Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого

Марія Примаченко


Марія Приймаченко

Марія Приймаченко


Творчість народного художника України, лауреата Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка Марії Приймаченко (Примаченко) - явище самобутнє, неповторне, як мистецтво кожного з великих майстрів. Народжені, здається, самою землею, вони поєднують у собі прагнення багатьох поколінь, дають їм найповніше художнє вираження завдяки своїй індивідуальності, своєму таланту. Творчості Приймаченко в останні десятиліття присвячені статті, альбом, науково-популярні фільми, теле- і радіопередачі. Проте все нові і нові дослідники намагатимуться осмислити цей щедрий світ любові, мудрості, фантазії, мрії, що постає перед нами у всій своїй пишноті І загадковості. Можливо, досі ще тільки накреслені підступи до з'ясування феномена Марії Приймаченко - народного художника і народного поета. Однією з таких спроб є цей альбом. Народилася 1908 року в селі Болотня на Київщині. її батько, Авксентій Григорович, був теслею-віртуозом, майстрував дворові огорожі у вигляді давньослов'янських стилізованих "головкатих" зображень. Мати, Параска Василівна, була визнаною майстринею вишивання. Тож і сама Марія Авксентіївна по цей день вбирається у сорочки, вишиті власноручно. Дитинство Марії Авксентіївни було затьмарене страшною недугою - поліомієлітом. Це зробило її не по-дитячому серйозною й спостережливою, загострило слух і зір. Усі предмети, що оточували дівчинку, ставали учасниками живої захоплюючої гри, інколи - сумної, частіше - яскравої і святкової. Природа наділила Марію Приймаченко красою, все дала вона їй - і "біле личко, і чорнії брови, і карії очі". Але ж (і це суттєва риса особистого життя художниці) красуня - і на милицях. Погодьмося, обставина виняткова. Марія Авксентіївна гідно і мужньо пронесла всі життєві знегоди, пізнала щастя любові (чоловік загинув на фронті) і щастя материнства - син Федір, теж народний художник, її учень і друг, завжди з нею. Крізь усе її життя проходить невсипуща жага творення, потреба поділитися своїми відкриттями з людьми. "Починалося все це так,- згадує художниця.- Якось біля хати, над річкою, на заквітчаному лузі пасла я гусей. На піску малювала всякі квіти, побачені мною. А потім помітила синюватий глей. Набрала його в пелену і розмалювала нашу хату..." Кожен приходив подивитися на цю дивину, зроблену руками дівчинки. Хвалили. Сусіди просили і їхні хати прикрасити. Дивувалися, радили вчитися. Талант Приймаченко помітили. Часто так трапляється,- і в цьому є вже якась своя закономірність,- що народних самородків "відкривають" професійні художники. Приймаченко відкрила - спочатку для себе, а потім і для всіх - киянка Тетяна Флору (у 60-70-х роках широку популяризацію творчості