Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого
Сторінка автора - -=DeLWeR=-

Проза     →     -=DeLWeR=-     →     Містика
 
М.І.С.Т.О.
 

 

                      М.I.С.Т.О.

Шини м’яко шурхотіли по вкритій палим листям лісовій дорозі. Вже не такі яскраві промені сідаючого за обрій сонця спалахували золотими іскрами у верхівках дерев. Іван подивився на годинник, було  біля восьмої вечора. «Не встигну до заходу сонця»,подумав Іван. Він їхав на весілля племінниці, на яке запросив його брат. Вони жили в селі Заозерне, куди і їхав Іван. Він залишив ці місця понад двадцять років тому разом з батьками , що подалися за кращою долею до міста. Спогади нахлинули на Івана. Їхнє село стояло на березі великого озера, що розливалося поміж сопок. Озеро мало дивну назву – Дурне. Люди,що жили на околиці біля озера були залякані і навіть дещо відчуджені від життя села…А   бувало розповідають таке,що волосся ставало дибки:спочатку нереальний, моторошний, цвинтарський вій,що лунає з під землі, з боку озера,а потім з темряви ночі згущаються й випливають силуети незбагненних тварин, які неможливо описати...

               Літні люди казали,що озеро – домівка нечистої сили.                                                                                                   

             Машину струсило на корені дерева. Іван не помітив його ,бо вже сутеніло. Спогади злинули разом з останніми променями сонця ,що закотилося за сопку. Іван увімкнув фари. За декілька хвилин машина виїхала з лісу, але озера не було. Замість нього попереду розляглось містечко. На роздоріжжі стояв вказівник ,на ньому надпис – Підозерне, а направо – Заозерне. Місто збудували,- подумав Іван,- і озеро висушили. Поїду крізь місто, не може з того боку не бути дороги. Так буде ближче і швидше. Іван попрямував у місто.

            Як тільки Іван перетнув межу міста , на нього нахлинула хвиля підсвідомого жаху. Він відчував на собі важкий, пронизливий, колючий погляд. Це місто вороже дивилося на нього темними проваллями розбитих вікон.  

Місто зустріло Івана суцільним мороком, який наче проковтнув машину. І, як на зло, фари на автомобілі почали блимати. Секунда світла – промені лижуть стіни будинків і вихоплюють з туману попереду неясний силует, декілька секунд абсолютної темряви, знов світло – ні туману ні силуету. З туману зявлялися якісь примарливі химерні образи, які то віддалялися від машини, то наче хижаки кидалися на неї. Навкруги не було ні вогника. У повітрі щось тяжко стогнало і ухало у такт кидків туману на машину, а час від часу лунав той самий повний болю цвинтарський вій, від якого волосся ворушилося на голові.

-         Дідько,- пробуркотів Іван.

-         Може дідько, а може й ні - пролунало у вухах чоловіка.

-        Що за місто.-подумав Іван, - Тут і збожеволіти можна

-        Можна і треба .- пролунало у відповідь.

Іван звернув у найближче подвіря, зупинив машину. «Треба перепочити. Мабуть я таки добряче втомився»,- подумав він і вийшов з машини. Ключі залишились у запалюванні а дверцята самі собою зачинились. Іван подивився на арку, через яку він щойно вїхав на подвіря. Він вирішив, що остаточно зїхав з глузду. Позаду був звичайний багатоквартирний будинок. Під’їзд на місці колишньої арки був відчинений, недовго думаючи Іван зайшов всередину. Під’їзд зустрів Івана чорною безоднею. Він падав, летів неймовірно довго, а може лише мить. У якийсь момент Іван знепритомнів.

                                            ***               

-   Що знову трапилось, товариш капітан?- запитав Михась злізаючи з велосипеда

-    Знов з озера якогось божевільного виловили, стверджує що у місті знаходиться …

***

От автора 

Прошу Комментируйте! Очень  хочу знать мнение о новелле!



1 2 3 4 5  
Бал 4
Середній бал 4
Перегляди 675
Коментарі 0
Дата надходження 26-04-2012
Дата створення 05.03.2012

Пошук на сайті

Що маємо