Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого

Григорій Кочур - перекладач, який володів понад трьома десятками мов


Шанувальникам літератури ім’я Григорія Кочура відоме насамперед завдяки книзі «Третє відлуння» (видавництво «Рада», 2000 р.). У ній вміщено більш ніж 600 перекладів творів 175 поетів, представників понад 30 літератур світу. Часовий простір цієї своєрідної антології світової поезії — від античних часів і до сучасності. Сторічний ювілей видатного перекладача — вдячний привід згадати сьогодні про цю людину.

 
Студент і неокласики

У 1928—1932 рр. Григорій Порфирович навчався на філологічному факультеті Київського інституту народної освіти (КІНО) — так тоді називався Київський університет імені Тараса Шевченка. Найближчі вчителі Григорія Кочура — професори Степан Савченко, Микола Зеров, Михайло Калинович, Олександр Білецький, Борис Якубський, Сергій Маслов — ще на першому курсі звернули увагу на здібного студента, стали залучати до співпраці і запропонували йому взяти участь у перекладах до антології нової французької поезії (1930 р.), а потім хрестоматії «Антична література» (1935 р.). Cаме під час спільної роботи над антологією нової французької поезії Кочур–студент познайомився з неокласиками — Максимом Рильським, Павлом Филиповичем, Освальдом Бургардтом, Михайлом Драй–Хмарою. Певний час він працював помічником у видатного сходознавця Агатангела Юхимовича Кримського.

«Ті «кумири й авторитети», що були в молодості, — каже він, — лишилися в пам’яті назавжди, поки й віку мого. [...] В інституті я найбільше зобов’язаний Миколі Зерову, також Михайлові Калиновичу, що викладав у нас мовознавство. На них я завше дивився знизу вгору. Кумирами були й лишилися улюблені поети — Максим Рильський, Тичина (раннього періоду), Пастернак, Мандельштам, Ахматова, Цвєтаєва» [Довге відлуння: розмова з Григорієм Кочуром. Розмову вела Людмила Таран // Хроніка — 2000. — 1994. — № 1/2. — С. 3–9].

Тож із київськими поетами–неокласиками Кочур особисто був знайомий, з кожним більше чи менше співпрацював. Із Павлом Филиповичем, Михайлом Драй–Хмарою і Миколою Зеровим — спільно готували «Антологію французької поезії». Білецький і Зеров мали бути редакторами цього видання. Григорій Порфирович згадує, що збиралися неокласики переважно у професора Савченка, де він з усіма і познайомився. А з Освальдом Бургардтом у нього, крім «неокласичних симпатій», знайшлося ще одне спільне уподобання: Григорій Порфирович був великим шанувальником поезій Рільке, а Бургардт теж перекладав Рільке (німець за походженням, він добре знав німецьку мову). Про роль неокласиків у своїй професійній долі Григорій Порфирович висловився так: «Вони допомогли мені сформуватись, стати тим, ким я є. Їх вплив безперечний. Може, без них мені важче було б досягнути цього» [Неповторне життя Григорія Кочура: інтерв’ю з Григорієм Кочуром. Інтерв’ю взяла Ганнуся Гончарик // Ренесанс. — 1993. — № 7. — С. 131—134].

Після закінчення університету Кочурові через загострення політичних репресій 30–х років довелося виїхати викладати в Молдову (Балта, Тираспіль — 1931—1936 рр.). У 1936—1941 роках. він завідував кафедрою західної літератури та теорії літератури Вінницького педагогічного інституту.

УБН як вирок. І нові перспективи

З початком Великої Вітчизняної війни інститут евакуювали, потім родину Кочурів відрядили до Полтавського педагогічного інституту, а через кілька тижнів Полтаву захопили німці.

Після закінчення окупації Григорія Кочура та його дружину звинуватили в «українському буржуазному націоналізмі» й засудили до 10 років таборів, заборонивши покидати північну автономну республіку Комі. Але й у тих умовах Кочур перекладав, писав власні вірші, вивчав мови, залучав до поетичного перекладу співтабірників.

Що йому конкретно інкримінували? На це питання Кочур якось відповів так: «Приїздили хлопці зі Львова, привезли вірші Антонича. До того я не знав, що існує такий поет. А потім я взнав, що до мене їздили «націоналісти» і що ми «мечтали отторгнуть Украину от великого Советского Союза» [Неповторне життя Григорія Кочура: інтерв’ю з Григорієм Кочуром. Інтерв’ю взяла Ганнуся Гончарик // Ренесанс. — 1993. — № 7. — С. 131–134].

