Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого
Сторінка автора - Петро Мельник

Проза     →     Петро Мельник
 
ОЧІ
 

        Потужна “Нива” рівно гуділа свою подорожню пісню, відміряючи останні кілометри до омріяного протягом робочих днів, майже заповідного, куточка природи. Тут, окрім чистої джерельної води, запашної рибацької юшки, чекала й ще одна, неабияка чоловіча забава – полювання на крижнів.

У салоні авто сиділо двоє. Один, високий і статний, з дещо, по волевому, скривленими вустами, вправно рулював, час від часу кидаючи кілька слів на мисливську тематику, другий – худіший і молодший – підтакував, поринувши, між тим, у якусь свою, незвідану, думку. Обоє задоволено посміхалися – схоже і розмова, і думки кожному були до смаку. Радував майбутній, майже дводенний, відпочинок на лоні природи, що обіцявся бути дуже приємним.

Останні кілометри їхали степовою, місцями – ледь помітною, дорогою. Петляючи, вона то спускалася до самого берега, то круто, як “американська гірка” рвалася вгору, в степи. Трави, хоч і був уже кінець серпня, після недавнього дощу смарагдилися ще літньою барвою. Тільки подекуди ковила і ще якісь невідомі, ранні, степові трави, так само рано, як і зазеленіли весною, почали жовтаво – осінніми фарбами затягувати пагорби. Внизу, серед горбів і камянистих бескидів, розкинувся десятками гектарів добряче зариблений орендний ставок.

Крутнувши за один із крутих поворотів “Нива” зненацька вирвалася на відкрите затишне плесо. Табунець чирків стрімко чкурнув понад водяною гладдю, неначе різкий осінній шквал, що рванув повітрям, та й завмер, нестало його, ніби й не було. Тупа лисуха посиділа ще хвильку побіля очерету, а потім, ніби згадавши якусь вчорашню образу, закаркала істерично, забила по воді лапатими ногами, залопотіла крильми і чорним переляком гайнула через став у потойбічний рогіз. Чоловіки розсміялися.

Старший витяг бінокля і повільно повів ним вздовж протилежного берега, аж ген, здалеку, прощупуючи його прискіпливим поглядом.

-   Є!, - видихнув одним словом. Простягаючи попутникові бінокля промовив, - На, поглянь.

-   А я й так бачу. Онде, навпроти камяної коси, під очеретом...

Там, щонайбільше - метрів за двадцять від берега, вигойдувалися на хвилі десятків з півтора темних продовгуватих поплавків. Деякі з них, немов їх щось розпирало зсередини, ставали сторч і розводили вбоки свої краї і тоді навіть без бінокля було добре помітно, що то крижні розминали свої швидкі сірі крила. Андрій готовий був заприсягтися, що він навіть “джерельця” на крилах бачить. Але, подумавши, промовчав. Адже товариш навряд чи й повірив би його самовпевненим словам.

Затративши ще хвилин з пятнадцять – двадцять, обїхали більшу частину ставу. Треба було заїхати з підвітряного боку. Крижень – птиця сторожка. Але сподівання на легку здобич розвіялися, коли почали підїжджати до камяної коси. З протилежного берега здавалося, що тут, біля очерету, безліч схованок, ховаючись за якими, легко буде підібратися аж до берега. Та нічого не вийшло. На лівому, похилому березі степ різноманітнився невеличкими пагорбами та ще сяким-таким травостоєм, на який годі було й сподіватися. Тому вирішили машину залишити метрів за триста, за кущами верболозу, а далі повзти аж до очеретяної заплави, і вже там, за її захистком, підійти на вірний постріл. Під час цього нехитрого діла довелося добряче таки намучитися. Дрібні камінці жорстви впивалися у руки і коліна, царапали лікті, а намагання ступати долонями на травянисті острівки не зовсім вдавалися: доводилося то витягуватися на все тіло, а то “дріботіти” по пластунськи на місці. Сяк – так, ще хвилин за десять досягли таки перших кущів рогозу, за якими вже починався очерет. На обличчях мисливців засяяли посмішки – ледве відчутний в інших місцях, тут, на березі, вітерець добряче таки шамкотів сухим очеретяним бадиллям, раз повз раз підкрадаючись до нього з відкритого ставкового плеса. А за тим шамкотінням чути було, та ще й так, що аж дихання забивало: “Кряк, кряк, кряк...”.

Під таке багатоголосся, хлопці навіть дозволили собі перемовитися – домовилися ті останні кілька метрів до очерету добігти нагнувшись, а там, разом підвестися та й віддуплитися по крижнях. Кожен подумки уже й підрахував здобуту дичину. Виходило, мінімум – по два важких, міцних, як каменюки, крижні...

- Миколо! Ти глянь якого я окуня підчепив. Це ж якийсь тигр річковий! -пролунав понад берегом веселий задоволений голос. Інший йому з тим же відтінком відповів:

- То Ви ще не бачили моїх “матросів”! ...

Крижні стрімко зірвалися з вечорової води, але не гайнули, принаймні, над очеретом, а крутнули над самими хвилями та й понеслися за вітром вздовж усього ставка...