Приймаченко організував журналіст Г. Мєстечкін). У 1936 році Марію Авксентіївну запрошують до експериментальних майстерень при Київському музеї українського мистецтва. Її творчість стає різноманітнішою - Марія малює, вишиває, захоплюється керамікою. У Державному музеї українського народного та декоративно-ужиткового мистецтва зберігаються її чудові керамічні глечики й тарелі цього періоду. Яким Герасименко, визнаний майстер української кераміки, охоче передавав Приймаченко виготовлені ним різних форм вироби, а Приймаченко розписувала їх рудими лисичками, страшними звірами, крокуючими по стеблах полуниць блакитними мавпами і неповторними зеленими крокодилами, вкритими квіточками. Є відомості й про те, що Марія Приймаченко виявила свій талант у галузі керамічної скульптури. На жаль, зберігся лише один витвір у цьому жанрі - "Крокодил". За участь у виставці народного мистецтва 1936 року Приймаченко нагороджують дипломом першого ступеня. З того часу Ті твори з незмінним успіхом експонуються на виставках у Парижі, Варшаві, Софії, Монреалі, Празі... Талант художниці визнаний у світі. А сама Марія Авксентіївна живе у тихому поліському селі Болотня і вже невіддільна від нього. Приймаченко постійно вчиться у рідної поліської природи. Але зв'язки її творчості з гіллям генеалогічного дерева найстародавнішого мистецтва незаперечні. Звернімо, наприклад, увагу на своєрідну сітку на головах мальованих нею коней. "Двочастинне" зображення звірів з визначеною межею голови і тулуба, до якого нерідко вдається Приймаченко, сягає часів палеоліту. У її картинах знаходять втілення ще язичницькі, що знайшли відгук у надрах слов'янської міфології, образи фантастичних чудовиськ і птахів. Приймаченко ніби синтезує досвід багатьох поколінь народних майстрів. Джерела її творчості і в повсюдно вживаних на Україні настінних хатніх розписах - одному із найстародавніших жанрів світового декоративного мистецтва. і в тому орнаментальному та пісенному багатстві, що входило у дитячу свідомість з колисковою матері, яке оточувало кожного дня: це і медяники, що робились у вигляді фантастичних тварин, і весільні вироби з тіста, якими славилася серед односельчан Марія, і старовинні тканини, килими, вишивки, вибійки. Твори Приймаченко свідчать про те, що за ними стоїть велика, різноманітна школа народного мистецтва, багатовікова культура народу. Це ніби згусток емоційних вражень, і від казок, і від легенд, і від самого життя. Процес її творчості являє собою феномен дивовижного сплаву конкретного мислення, інтуїції, фантазії і, нарешті, підсвідомого, коли відчиняється "будиночок чаклунки" і звідти виходять у світ її небувалі, часом химерні образи. Нерідко та чи інша композиція народжується уві сні, а потім, вранці або вдень, малюється на папері.

