Довкола нього, як далеко оком кине й куди гадкою помандрує, такі самі огнища і такі самі тіні, як він, куняють над ними, збідовані, зголодовані, позбавлені не тільки всякої життєвої насолоди, але й надії на неї, надії, що й цьому походові прийде кінець і що почнеться поворот восвоясі. Сидить жовнір біля огнища, і зневіра, як гадина, присмоктується до нього. "Замерзнеш цеї ночі, — говорить, — або завтра вб'ють тебе, як собаку. І добре як зразу, щоб не різали по шматочку або щоб раненим не попав у полон. Краще добий себе тоді, а ще краще зроби це зараз, тепер. Бо пощо відкладати на пізніше? Чого кращого дочекаєшся? Бачиш, з кождим днем стає гірше. Спішися!"
   Чує жовнір, що не опреться тій намові, і вже осмотрює скалку на мушкеті, аж нараз сніг біля землянки заскрипів, і двоє очей з-під хустки засвітило.
   — Чого надувся, як сич? Лицар і — настрашився морозу! А може, за милою скучно? Гей шведи, шведи, що це сталося з вами! Аж дивитися гидко. На короля поглянь. Цей не боїться нічого.
   — Тільки вас.
   — Невже ж ми страшні? Та поглянь-бо на мене! А то, задивився кудись, мов у другий світ.
   І руку простягає до нього. Хоч зимна, а тепло робиться на серці. І в землянці теплішає, і вже світ не такий безнадійно великий, як був перед хвилиною. І огнище палає ніби тобі ясніше, і так добре біля нього вдвійку сидіти, близько-близько притулившися до себе і чуючи, як серед стужі, серед скомління зимового вітру, під овечим тулупом б'ється живе серце людини.
   — Багато вторгувала нині?
   — Тільки, що кіт наплакав.
   — А себе не продала?
   — Маєш охоту купити?
   Вітер сильніше гуде, і дим геть закриває вхід до землянки... Даром кріс на вистріл чекає...
   А король хотів виполоти жіноцтво з табору, як з городу гарбуз!
   На цілий тиждень розтаборилися союзні армії в Ушівці і в сусідніх селах.
   За той час король будував міст через Десну. Шведські піоніри складали готові частини, кріпко споювали їх залізом і міддю, від чого ті мости люди й називали мідяними мостами.
   Козаки радо розгрівалися при сокирах. Помагали шведам будувати, не забуваючи, що і їм по тому мості доведеться переходити на другий берег Десни.
   Як перейду за Десну, не верну аж за весну.
   От і не вгадала пісня. До весни ще далеко, а тут уже і з-поза Десни вертай, бо гетьманові до Батурина спішно.
   Там його найкращі бойові частини з Чечелем, гармата з Кенігзеном, там провіант і гроші, там... Мотря! Дуже він неспокійний о своє добро. Знає, що москалі зубами гризтимуть стіни батуринського замку, щоб добути це все. Чує, що там щось велике здобувається. Рад би він не йти, а летіти до Батурина.
   Так королеві не спішно.
   Король по ночах сидить над картами України. Виучує їх, плани з Гілленкроком рисує.
   Кажуть, нездужає тепер і сон його не береться, — безсонниця, на яку нема ліку. Невже ж зойки з лазаретів сон відганяють? А може, журиться король, що гетьман Мазепа мало війська йому припровадив?
   Може, не чує себе безпечним від москалів, котрі з усіх боків підкрадаються, а може, може, зневірився у свого генія і щасливу звізду?
   Ніхто короля Карла не знає...
   Він на досвітках зривається.
   Ледве Гультман вблагає свого пана, щоб випив снідання, і король скаче на Аякса та зникає в поранковій імлі.
   — Де король? — питаються тривожно трабанти, журиться старий Піпер, дрижить о нього вірний Гультман.
   — Де король?