-А щоб тебе п.... на тому світі!,- вирвалося у одного з мисливців. Обоє рвучко підвелися, та й ... опустили зброю, проводжаючи поглядами табунець, що віддалявся.

-   Пішли, - рвучко і зло сказав старший. Я їх, козлів, зараз по...

Мисливці стрімко піднімалися від очерету нагору. Крізь їх зціплені зуби продовжувала прориватися груба образлива лайка.

Вечір потускнів, насупився і вже не був щасливим завершенням вдалого дня. Він ще роздумував, як йому бути далі, але вже з заходу підіймалися темні хмари, а вітер, що ще хвильку назад був лагідним і привітним, рвучко змінив свій напрямок, заходячи з півночі...

Віддалік, під маслинами притулився блакитний “Москвич”. Його весела, майже дитяча нескладна блакитність якось не вязалася із зіпсованим вечором і настовбурченим непривітним уже небом. Ба, навіть була недоречно непристойною. Орендар і його супутник хотіли якомога швидше підійти до берега, щоб вилити усю свою злість на незадачливих рибалок: за зіпсований вечір, за підоспілу негоду, за крижнів, що сприймалися тепер уже, як марево. Але крутезний, у цьому місці, берег, порослий височеним очеретом не давав їм зробити це швидко.

-   Пішли далі, до “Москвича”, - тихо, але суворо сказав старший. Я їм зараз зроблю і рибу, і крижнів. А якщо негайно не знайдуться, пальну по колесах машини – швидко прибіжать.

 Коли вже майже підійшли до авто, помітили і винуватців усіх своїх бід: літнього чоловіка і молодого парубійка. Ті прочісували спінінгами воду вздовж берега, нема-нема та й витягуючи полосатого розбійника розміром з  долоню.

-    Ану сюди! - заволав обуреним голосом Олексій. - Бігом сюди. А то стрілятиму по машині.

        Рибалки злякано озирнулися і рушили до оливових заростей.

-   Швидше, - зло рявкнув Олексій, піднісши зброю.

 У салоні щось мигнуло і Андрій помітив злякані очі, чи то підлітка, чи дівчини.

- Чуєш, Олексію, та ти той... Сильно на них... не кричи. Налякав уже, тож нехай собі їдуть. Он, ще, у машині, дитину перелякаєш.

- Не кричи?! - обурився Олексій. Ти глянь, який у нас народ. Скрізь таблички “Не можна!”, а вони лізуть, як таргани. Ми сюди кошти вклали, став підправили, зарибок запустили, а тепер...

Тим часом підійшло двійко рибалок.

- Дядьку, та ми не знали,.. - почав було старший.

- Не знали, - аж скипів від люті Олексій. - Де риба? Показуй рибу!

- Та хіба це риба?! - не стримався молодший. Це ж - окунь.

- Ах, не риба?! Неси, викидай у ставок.

Ті слухняно подибали до берега і витрусили із садка десятків два окунців. За всім цим із салону “Москвича” спостерігали великі блакитні очі.  Андрієві навіть здалося... чи то в стіклах виблискував вечірній сонячний промінь, чи ...сльози. Йому чомусь уявилися окуні, що плавали у воді догори черевцями, адже знав - окунь - хижак, який у сітці чи садку залишався живим хіба що якихось півгодинки, а то й менше.

“Може не треба було. Хай би брали. Скільки там тієї риби?!” – промовляв подумки до Олексія Андрій.

- Тепер знатимуть, що не можна до чужого лізти, ще й іншим розкажуть. Щоб я вас тут більше не бачив, - загукав на чоловіків, які похнюплені, з опущеними плечима, підходили до своєї машини.

Мисливці розвернулися і попрямували в напрямку “Ниви”. Андрій непомітно озирнувся. Аж тепер, мабуть поборовши  страх, з “Москвича”, назустріч своїм вислизнув власник блакитних очей. Це була молоденька дівчина. Вона злякано куталася у благеньку кофтину, але та все розчепірювалася на чималенькому животику.

“Вагітна!” - ніби вдарило Андрія по голові. Він хотів було сказати про це Олексієві, але його власні очі чомусь наповнилися слізьми.

Злий на себе і весь світ, Андрій змахнув рукою і пішов позаду Олексія. Шукав для себе виправдань того, що сталося і не знаходив. Усе нібито правильно, адже і ставок - не його. І риба – не його. І самого його сюди запросили... Але від цього легше на душі не ставало.

Увечері пили горілку і заїдали запашними смаженими карасями. Їх чималенько наловили сітками.

-   Нічого, що без дичини, - втішав ставковий сторож. Зате - з рибою будете, - і, реготнувши, підливав у чарки...

Наступного тижня Олексієві занедужалося. Міцно прихопило серце. Та так, що хоч помирай. Тільки завдяки закордонним лікам підтримувався, щоб не злягти зовсім. Коли, лежачи на дивані, поринав у легку дрімоту, що тимчасово полегшувала біль у грудях, ввижалися - снилися знову і знову  чиїсь незнайомі, великі – превеликі блакитні очі...

 

 



1 2 3 4 5  
Бал 100
Середній бал 5
Перегляди 1131
Коментарі 3
Дата надходження 01-01-2008
Дата створення Листопад 2007 року

Пошук на сайті

Що маємо