Марія Приймаченко

Твори Приймаченко також народжуються від часом несподіваних асоціацій. "Дивлюсь на підлогу - бачу, то звір, а то людина на коні",- сказала якось Марія Авксентіївна у своїй ще старій хаті з глиняною підлогою. І головне - творчість Приймаченко здатна викликати асоціації у глядача. Безумовно, головним фактором, що визначає неповторність мистецтва Приймаченко, є її рідкісний талант,- саме завдяки своєму натхненному талантові зуміла вона вловити і висловити інтонацію української культури, донести - на радість людям - її теплий і людяний тембр. Що являють собою роботи Приймаченко? Живопис це чи станкова графіка? Марія Приймаченко дивовижно об'єднала у своїй творчості малюнок і живопис. Це - і живописна графіка, і графічний живопис водночас. За типологією роботи Приймаченко можна умовно поділити на сюжетні (фігурні), знакові, ритміко-орнаментальні. Якщо у середині 60-х років на виставках її творчість була представлена переважно квітково-пташиними композиціями, то вже у 1967 році Марія Авксентіївна виконала цілий ряд побутових сценок. Особливий розквіт її сюжетної творчості припадає на початок 70-х років: "Весілля", "Катерина співає пісню", "Роман і Оксана", "Галя на весілля запрошує", "Сватання", "Після весілля хрещеного батька та матку хрещену везуть до магазина" та інші. Пройшли складний шлях еволюції, поступово наповнювались новим змістом традиційні зображення - символи народного мистецтва. Розетка - сонце, солярний знак - чи не своєрідна це інтерпретація стародавнього символу у приймаченківських "Соняшниках". Перед нами філософськи осмислений образ вічного народження, вмирання і відтворення, уявлення про мудрий животворний початок природи. Зараз це квітка з ніжними яскравими пелюстками. Потім буде плід - Приймаченко обов'язково малює його всередині квітки. А потім ляже це насіння у благодатну весняну землю і знову проросте квіткою з майбутнім насінням... Ритміко-орнаментальні композиції художниці неповторні за свободою компонування, поєднанням кольорів. Ритм, м'який І граціозний, визначає квіткові композиції Приймаченко. Вона творить квіти-роздуми, квіти-присвяти: "Людям, що пашуть хліб і батьківщину кохають", "Молодим матерям, що народили сина або дочку", "Квіти на ялинку", "Лесі Українці", "На честь польоту космонавтів" і "На честь народження правнучки". Персоніфіковані фантастичні квіти (наприклад, "квіти-оченята") і ті, що легко вгадуються,- соняшник, бузок, рожі. Композиції з квітів - декоративні і монументальні, вони нагадують стінопис. У них неповторний ритмічний лад, що тримається саме у цьому кольорі, саме у ньому розмірі. Ритмічно довершені квітково-птапіині композиції: "Веснянки-роговички - веселі птички", "Чайка над полем пролітала", "Куріпочки пляшуть і хліб пашуть", "Кочубарки на маках". Приймаченко володіє бездоганним відчуттям ритму, її форми завжди добре узгоджені одна з одною. І водночас вони не статичні, а якісь особливо рухливі: рослини, навіть пелюстки квітів подані у взаємодії. Всі елементи утворюють своєрідний ансамбль зі своїм ритмом і формами. Марія Приймаченко не любить великих чистих площин, вони їй "здаються неживими, тому всюди тло - земля, вода, небо - вкрите ритмічними рядами дрібненьких горизонтальних чи вертикальних рисок, дужок, крапок, світлих - на небі (хмаринки), темних - на землі й воді (трава, хвилі). Таке найпростіше ритмічне чергування різних форм і кольору буде повторюватись буквально в кожному клаптику аркуша, в кожній найменшій деталі" (Леся Данченко. Невмируще джерело. Мистецтво, 1975. С. 22). В усіх роботах Марії Приймаченко наявний оцей незмінний, спокійний, без кінця і краю орнаментальний рух. Блискучий майстер композиції, вона завжди знаходить особливий і довершений "ритм ритму".

Марія Приймаченко

Творчість Марії Приймаченко цілісна і надзвичайно багатогранна. Якщо згадати відомий афоризм "стиль - це людина", то Приймаченко - це стиль. І, як кожний стиль, він має свою еволюцію. Пошлемося тут на Гегеля, на його свого роду класичну модель поняття "художній стиль" як закономірної триступінчатої еволюції розвитку цілісної художньої структури. Виходячи з цього положення, М. Я. Гінзбург у своїй книзі "Стиль і епоха" приходить до висновку, що "молодість" стилю-конструктивна, "зрілість"- гармонійна, "старість" - декоративна. Аналізуючи особливості приймаченківського стилю, ми можемо помітити у ньому ці ж самі риси: конструктивності робіт 30-х років, гармонійності - 60-70-х років і декоративності - 80-х років, її роботи останнього періоду вражають особливо сміливого, "сяючою" декоративністю укрупнених форм ("Дика видра птичку ухопила", "Будь проклята війна!", "Дикий чаплун"). Тут ми хочемо наголосити, що приймаченківська "звірина серія" останніх років - явище унікальне і не має аналогів ні у вітчизняному, ні у світовому мистецтві. Вже зазначалося, що ЇЇ квіткові композиції нагадують стінопис, вони надзвичайно архітектонічні, і шкода, що архітектори не зацікавилися талантом Марії Приймаченко, не запросили її та сина Федора до оздоблення громадських споруд. Не судилося здійснитися мрії художників: "От якби зібрати з усієї України народних майстрів, що за дива витворили б - цвів би не лише садами Київ. Будинки б сміялися до людей..." Сюжетні твори Приймаченко - при усій їхній самобутності - мають деяку спільність з народними картинками. А ось фантастичні звірі - це витвір уяви художниці. Таких звірів не існує у природі - порівняння тут зайві. Але ж і "Болотяний звір", і "Болотяний рак" могли народитися на землі Болотні - сама назва села красномовно свідчить про його природу. "Дикий чаплун" - від слова чапати - таку назву придумала Приймаченко одному із звірів, акцентуючи увагу на його лапах, що здатні продиратися крізь оті вільхові зарості, що раніш були навкруги батьківської хати, і взагалі - крізь таємничі хащі життя. Отже, загадкові звірі художниці завжди мають свою земну першооснову, і поштовхом до їх народження часом стають реалії сьогоднішнього дня. Приймаченківські фантастичні звірі - це і пересторога ("Будь проклята війна!"), і заклик до дружби, до миру. Укрупнені форми небачених звірів, справжня злива кольорів у поєднанні з орнаментальною розробкою тулуба слугують створенню вражаючого своєю емоційною силою образу. Вступає у дію магія справжнього мистецтва: звірі ніби ворушаться, дихають, ростуть у нас на очах. Разом з незаперечним тяжінням до декоративності у творчості Приймаченко останніх років набуває подальшого розвитку її прагнення до втілення виразного словесного образу. Тут слід згадати про творчу співдружність двох поетів - Марії Приймаченко і Михайла Стельмаха, співдружність, що подарувала дітям чудові книжки "Журавель" та "Чорногуз приймає душ". Виконала Приймаченко й ілюстрації до українських народних дитячих пісень "Ой коники-сиваші". За характером світосприймання, за специфікою відбору найголовнішого, на й образнішого, за мірою узагальнення малюнки Приймаченко якнайбільше відповідають образній структурі дитячих казок. І що дуже цікаво - Приймаченко у жодній з виставочних робіт не повторює свої блискучі ілюстрації. Отже, вона добре розуміється на різниці книжкового малюнка і картини. Є якась закономірність у тому, що люди, багато обдаровані природою, не обмежуються одним видом творчості - їхній талант проявляється буквально у всьому. Згадаймо хоча б листи Катерини Білокур, ці маленькі поеми в прозі. А Приймаченко-поет реалізує себе у власних підписах до картин. Ті образи завжди пов'язані з естетичними і морально-етичними настановами народу, з його мовним багатством. Звідси та дивовижна синхронність художнього образу і віршованих приймаченківських підписів-примовок. Підписи ці легко запам'ятовуються, неначе вкарбовуються у пам'ять:
...Три буслики у горосі живуть у нас і досі
Є у Марії Приймаченко композиції, що безпосередньо походять від народного лубочного моралізування: "Лежень ліг під яблунею, щоб яблуко само упало у рот, а воно його у лоб". Є й роботи, що неначе виникли під враженням газетного репортажу: "Свинарка виростила тисячу сімдесят поросять". Але Приймаченко-поет не може миритися з такого "прозою" і вже наступну композицію, таку ніжну, ліричну, підписує: Галя свиней у колгоспі годувала. Виростила поросят тисячу і сімдесят. Щоб докладніше познайомити читача зі своєрідністю поетично-образного світу художниці, ми наводимо нижче деякі її вірші-примовки, що супроводжували роботи, експоновані на персональній виставці Марії Приймаченко 1973 року:

Хитра лисиця ведмедику каже:
Їж кукурудзу - поправишся.- А собі курочку несе та медок п'є; В ній сила є

Сорока каже: "чі-чі-чі". Ой де ж нам спати? - на печі.
- Що ж нам пити? - горілочку, Бо приїхали по дівочку

Журяться рябушки:
"А вже скоро зима, А в нас хати нема."
Обізвався зайчик - "А я зими не боюся, У снігу сховаюся."
З Новим роком, з новою весною, З новим щастям, усі люди на Землі.

Зустрічаються у Приймаченко і вже зовсім коротенькі примовки: "Куріпочки пляшуть і хліб пашуть", "Собачка Ада не боїться гада", "Ворон дві баби мав - обох обнімав", "Веснянки-роговички - веселії птич-ки" та інші. Шляхом змістового попадання й отакої орнаментальної в'язі слів досягається справжній синтез образотворчого і мовно-інтонаційного зображення. У Київському музеї українського народного декоративного мистецтва зберігається одна з ранніх робіт Марії Приймаченко, датована 1935 роком, три час тин на за своєю композиційною будовою. На одній частині намальована мавпоподібна істота. Характерно, що, безвиїзне живучи до 1936 року у Болотні, Приймаченко живої мавпи не бачила, і тому мавпа "олюднена" і скоріше нагадує когось із сусідок художниці. Оце нагадування, подібність - не зовнішня, а образна, суттєва - стає внутрішньою ознакою фантастичних звіриних образів художниці.

Марія Приймаченко

Говорячи про нерозривний зв'язок Приймаченко зі своєю Болотнею, ми аж ніяк не хочемо створити образ затвірниці, що "уся в собі" й ізольована від життя. НІ, Марія Авксентіївна - людина надзвичайно вразлива, вона слухає радіо, дивиться телевізор, всотує у себе безліч інформації. І все ж зберігається у неї таке прекрасне дитяче вміння сприймати життя як вічну казку. Приймаченко любить зображувати казки - найхарактернішим проявом цього є "Лисиця і журавель". Композиція, виконана на білому аркуші ватману, вражає силою і міцністю барв. Надзвичайно ефектно звучить тут чорний колір у поєднанні з густо-червоним, сонячно-жовтим і дзвінко-сріблястим, світло-сірим. Фігури узагальнені, прості за контуром і оживлені виразними колірними плямами - вишивкою сорочки лисиці, легким пір'ячком журавля, який, як парубок, одягнутий у червоні шаровари, хвацько перев'язаний синім поясом. Бесіду вони ведуть коло величезного глечика, уквітчаного палаючо-червоними квітками на жовтому тлі. Органічна взаємодія зображень, взаємодія тваринного і рослинного світу в їхніх правічних, таємничо-глибинних стосунках стає провідною у творчості художниці. Свідченням цього є і її композиція "Сидить баба на печі, пряде куделицю". Тут зображено інтер'єр селянської хати з розкішною уквітчаною піччю, на якій і сидить баба. Хата вся наповнена рослинами і тваринами. Летить птах - ластівка, несучи до хати добробут. Мирно співіснують кіт і миші: одна з мишей навіть бавиться з котячим хвостом. Оця філософія добра як категорія змісту приймаче нківських творів також наскрізь проходить у Її творчості. Однак як протидія добру виступає зло. Якщо прообраз "добрих" звірів і птахів майже завжди легко вгадується - ведмеді, леви, зайці, лелеки, ластівки,- то зло - сила химерна і непізнаванна, так само як химерний витвір гоголівської уяви "Вій" або ж колективної народної уяви - домовик. Але і тут Приймаченко вдається до свого улюбленого прийому "олюднення" - фантастичні звірі у неї найчастіше з людськими очима, отороченими пухнастими віями. На початку 20-х років відомий дослідник народної творчості В. Воронов писав: "...ми не маємо, звичайно, у селянському мистецтві чистого станкового живопису і живописну культуру його мусимо вивчати у галузі побутових розписів" <В. Воронов. Крестьянское искусство. М" 1924. С. 46). Саме у ці роки вже утверджувалися станкові форми живопису у творчості Г. Собачко, В. Довгошиї, Є. Пшеченка. Найбільшого розквіту ці форми досягли у Марії Приймаченко. За складністю і водночас гармонійністю особливе місце у їі творчості посідають "багатосценові" картини. Тут, як у казці, зміщуються всі уявлення, усі масштаби. Пливуть величезні риби, летять величезні птахи, стоять уквітчані гарненькі хатки, на деревах достигають небувалого розміру яблука. У них казка і бувальщина, вигадки