Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого

КОРОТКИЙ НАРИС ІСТОРІЇ ГЛИНСЬКА


 

Глинськ (Роменський район)

Село розташоване на правому високому березі Сули за 25 км на південь від Ромен. Його назва походить від глини, що залягає там близько до поверхні. Тривалий час першою згадкою про Глинськ вважався запис у списках від 1320 р. Однак автори краєзнавчого дослідження „Краю наш роменський”, виданого в 2003 р., вказують, що перша письмова згадка про руське поселення на місці села датована 1149 роком. У 1870 р. в Глинську був знайдений скарб римських монет часів правління династії Антонінів, які ходили в ІІ-V ст. після Різдва. На місцевих городищах археологи знаходили уламки давньогрецьких амфор, що слугували тарою для перевезення товарів водними шляхами. Отже, стародавня людність мала вагомі резони селитися на тому місці: Сула, як і інші річки за давніх часів, була важливим торговельним шляхом, а існуюче поселення – торговельним осередком. Та місцевість мала приваблювати поселенців ще й зручністю для оборони. Адже такі розділені ярами та річками пагорби з прадавніх часів використовувалися людьми як острівці безпеки. До того ж з півдня, з боку Дикого Поля, звідки загрожували кочівники, це місце захищала Сула. Перепоною слугували й непрохідні плавні та болота, що ними заплава Сули багата й тепер. Тож кочівникам, аби напасти на Глинськ, треба було шукати обхідних шляхів, бродів, а це позбавляло напади несподіваності. Вигідним для захисту місцем протягом тисячоліть була розташована в південній частині поселення гора Замок – видовжене підвищення висотою біля 40 м і довжиною близько 600 м. Гора панує над околицею. З неї на декілька кілометрів в обидва боки проглядається долина Сули, за якою розляглася рівнина, котра за десятки кілометрів зливається з обрієм. На території Глинська та його околиць (Чеберяки, Сурмачівка) виявлені рештки поселень кам’яного віку (ІV-ІІ тисячоліття до Р.Х.), городище й курганні могильники скіфів. У могилі поблизу Сурмачівки свого часу знайдено мечі, бойові сокири, списи, сагайдаки зі стрілами, панцирі, бронзовий шолом. З городищ на території самого Глинська одне розташоване за північно-західною околицею села, в урочищі, що так і зветься – Городище, а інше, менше – на горі Замок. Обидва вони багатошарові. Найглибше лежать рештки стоянок часів неоліту, поверх них – залишки скіфських поселень, а ближче до поверхні – пізніших поселень слов’ян. В кін. ХІХ – на поч. ХХ ст. глинські городища досліджували відомі археологи – В.Хвойка, В.Лянскоронський, М.Макаренко, Д.Самоквасов, М.Бранденбург, С.Мазаракі. Протягом ХХ ст. їх розкопували Ф.Копилов, І.Ляпушкін, О.Сухобоков, М.Кучера, О.Сухобоков, Ю.Моргунов. Дослідники знаходили там бронзові та залізні наконечники стріл, намиста, бронзові підвіски, срібні кільця та інші речі. Колекції предметів, знайдених на глинському Замку, зберігаються в музеї „Ермітаж” (Санкт-Петербург), Державному історичному музеї України, Державному історичному музеї Росії, Інституті археології Національної академії наук України та Роменському краєзнавчому музеї. Поруч з горою Замок, на горі Могилки, є курганний могильник. На початок ХХІ ст. там збереглося кілька десятків порослих травою півкруглих могильних насипів, дещо пошкоджених шукачами скарбів. За результатами розкопок частина тих поховань належать сіверянам Х ст., а інші – полянам ХІ-ХІІ ст. Наприкінці Х ст., коли князь Володимир Великий почав споруджувати Посульську оборонну лінію проти печенігів, були використані й переваги місцерозташування Глинська, про що свідчать знайдені на Замку сліди городища часів Київської Русі і наконечники руських стріл дотатарських часів, а також згадане кладовище сіверян і полян, загиблих і померлих в ті часи. На горі Замок тоді, скоріш за все, був збудований острог. Саме це могло стати моментом, коли місцевість під назвою „Глина” або „Глинне” набула більшого значення і стала називатися Глинським острогом, а потім і скорочено Глинськом. Під горою Замок тулилися хижі місцевих жителів, які шукали захисту за частоколом острогу в разі нападу, і з часом на місці теперішніх кутків - Подолу, Королівки та Томашівки виникли неукріплені пригороди — посади, котрі дуже потерпали від ворожих наскоків. Для тих, хто не встигав порятуватися за стінами острога, укриттям ставав ліс, що густо вкривав тоді всю горішню частину села. В жовтні 1239 р. орди хана Батия вдерлися на Посулля і спалили всі його городи. Відтоді те, що лишилося від Глинська, опинилося під владою татаро-монголів. Відбудовувати спалений острог татарам було ні до чого, оскільки Глинськ опинився в глибині території їхньої держави – