Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого
Сторінка автора - Коммунарец

Проза     →     Коммунарец     →     Два тижні
 
Два тижні (ч.7-8)
 

 Два тижні

 

7

Вірніше доти, доки я не зміг встати самотужки з пластикового крісла після півгодинного вечірнього перепочинку за бокалом пива.

- То що з тобою, друже, ти вже після одного бокалу не можеш піднятися? Старіємо, старіємо… - серйозно пожартував мій друг.

- Ага, - кажу, - наче в анекдоті. Випив чоловік з другом дві пляшки горілки, три пляшки пива у генделику, прийшов додому і жінка наполягла на тому, щоб той зїв тільки-но розігрітий пиріжок. Той зїв і його відразу вивернуло із середини: «От бачиш, жінко, що то твій пиріжок наробив зі мною…»

Як уперед дивився у часі…

А взагалі-то мені вже було не до жартів. Руки й ноги почали дубіти, наче у мастило роботу насипали абразивного порошку і треба було через силу пересувати ноги, не кажучи про руки, які ще більше дубу давали… 

- Що за чортівня якась? Перемерз після ранкової спеки, чи що? – та врешті розпрощалися і кожен пішов до свого дому.

Ну що робити, коли все тіло стає однією ходячою болячкою? Як завжди – лягти спати. «Авось» і обійдеться. Проснуся, як інколи, і здоровенький такий собі… Та от російське слово «авось» - воно і є «авось»… Аналогу здається немає в українській мові, щоб так коротко сказати про сподівання на долю у поєднанні з випадком. Якщо поритися у мові, то щось приходить таке, типу: «Поживемо, побачимо», «може і обійдеться», або «якось буде». Англійці більш прямі, без почуттів: «fifty - fifty».

Тож «авось», на моє сподівання щодо мене, не прокотило…  

Проснувшись опівночі, я не відчував ні свого тіла, ні будь-чого, окрім одного – розжареної вогняної хвилі, яка накачувалася на мене від кінцівок у напрямі моєї голови. 

Не знаю, що більше тепер мене лякає – той пекельний жар, чи хропіння дитини села – Андрія. Його носоглотка змушувала здригуватися штори на вікнах і хвилюватися воду у стаканах, не даючи спокою мерехтливому місяцю у її віддзеркаленні. Резонуючи у пустій кімнаті, відлуння перетворювалося на ультразвук у четвертому поколінні побічного резонансу, проникаючи під корку головного мозку, змушуючи навіть підсвідомість зникнути у невідомому напрямку.   

 

Я заздрю тим, хто в час нічний,

не чує серенади острова сирен,    

а я привязаний, як Одіссей,

до ліжка лікарняної палати,

ще сподіваюся лише на те,

що Зевсу скоро це набридне.

 

Погано, що коли немає чим зайнятись цілий день, приходиться відганяти від себе думки про наступаючу ніч з вислуховуванням невгамовного хропіння. Одне добре – своя біль відходить тимчасово, яку витискує, вичавлює з тебе ще більша біль. На «авось» сподіватися тут марно. Треба щось робити…

Тарахкотіння посудом, посвистування та цокання язиком можуть неправильно зрозуміти інші хворі. Треба якось природно пробувати втихомирити вулкан, який знаходиться у стані очікування виверження, то затихаючи до пихтіння, то викидаючи пари з шипінням і клекочучи водяними викидами. А от коли настає момент істини, тобто виверження, – то вибухова хвиля перетворює усі звуки на суцільне пекло, з якого мабуть вискакують навіть найгрішніші души…

Щоб втихомирити цю неприродну катастрофу, приходиться йти до туалету і спускати воду з бачка, щоб залити це лихо, або перевернутися  на ліжку, щоб створити зустрічний потік звуку, як іноді застосовують пожежники, створюючи випалену зону вогнем. Останній засіб не дуже пробував, бо ще не оклигався від наслідків хвороби і не мав достатньо сил, щоб боротися з тим вогнем власними силами. Іноді допомогали снодійні таблетки, прийняті за дві години до часу «Х».

А в інших випадках, частіше одному, було тільки одне – прохання до неба і сподівання на його можливу поблажливість надати мені можливість заснути… або тому Андрію…

Врешті всі засинали, гадаючи, що все добре обійшлося на тому…

Ха! Ха! Ха! (протяжно і потойбічним голосом )

Я так був набитий почуттями, що вони починали виплескуватися назовні із моїх сновидінь, що комусь мало не вважалося… Я починав балакати з духами цієї палати, розказувати їм анекдоти, іноді посміхаючись і розмовляючи їхніми голосами. Якщо чесно, то не знаю, як вони (хворі) боролися з таким «балакуном». Колись у дитинстві мене «викачували яйцями», та не докачали…

А сни частіше кольорові, бувають страшні і смішні, про майбутнє і про минуле… Власно кажучи, не у кінотеатрі все ж, щоб мовчати, побалакати хочеться у снах…

 

8

Краще б то був сон у ту неділю, коли я прокинувся… а може здалося так, що прокинувся… А може й справді то був він, бо скільки я не намагався привести себе до тями, навіть добре пощипуючи своє тіло (якщо можна це назвати тою дією, коли руки стоять колом), вогонь був сильніший за мої спроби прокинутися. Йому було як слону від укусу комара…

Мозкові звивини починали розпрямлятися, тиснучи на очні ямки і випускаючи через вуха залишковий тиск, але інстинкт самовиживання все ж таки переборов затьмарений розум і наперекір йому вирішив боротися за існування.

- Дзвони 03, викликай швидку – наполягав інстинкт, - це ще не кінець…

- Та як же я викличу, коли пальці не слухаються мене, навіть почесати не хочуть моє майно, а язик хоче вилізти з рота бурчачи, щоб хоч трішки охолонути, та корчить з себе помираючого лебедя?

- Не час чесатися - потім будеш, якщо залишиться що чесати. А язика прикуси, щоб знав своє місце - патякає багато, ще й випендрюється на додачу. Радше за все він твій ворог зараз… Здає…

- От бач! Рука піднялася, а в дірку диску не може попасти…

- Хватай її іншою рукою і попадай, потім разом і крути диска… Тільки слухавку зніми раніше. От мені морока з тобою. Спав собі…

- І справді, де ти був раніше?

- Де? де? Спав кажу… То в тебе з передчуттям проблеми.

- І що мені тепер робити? Де те передчуття?

- Крути диска, Шура, крути… - єхидно покваплював інстинкт.

- Та кручу. Де те передчуття було? Огов!... Теж спить?

- Ні, – обізвалося передчуття.

-  А що робиш?

- Передчуваю…

- І що?

- Казенний дім… Казенна їжа…

- Ти що, ворожиш? – і я завмер, докручуючи першу і останню трійку.

- Є різниця?

- Тихо, виклик пішов…

- Отак завжди – тільки скажеш правду, так мовчи!

- Тихо! Швидка? Мені погано…

- …

- Температура під сорок і все горить і віднімається…

- …

- Адреса? Коцюбинської 18 будинок 2, квартира 47… Чекаю.

- Ну що скажеш тепер, передчуття, га? Мовчиш?

- Передчуваю…

- І все?

- Робота така…

- Інстинкт, а ти чого мовчиш?

- Сплю…



1 2 3 4 5  
Бал 0
Середній бал 0
Перегляди 403
Коментарі 0
Дата надходження 22-06-2011
Дата створення 22.06.2011

Пошук на сайті

Що маємо