і реальність сплавлені у такий єдиний організм, що навіть найнезвичайнІші на перший погляд речі здаються переконливими. Масштабні зміщення - це не тільки художні, суто композиційні особливості (збереження ритму або рівноваги), це пластично-образно втілена думка про велику єдність природного світу, про складні, але нерозривні зв'язки, що панують у ньому. Персонажі цих сценок пов'язані у ритмічні і логічні групи. Художниця додержується співвідношення вертикалей людських постатей і горизонталей розлогого краєвиду. Масові побутові сцени побудовано на протиставленні головних і другорядних дійових осіб і груп. Люди в цих картинах - епічно спокійні і повні гідності персони, привітні і доброзичливі. Вони дивляться просто на нас, ніби запрошують взяти участь у події. Зверніть увагу, у Приймаченко ніде немає етнографічне точно відтвореного орнаменту - це приймаченківські узори рушників, сорочок, скатертин. У подібних композиціях відчувається поетичне перетворення побутової теми, її вознесіння у світ краси, мрії. їхня реалістичність, життєвість проявляється у правді настрою. Правда настрою зберігається і у фантастичних композиціях Приймаченко. Народна фантастика втілювала певні етичні категорії, глибоку філософію життєствердження. Ця філософія і стає провідною у фантастичних композиціях Приймаченко. Вона бачить свого фантастичного птаха як реального, живого І знаходить відповідні художні засоби для його образу. Птахи у неї шовково-золотаві, квіткоподібні, птахи з крилами-вишиванками. Птахи і звірі у художниці добрі або злі. Вони у неї сині, жовті, зелені, вогняні. Естетика незвичайного, як у казці, входить у реальність, входить просто і легко і тому здається природною. їй і дивуєшся, і водночас визнаєш її цілковиту природність серед приймаченківського світу. Тут ще раз виступає злиття казковості і повсякденності. Вдивіться у "Ведмедиків" - у них немає і натяку на лютість, їхні морди довірливо звернені до глядача, вони скоріше нагадують різдвяні колядкові маски, ніж справжнього хижака. Злу силу вона малює темними, ніби навмисно приглушеними фарбами; добро-яскравими, сяючими. У цьому "змістовому" розумінні кольору багато спільного у народного живопису й народної поезії. У 70-ті роки усе менше і менше працювала Приймаченко на білому тлі. Власне, на виставці 1973 року із 142 робіт лише одна композиція була на білому тлі - "Сидить баба на печі, пряде куделицю". Найчастіше на інтенсивному і глибокому, ніби підсвіченому зсередини тлі художниця промовисто зіставляє чисті, Інтенсивні червоні, сині, блакитні, зелені, жовті, рожеві фарби. Тло надає всім її творам колірної та композиційної міцності, завершеності, певної монументальності. Колір, як уже мовилося,- основний компонент приймаченківських композицій. Здається, що він сам начебто обирає необхідну форму. Шар фарби різний - то густий, то прозорий, навіть видно легкий підготовчий малюнок олівцем. Мазок позбавлений одноманітності, будь-якої стандартизованої виробленості. Він то зовсім не відчувається, то, навпаки, визначає собою форму. Він то короткий і уривчастий, то широкий і густий, іноді рівний, іноді дещо кострубатий. Неспокійний, динамічний мазок у композиції "Під сонцем на морі чайка годує своїх дітей" створює враження бурхливого моря як самого життя. У фантастично-умовному світі приймаченківської творчості зустрічаємося і з проявом інших устремлінь художниці, зокрема з прагненням її до конкретно-чуттєвого образу. Маємо на увазі композицію "Літа мої молодії, прийдіть до мене у гостів. Отже, художниця зображує і себе, це, власне, її автопортрет, що справді нагадує авторку з її білим лицем, темними очима, коротким прямим носом. Але усі зображення, як завжди, підпорядковані