У таборі в Інті Григорій Порфирович не припиняв вивчати мови. Цьому сприяло справді інтернаціональне товариство: зустрічалися там, окрім росіян та українців, і поляки, і чехи, і словаки, і литовці, і фіни, й естонці. Словників у табірній бібліотеці не було. Тож, спілкуючись із людьми різних національностей, Григорій Порфирович записував у саморобний зошит різні слова та вирази. Так він і засвоював чужі мови. Від рідних і друзів ув’язнені одержували чимало книг різними мовами. Зокрема, одному москвичу надіслали томик поезій Едгара По. Він був розчарований, бо сподівався одержати якийсь цікавий роман, тож віддав цю книгу Кочурові. З неї Кочур і переклав тоді «Ворона» українською. У родини Кочурів досі зберігається та непоказна книжечка.

Він організував щось на зразок багатонаціонального літературного гуртка... Що це для політзасуджених значило? Пізніше синові Кочура пояснила одна жінка, яка побувала в засланні. «Потрапити в табір, та ще й без усяких підстав, — казала вона, — це в сталінські часи означало втрату всіх життєвих перспектив, можливості після звільнення влаштуватися на роботу за фахом, а часом — взагалі на будь–яку роботу. Можливість жити лише за рахунок родичів і бути для них тягарем — така перспектива для багатьох може бути причиною для самогубства. А тут нам із чоловічого табору передають листочки з віршами Кочура. Отже, за таких обставин, як і в нас, людина може творити, боротися за своє місце в житті! І ми переписували ті вірші, нам було соромно за втрату віри в життя...» [Кочур А. Г. Синівські спомини... (рукопис). — Літературний музей Григорія Кочура. — Цитується за згодою автора].

Григорій Порфирович і його дружина Ірина Михайлівна Воронович знайшли одне одного й відбували останню «п’ятирічку» вже разом, у скромному дерев’яному будиночку, що його родина Кочурів ділила із Дмитром Хомовичем Паламарчуком — талановитим поетом, відомим перекладачем повного сонетарію Вільяма Шекспіра, якого саме Григорій Кочур і «напутив» на перекладацьку ниву.

Перекладацьке тріо

У часи «хрущовської відлиги» подружжя Кочурів було реабілітовано, і 1958 року вони виїхали з Інти назовсім, а повернувшись в Україну, оселилися в Ірпені поблизу Києва.

Оскільки деякі переклади, що їх Кочур надсилав в Україну, потрапили до друку, то у видавництвах його вже знали. До того ж увійшло в «моду» допомагати реабілітованим. І це створило певні умови для творчої праці. Однак головним було для Григорія Порфировича те, що відновилося його знайомство з Рильським. Разом із Максимом Тадейовичем вони замислювали й укладали нові збірки поетичних перекладів. Зокрема, підготували видання творів Тувіма, Верлена (утрьох із Лукашем), антології чеської та словацької поезії.

«З Максимом Тадейовичем працювалося весело, — згадує Григорій Порфирович. — Будучи надзвичайно вимогливим перекладачем і редактором, зауваження своїм колегам давав, як правило, з гумором. [...] А взагалі я вважаю ті роки, коли склалося своєрідне перекладацьке «тріо»: Рильський, Лукаш і я, золотими роками свого життя. Наші досить пізні насиджування на дачі Рильського в Голосієві — незабутні», — підсумовує Майстер [Не тьмаряться звуки, не мовкнуть барви: розмова з Григорієм Кочуром. Розмову вів Микола Мірошниченко // Літературна Україна. — 1989. — 16 березня].

У 1960–ті роки Григорій Кочур не лише відновив зв’язки з Рильським, Тичиною, Бажаном, Теном, Дроб’язком, а й познайомився з Миколою Олексійовичем Лукашем, з яким вони стали найближчими друзями, активно взявся за перекладацьку й літературознавчу діяльність. Хоча Кочура й не допускали до викладання в університетах та інститутах, проте поетичні вечори і засідання перекладацької секції під його керівництвом у Спілці письменників України збирали повні зали творчої інтелігенції — це були багатолюдні зібрання шанувальників літератури.