   Привикли бачити його одчайдушним хлопцем і ніяк не погодяться з гадкою, що він мужчина, муж, перед яким ціла Європа дрижить, бо непевною себе чує. Бачили його великий воєнний успіх, несподівані побіди над ворогом удвоє-троє сильнішим, бачили тріумф і жахаються погрому. Король змінився останніми часами. Навіть тієї дивної усмішки на його обличчю не видно, з Люксембургом не пожартує, з пасторами про питання віри не балакає, ніби нечиста сила оволоділа ним і гонить з місця на місце. Він усюди є і нігде його нема.
   Ранком бачили його люди в Лосці, в полуднє був у Караївці, то знов. як мара, майнув крізь Курилівку і опинився у Студеній.
   Так і нині було.
   З невеличким відділом вискочив зі своєї квартири в Ушівці і помчав у напрямі Десни.
   Бистроногий Аякс летів птахом. Другі коні насилу поспівали за ним.
   Причвалав над Десну, там, де піоніри мідяний міст клали. Горіли ще смолоскипи на високих дрючках, бо робота йшла цілу ніч. Над огнищами, на триногах, у залізних казанах клекотіла смола, ковалі залізо на ковалах клепали, луск сокир далекою луною відбивався від сіл, окутаних імлою. Іноді, як повіяв поранковий вітрець і на хвилину розігнав туман, видно було лискучий хрест на сільській церкві або шпиль високої дзвіниці, або тополі біля панського двора. І знову — сіро, імлисто, непевно.
   Король стояв і дивився в тую імлу. Довго, вдумчиво, бистро.
   Нараз післав до робітників, щоб спинили роботу. Тисячі сокир, молотів, сверлів завмерло в руках. Тихо зробилося кругом.
   Король впивався ухом у тишину. Очі його більшали, брови знімалися вгору, він ріс.
   — За мною, вперед! — гукнув, не озираючися, і з шаблею
   в руці кинувся через Десну.
   Захрустів лід, але не заломився, ніби Десна зойкнула тільки, почувши на собі напрасну силу несподіваного бігу.
   — Вперед! Вперед! — заохочували себе їздці. Коні ховзалися. падали, один ногу зломив. Король не дбав. Що там один, а хоч би й два, хоч би й сотня! Не дорожив собою і не цінив своїх людей. Його обхопило це лицарське божевілля, котрим він чарував своїх, а жахав чужих, пострах між ворогами ширив. Навіжений цим божевіллям, забував, де він і які в його сили, не питався, якого ворога має перед собою, не дбав, чи побідить, чи потерпить погром, не зважав на ніщо, послушно і б'езтямно піддаючися тому завзяттю, котрого не міг побороти.
   Завзяття вожда передавалося людям. Бачили тільки його і під його проводом не боялися ні погрому, ні смерті. Вперед! Вперед — по славу або по смерть! Карлове лицарство не дорожить собою... "Vivat Carolus rex!"
   Король Карло не любить дешевої побіди, він навіть битви не хоче приймати, поки ворожі сили не більші від його.
   Знає це останній чура в шведському таборі. Всі вони вірять, що куля їх вожда не береться і що його геній сильніший від царських регіментів. Слава Карла XII осліпила їх, насліпо женуть за ним, не думаючи, що переходити Десну, коли вона ще не досить кріпко замерзла, і відтинати себе від армії — це вчинок прямо божевільний. Щось такого міг би зробити молодий офіцер, котрий шукає незвичайних пригод, але не вожд, що повинен дорожити собою, не Карло, котрий свою армію загнав у чужі краї.
   Про ніщо не думають шведи, — вперед! вперед!
   Нараз кламцнули кріси і посипалися кулі.
   Двох їздців повалилося на землю. Коні зжахнулися, кинулися набоки, але їздці кріпко тримали в руках поводи. За хвилину відділ пер дальше, — як таран об мур, так валив у московські роти. Ще один стріл, ще двох-трьох обагрилося кров'ю, і вже Карло сидить москалям на карках. Його довгий, прямий, важкий меч блискавкою в'ється, ні один удар не хибить.
   Як колись голови телятам одним махом відрубував, так тепер москалів січе. Роти подаються, старшини не мають сили вдержати строю. Як косар у збіжжя косою, так Карло мечем вганяється у ворожу товпу.
   Шведи за ним. Товпа подається назад і набоки, посічені й покалічені, з зойком і з благанням пощади, втікають навмання, збільшуючи нелад і тривогу.
   Але за хвилину на місце відділів, що не видержали першого напору, приходять свіжі, сколюють шведів, ще трохи, й візьмуть їх у свої залізні обійми.
   Нерівна боротьба. Шведам вже й сили не стає, тільки їх вожд не чує утоми. Його меч однаково скоро і певно знімається вгору, вправо, над головою майне, огненну вісімку у воздусі напише цей меч, весь від крові червоний.
   І знову захиталися московські роти і подалися назад і набоки. І знову нові сили займають їх місця. Ще хвилина, й шведам буде кінець. Король Карло попаде москалям у руки,
   Піоніри, перервавши біля мосту роботу, позбивалися в гурти і цікаво приглядалися, як їх король переходив Десну.
   Перейшли і собі, ніби він їх тягнув до себе, ніби очей від свого героя не могли відірвати.
   Посувалися лівим берегом в напрямі плавнів, у котрі увігнався Карло.
   Бачили боротьбу, але встрявати в неї не сміли, бо король того не любив, не любив тих, що рятували його.
   Щолиш тоді, як ясним стало, що король у небезпеці, понісся клич: "Короля, короля нашого рятуймо!" — і кілька сот людей з сокирами, з лопатами, вартові з рушницями наперли несподівано на ліве московське крило.
   Закипіла боротьба наново. Рукопашний бій о короля. Москалі билися завзято, щоб грізного ворога в свої руки дістати, шведи докладали всіх зусиль, щоб не допустити до того. Був це не бій, а прямо різня. Шведи, як перед хвилиною колоди бардами кололи, так тепер черепи єгрів грюхотали, стелючи поміст до свого короля.
   Та це їм не прийшлося так легко. Москалі пхнули запасні роти на ліве крило. Нові сили нове завзяття в битву несли.
   Шведи стояли кріпко, як мур, але втрати їх з кождою хвилиною більшали, бо по московській стороні була надто велика перевага.
   І вже здавалося, що Карпові XII вибила дванадцята година, що його Аякс лобом ударив у тую сухоребру, як терлиця, конину, на котрій чвалує найстрашніший з усіх їздців — смерть, коли нараз на московські тили напер козацький відділ — Мручкова сотня, а з нею гетьманський небіж Войнаровський.
   Вибрали вони якраз найболючіше місце, вдарили там, де король Карло бив, як невтомний змолоцок ціпом, шаблею молотив.
   Козаки наспіли в найважніший момент, тоді, як рішалася несподівана битва.
   Рішили її.
   Даром товстопузий майор, як ранений кабан, на всі боки кидав собою, заохочуючи своїх людей, щоб витривали в строю, щоб постояли кріпко за царя і за віру православну, даром золоті гори обіцював за голову шведського короля. Москалів обхопив цей страх, на котрий ніяка стратегія в світі ліку не зна.
   Кидали збрую, загулювали очі долонями і розбігалися, як вівці, коли в кошару лусне грім, або навколішках ставали, як перед образами в церкві, знімаючи вгору руки й благаючи пощади.
   Не вблагали.
   Довго вганялися козаки на своїх бистрих конях, поки останнього москаля не простромили списом або не досягнули кулею.
   Тільки декількох взяли живцем для язика.
   Щолиш тепер король ніби зі сну збудився. Обтер з крові шаблю, поклепав по шиї Аякса і всміхнувся своїм хлоп'ячим усміхом.
   Аякс гордо зняв вгору голову і заіржав з повної груді. Козацькі коні відповіли йому товариським іржанням.
   Король глянув туди. Побачив Войнаровського і здивувався.
   — Euer Gnaden auch hier?[75] — спитав, ніби засоромлений, простягаючи до нього руку.