єдиному площинно-орнаментальному приймаченківському стилю. У самій формі жіночої постаті поєднуються чіткість і живописна м'якість, що дає змогу і виділити цю постать як центр, і водночас органічно вписати її в середовище. Як Приймаченко працює? У її арсеналі немає "професійних хитрощів": малює на звичайному ватмані пензлями фабричного виготовлення, використовує гуаш, акварель. Перевагу віддає гуаші, бо саме вона дає соковиту, щільну декоративно виразну пляму з чітким силуетом. Художниця спочатку веде лінію олівцем, якось недбало, "по-дитячому" окреслює контури зображення, а вже потім упевнено, вправно кладе колір. Інколи твори Приймаченко буквально приголомшують глядача якогось чаклунською привабливістю барв. Її кольори то засяють таємничою глибиною емалі, то сліпуче спалахнуть золотом, то бризнуть небувалою синню ультрамарину. Вони створюють особливий настрій "кольороносного" простору. Треба визнати, що естетичний вплив творів Приймаченко часто залежить від невловимих нюансів, що майже не підлягають ні науковому аналізу, ні вислову. Звернемо увагу, скажімо, на рожево-малиновий - найбанальніший, здавалося б, колір. Він у Приймаченко раптом перетворюється на палаючо-прекрасний, і ми пізнаємо у ньому казковий цвіт папороті, колір зимового сонця і дорогоцінний колір рідкісного каменя - турмаліну. Колір у композиціях Приймаченко "організовує" площину, слугує декоративним цілям, втілює настрій, є елементом ритму. Меншу увагу Приймаченко приділяє лінії. Однак (досить глянути на чарівних "БусликІв") вона уміє передати у лінії і її суто каліграфічну красу, і відточеність музичного ритму. У побутових сценках лінія змінюється, стає ширшою, дещо грубішою. Отже, паралельно з пошуками колориту художниця прагне й виразності лінійно-ритмічної. У неї (як у Гогена, Матісса) поєднуються повнозвучні колірні плями і ясні, чіткі контури. Високорозвинуте чуття композиції проявляється у Приймаченко і в її ставленні до формату творів. Горизонтальний формат іде у неї, як правило, для оповідальних композицій, для зображення послідовного розвинення руху. Вертикальний слугує для створення композицій репрезентативних, величних. Новатор за образним мисленням, Приймаченко виступає новатором (порівняно зі своїми попередниками, майстрами народного настінного малювання) і коли вона вживає деякі формально-стилістичні прийоми. Так, зображення дерева ми не знайдемо у народному стінописі (найбільш поширені тут листя дуба, винограду, калини, барвінку), а які неповторно-розкішні дерева розквітають у композиціях Приймаченко! Вдається вона і до такого прийому: листя подається у неї як ціле дерево ("Весілля"). Вживає вона і незнаний у народних розписах прийом - як у сучасній сценографії: показує хату водночас знадвору і зсередини ("Моя мила бригадира полюбила"). У творчості Марії Приймаченко загалом узгоджуються тематично-сюжетні й орнаментально-декоративні композиції. Загальнолюдська тема боротьби добра і зла наскрізь проходить крізь їі мистецтво. Добро у неї завжди перемагає. Тема радості буття ("Людям на радість" - так і зветься одна з її найвідоміших серій) поєднується з темою смутку (у багатьох роботах бачимо зображення уквітчаної, увішаної рушниками могили). У творчість Приймаченко останніх років усе більш владно входять роздуми "про час і про себе", роздуми про людську долю. 1986 року вона створила вражаючу чорнобильську серію - нагадаємо, що Болотня знаходиться майже у 30-кілометровій зоні, і серце художниці тисячами струн з'єднане з долями близьких і рідних.

З книги: Марія Приймаченко. Альбом. Київ, 1994

Джерело:
http://krok.te.ua

 

Актуальні пропозиції Петрик Маркету:
Шкільні підручники
Словник український
Аудіокниги


Пошук на сайті

Що маємо