Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого
Сторінка автора - Макс Мол

Вірші     →     Макс Мол
 
Сни
 
Розбуди, як війна закінчиться,
я засну, щоб її не бачити.
Мені світ цей так полюбився,
та його уже мабуть втрачено.
Залиши вікна відкритими,
я люблю трохи померзнути.
І хоча весна на дворі уже,
сніг ще сипле конвертами.
Не заходь до мене в кімнату,
не гони мої сни з оселі.
Та коли війна надворі,
вони теж чомусь невеселі.
Усе ті ж розбиті ідеї,
усе ті ж втрачені мрії.
І ті самі чорні портфелі,
у яких ми любов носили.
Мені сняться темнії дні,
ночі, освітлені попелом.
Люди всюди палять вогні,
сонце не гріє їх поглядом.
Діти в руінах сняться малі,
які плачуть за доглядом.
Пішли від них вчителі
і не вернуться ніколи вже.
Бачу будинки пусті,
в них живе тільки вітер.
А на вулицях скрізь пости,
і не садиться більше жито.
Щастя в пам'яті залишилося,
радість із пам'яті зникла.
Ховається любов у ці дні,
не чує нікого, як би не кликав.
Утекти б і кудись сховатися,
закрити очі та все забути.
Та приходиться світом тинятися,
бо у сні не можна заснути.
Немає вихідних і канікул,
на землю війна опустилася.
Мене повністю з'їло б це лихо,
але сьогодні ти приснилася.
Серед руїн і обломків життя
ти стояла, до неба молилася.
Я почув твій голос та каяття,
і проснутися захотілося.
Намагався зібратись з думками
і знайти шлях на волю.
Я не хочу тут залишатися,
а бажаю бути з тобою.
Та старання мої були марні,
не зумів назад повернутися.
Я упав на землі шрами
з думкою, треба проснутися.
Роздавалися вибухи в небі,
розбивалися люди у щебінь.
Я лежав на землі студеній
і не знав, уже що мені треба.
Але раптом гуркіт затих,
сонце на небі взялося.
Хтось присів біля ніг моїх,
я відчув твій запах волосся.
Буду поруч з тобою тепер,
сказала, нічого не бійся.
І весь світ навколо завмер,
ми удвох тоді обнялися.
Додала, що не кинеш мене,
що реальна ти і не снишся.
Полилися сльози з очей,
я згадав, як тут появився.
Пам'ятаю, на ліжку лежав,
а ти поруч постійно сиділа.
Пам'ятаю, що померав,
а ти поруч поволі сивіла.
Я тебе попросив піти,
залишити мене самого.
Ти могла б ще когось знайти,
когось гідного і живого.
Але ти лишилась зі мною,
до кінця берегла надію.
І гіркого кохання сльозою
поливала густі свої вії.
Я тримався за руку твою,
доки сили мене не покинули.
За життя в тяжкому бою
смерть усе ж таки виграла.
Ти лежала три ночі, три дні,
обіймала тіло холодне.
Я у снах своїх вже гуляв,
ти лежала спокійно і блідла.
У вікно вітри заглядали,
лоскотали твою білу шкіру.
Не відчувала їх дотику,
твоє тіло усе заніміло.
Ми лежали разом нерухомо,
два сухих мертвих тіла.
Смерть прийшла, сіла поруч
і перший раз вона пожаліла.
Довго ти в моїх снах блукала,
голосно плакала і молилася.
Довго моє ім'я кричала,
доки ми з тобою зустрілися.
Зникли кошмари і грім,
веселка на небі з'явилася.
На зло негодам усім
ми на тому світі зустрілися.
Знову твоя рука в моїй руці,
ми на дах будинку пішли.
І як на першому побаченні,
там увесь день провели.
Як і тоді троянду подарував,
захід сонця зустріли.
Ми не стали нічого міняти,
бо і так все любили.
Я приліг тобі на коліна,
снами своїми змучений.
Мене лагідно обійняла ти,
і я вперше зумів тут заснути.
Нарешті була ти зі мною,
почувався знову живим.
Знай, рай ти сам створюєш,
головне, щоб було з ким.
Головне, щоб не самому,
головне, щоб було з ким.
І не треба для цього вмерами,
створи свій рай на землі.


1 2 3 4 5  
Бал 0
Середній бал 0
Перегляди 504
Коментарі 0
Дата надходження 02-01-2013
Дата створення 2012

Пошук на сайті

Що маємо