   Войнаровський привітав його з побідою.
   — Kleinigkeit, eine kleine aber nette Emotion[76]. Що робить ваш шановний дядько?
   — Його милість гетьман післав мене шукати вашої королівської милості й прохати побачення.
   — З паном гетьманом?
   — У нього є важне діло до вашої милості.
   — Догадуюся — Батурин. — І король задумався. Крики "Vivat Carolus rex!" збудили його з задуми. Повернув конем і махав рукою до шведів і до козаків:
   — Спасибі, що потрудилися. Гарно билися, хлопці. Дуже гарно!
   Обличчя його сяло, повеселішав, ніби нове життя увіллялося а те зв'ялене довгими трудами й невигодами невеличке тіло,
   — Ваша милість, — почав Войнаровський, — замало дорожать своєю достойною особою.
   — Lapalien, mein Herr, Lapalien[77]. Найліпше береже себе той, хто не боїться нічого. Невже ж можна забезпечити себе перед смертю?
   — Але й провокувати її не годиться.
   — Мусимо бути провокаторами смерті. Не людей, а її викликуємо на бої. Я поки її не побачу, поти й не б'юся радо. Але чи бачите, якої ми добичі набрали?
   Добичі справді було багато. Шведи збирали по полю московські рушниці, списи, шаблі, — добро, якого на війні ніколи не може бути забагато. Муніції теж чимало знайшлося, кілька ящиків куль і кілька бочівок пороху.
   — А сухі? — питався король.
   — Як перець, — відповіли йому вдоволені шведи.
   — Будемо їхніми кулями і з їх мушкетів до них стріляти.
   — Треба ж власникові віддати його добро. Правда, monsieur[78] Войнаровський?
   — З причинком, ваша королівська милосте.
   — Добре кажете, з причинком. Постараємося. Я нині нарочно пробував, чи тверді вони на руку.
   — І що ж?
   — Не дуже. Але зате багато їх.
   — Як сарани, аж чорно від них.
   — Брудно.
   — Заллє нас тая повінь, якщо ми не припинимо її тепер.
   — Тієї гадки був ще мій дід. покійний король Карло X. Його посли клали це вашому гетьманові на серце.
   — Хмельницькому?
   — Так, Богданові Хмельницькому, але він з Москвою не зривав.
   — До часу, бо незручно було, а потім прийшла нагла смерть.
   — Вона не одно добре діло припинила. Це наш найгрізніший ворог. Але якраз тому требе їй показати, що не зі страшковими синами має діло. Вона й наміри мойого діда теж знівечила, а по його смерті шведська політика іншими шляхами пішла, аж я, як бачите, на старий шлях завертаю.
   — А ми також.
   Минали сани, на котрих сиділо кількоро людей. По одягах можна було пізнати, що не з простих. Якась старшинська родина.
   — А це хто? — питався король.
   — Хто ви такі? — звернувся до саней Войнаровський.
   — Я сотник Імжицький, а це моя родина. Москалі нас по дорозі за Десну перейняли і, мабуть, у Глухів везли, так Господь змилосердився, ніби з неба зіслав ваші милості і поміг нас відбити.
   Войнаровський переклав це королеві.
   — А за що їх москалі забрали і чому якраз у Глухів везли?
   — Бо їхали в напрямі Десни, значиться, хотіли до гетьмана перейти. Таких, мабуть, у Глухові допрошуватимуть й каратимуть.
   — Значиться, цар гостро до ваших людей береться.
   — Він пощади не знає.
   — Потерпить ваш народ. Га, що ж! Боротьба за волю — це болюча операція, дуже болюча.
   І король казав сотника відіслати гетьманові Мазепі.
   — Може, вам щось нового й цікавого розкаже. 

 

http://chtyvo.org.ua



1 2 3 4 5  
Бал 0
Середній бал 0
Перегляди 822
Коментарі 0
Дата надходження 01-08-2009
Дата створення

Пошук на сайті

Що маємо