Учитель та учні — назустріч один одному

У 1958 році реабілітували і Миколу Костьовича Зерова (посмертно). Тож виникла можливість бодай частково видати його творчий доробок. Так, 1966 року вийшов однотомник творів М. К. Зерова, підготовлений Кочуром і Рильським, який написав до нього передмову. Григорій Порфирович радів, що хоч щось вдалося зробити для повернення пам’яті про свого покійного вчителя. Адже Зеров відіграв немалу роль у формуванні Кочура і як митця, і як особистості.

Із часом кочурівський дім отримав назву «Ірпінський університет», а «студенти» почали майже щоденно відвідувати його. Культурологічна обізнаність Григорія Кочура виглядала безмежною. Так, за спогадами сина, нині директора Літературного музею Григорія Кочура, заслуженого працівника культури України, «до нього зі своїми питаннями приходили музиканти: композитори обговорювали свої наміри; диригент, що мав ознайомити киян із симфоніями композитора Густава Малера, цікавився історією їх виконання в Австрії й інших країнах, проблемами експресіонізму. Оперні співаки, незадоволені перекладами своїх партій чи окремих арій, просили поліпшити їх звучання. Художники запрошували Григорія Кочура на свої виставки, майстри народного мистецтва дарували свої вироби» [Кочур А. Г. Синівські спомини... (рукопис). — Літературний музей Григорія Кочура. — Цитується за згодою автора].

Наприкінці 60–х років в Україні почалися політичні репресії. Григорій Порфирович також потрапляє у «чорні списки». За його будинком стежать, роблять обшук, перестають друкувати його твори і виключають разом із Миколою Лукашем зі Спілки письменників, вимагають припинити листування із зарубіжними колегами та друзями. І так було до кінця 80–х років, поки не зняли частково заборону на публікації. Проте поновлення в СПУ відбулося лише 1988 року. Наступного року вийшла збірка власних віршів Григорія Кочура «Інтинський зошит» (1989 р.). Уперше за життя (1991—1992 рр.) відомий за кордоном літератор отримав змогу відгукнутися на запрошення і виступити на конференціях у Чехії, Польщі, США. 1991 року в серії «Майстри поетичного перекладу» вийшла антологія перекладів «Друге відлуння», відзначена Державною премією імені Тараса Шевченка — на жаль, уже посмертно.

Скількома ж іноземними мовами володів перекладач? У деяких журналістських публікаціях ця цифра доходить до 35. Сам Кочур, якому, за висловом сина, набридло відповідати на це, як він вважав, «саморекламне» запитання, якось засів за «мовний список», нарахував 31 мову й категорично прибрав цю тему зі спілкування з людьми.

Про учнів Григорій Порфирович відповідав приблизно так: «Учнів у повному розумінні цього слова не маю. Але з молоддю спілкуюся охоче. Взагалі, то не для мене — виходити на кафедру і повчати, виголошувати якісь загальні фрази, трюїзми. А от коли молоді люди, які займаються літературознавством, перекладом, зверталися до мене з конкретними питаннями, завжди допомагав» [«Моє оплачене поневірянням слово...»: інтерв’ю з Григорієм Кочуром. Інтерв’ю вела Людмила Кучеренко // Ранок. — 1990. — № 6. — С. 10–11]. Що ж до ролі наставників, то, за афористичним висловом Майстра, «Не тільки вчитель повинен розкриватися назустріч учневі, а й учень — назустріч учителеві. Процес має бути обопільним» [«Моє оплачене поневірянням слово...»: інтерв’ю з Григорієм Кочуром. Інтерв’ю вела Людмила Кучеренко // Ранок. — 1990. — № 6. — С. 10–11].

Лада КОЛОМІЄЦЬ

ДОВІДКА


Григорій Порфирович Кочур (17.ХІ.1908—15.ХІІ.1994) — видатний український поет–перекладач, історик і теоретик художнього перекладу, лауреат літературної премії імені М. Т. Рильського, Державної премії імені Т. Г. Шевченка. Володів 31 мовою.

Народився в селі Феськівка Менської волості Сосницького повіту на Чернігівщині, нащадок збіднілого козацького роду. Похований у м. Ірпінь. Нині в будиночку, де він мешкав, діє Літературний музей Григорія Кочура, яким опікуються його син Андрій Григорович та невістка Марія Леонідівна.

Джерело:
http://umoloda.kiev.ua
 

Пошук на сайті

Що маємо