Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого
Сторінка автора - Тетяна Мизнікова

Проза     →     Тетяна Мизнікова
 
Смачної вам кави!
 
Спочатку не було нічого…

Не запитуйте мене, чому я тут опинився і виконую те, що, власне, роблю цієї миті. Я ніколи й уявити собі не міг, що ставлення до цієї роботи може кардинально змінитися за мізерний відрізок часу.
Єдине, в чому я впевнений: ця діяльність мені була вкрай потрібною. Розумієте, що означає «вкрай»?
Ні. Не вгадали.
Не тоді, коли нема за що купити хліба. Бо тоді ще можна піти на центральну вулицю чи під церкву з благально простягнутою рукою.
«Вкрай» – означає перенасиченість спокусами вибору.
Коли маєш усе і все одно залишаєшся голодним.
Коли в твоїх руках увесь світ, а ти не можеш отримувати від цього насолоди. Тоді почуваєшся як дикий звір у пастці.
Коли ти вкотре переконуєшся, що в Біблії таки написано правду. Цитую слова з Першого послання до Коринтян відомі всім, які, проте, я часто забуваю:
«Усе мені можна, та не все на пожиток. Усе мені можна, але мною ніщо володіти не повинно».
Ну що? Згодні зі мною?
Ви запитаєте: «А хто ти, юначе, такий, щоби погоджуватися чи сперечатися з тобою?». І ви цілком матимете рацію!
Перепрошую, пані та панове. Я не назвав свого імені. Я настільки поринув у світ уяви, одягнувши корону царя чи короля, що забувся про елементарну ввічливість. Але я назву своє ім’я трохи згодом, гаразд? Домовилися?

Довго молив я Бога, хотів стати корисним для людства. На якомусь етапі свого нікчемного життя почав усвідомлювати: щось не так. Гидка слизота стискала горло, не даючи проходити кисню і воді, а черв’як точив: юначе, щось точно не так.
Минали роки. Я все міркував. А тим часом моя фізична, реальна оболонка десь бувала, щось переживала, когось вигадувала, творила, руйнувала, далі будувала, мріяла, розчаровувалася, сумувала, дратувалася, сміялася, ридала, кричала, мовчала, затихала, знову руйнувала, знову творила… І так тривало б вічно, якби не один момент.
Мене викинули на смітник. Звучить дико? Ні, пані та панове, не смійтеся! Чесне слово, так і було: послали під три чорти, не пояснивши чому.
Я був брудний і нікому не потрібний. Я почувався спустошеним, нікчемним. Задавлений власним егоцентризмом і заниженою самооцінкою.
Непоєднувана гримуча суміш.
Так тоді я думав.
І, певно таки, мав рацію.

Але навіть коли торкаєшся самого дна життя (чудовий стан, скажу я вам, бо він дає змогу побачити себе збоку, як слід оцінивши ницість власних учинків), це не погано. Зрозумів це опісля.
Коли тобі здається, що вже кінець, настає початок.
Мене врятували, повіривши в мою перспективність.
Що ж, час назвати своє ім’я.

Річ у тім, що я – кавовий апарат. Не говоритиму конкретніше, оскільки це буде рекламою марки. А за рекламу мені не доплачують. Отож залишуся інкогніто.
Із поламаної брудної, нікому не потрібної машини, я перетворився на апарат, що дарує насолоду й радість.

Ось так я знайшов сенс життя на цій землі. Точніше, мені допомогли. Мене відкопали в купі сміття, й вдихнули в мене життя. Розумієте, як мені пощастило?
Оскільки повірили.
Як часто вірять вам близькі та рідні, підтримуючи ваші починання? Якщо завжди – щиро радію за вас.

…а потім з’явилася кава

Зі мною працює симпатична юнка з довгим кучерявим волоссям. Та ні, не юнка, а справжнісіньке міфічне божество!
Уже першого робочого дня я встиг помітити, що в неї волошкові очі. Губи – немов маки. Щоки, як у Білосніжки, а брови – тонкі вугільні смужки.
Я, цинік, пронизаний гіркотою сарказму, визнаю: вона прекрасна. Відтоді мої ранки починаються дивовижно. Я прокидаюся від шовку її делікатних рук, які торкаються мене, ще сонного, щоб приготувати першу порцію терпкого еспресо. Боже милостивий… Ну скажіть, невже я не щасливчик?!
Коли вечоріє, мене охоплює хвиля смутку. Зараз вона востаннє гладитиме лискучу поверхню мого тіла, стираючи губкою все, що накопичилося впродовж робочого дня, а я наповнюватимусь печаллю. Бо треба буде чекати цілу вічність, довгу кляту ніч, щоб діждати ранку, коли я знову зможу бути з нею, коли нова хвиля радості вкриватиме моє его, бо тільки зі мною вона проводить стільки часу, тільки їй належить моє тіло і мій розум.

Скажу вам правду: зі мною таке вперше. До того дня, коли мене поставили на центральній вулиці міста і довірили юній панянці, я зрозумів, що втрачаю здоровий глузд.
Я млів, коли вона вперше торкнулася руками мого тіла. Я втрачав відчуття реальності, не перемоловши як слід кавові зерна. Але вчасно отямився. Чого доброго – знову викинуть на смітник! Такого я собі точно не міг дозволити, вперше в житті відчувши мотивацію…

Її голос – оксамиту вуаль, ковзає моїм нутром, гладить і пече мою свідомість. Я ж черствий бездухий апарат! Як можу відчувати таке? Дивина та й годі.

– Добридень, пані! Мені, будь ласка, міцну каву. Без цукру і вершків.
– Гаразд. Хвилинку.

Оте твоє «гаразд» дурманить мою душу, і я, мов лід на сонці, починаю танути, щойно ти торкаєшся мене своїми ніжними руками. Шумлять усередині кавові зерна, перетворюючись на дрібний порошок. І враз (крихітко, я не можу не виправдати твоїх очікувань) – аромат терпкої кави вводить всіх вас у стан кайфу.

– Щиро дякую. Дуже смачна кава!
– На здоров’я. Приходьте ще.

Шарієшся ти. Ще б пак… Смачна кава… А ви думали, я годжуся на щось інше, другосортне? То я, виходить, нічого так… Я подобаюся людям. Тішу власне его маревом цукрових слів. Себелюб.
А потім зринає інша думка. Та байдуже, що про мене думають всі ці перехожі. Мені важлива ти. Що ти думаєш про мене, чарівна німфо, музо моїх снів?

Я знав, що цей день настане. День, коли з’явиться він, і ти, муза моїх снів, розімлієш від його присутності. Хай йому грець. Тому зумисне сонячному дню, котрий приніс його усмішку. А я ще й став засобом, з допомогою якого ти надміру зосереджено готувала для нього американо з цукром. Іронія долі.
Уперше від твоїх рук я не отримував задоволення. Радше навпаки – торкалися мого серця заточеним лезом. І я не хотів виплюхувати чорне пійло зі свого горла, щоби зробити приємність містеру «хто ви?», від присутності якого в тебе тремтіли коліна, а на обличчі з’являлася особлива усмішка. Я звернув увагу – такої ти не дарувала нікому. Тільки йому.
Розумію, наскільки кумедним можу здаватися. Хто я, і для тебе зокрема? Машина, купа залізяччя, зібраного докупи, аби щодня готувати для перехожих каву. Еспресо, американо, рістрето, лате, капучино, какао, гарячий шоколад…
Я втомився слухати ці слова щодня! Я втомився від того, що ніхто не помічає моїх думок, смаків, хвилювань, емоцій… Нічого. Лиш каву подавай. Примхливі люди з їхніми примхливими забаганками…

– Що це? Скажіть, чи довго чекати на каву?
– Перепрошую. Хвильку, пане… Ой, вибачте, апарат зламався…
– А яка це марка? Дозвольте, я погляну. Трохи знаюся на кавових машинах. Хм, дивно. Взагалі-то вони дуже якісні й надійні. Не розумію…
– Доведеться зателефонувати власникові.
– Ех… А я так хотів випити каву, яку приготували саме ви.
– Зачекайте! Здається, запрацював! Так, є кава. Ось ваше лате.
– Дякую! А ви дуже гарна панянка.

Тієї миті, коли знову задихав на повні груди, таки зрозумів: або ти твориш, або руйнуєш. Це тільки твій вибір.
Я догрався з власним его – і ледве не вмер.
Значить, щоб жити, потрібно творити.
Нести добро.
Своїми вчинками надихати інших.
Стривайте, пані та панове… Що ж мені обрати?

Як гарно пахне кава, з допомогою якої я народжую радість у ваших очах, задоволення на ваших губах, піднесення у ваших серцях.

Мизнікова Т. Смачної вам кави! / Тетяна Мизнікова // Життєві історії. - 2015. - № 17 (199). - С. 1.


1 2 3 4 5  
Бал 0
Середній бал 0
Перегляди 315
Коментарі 0
Дата надходження 08-10-2015
Дата створення 08.10. 2015

Пошук на сайті

Що маємо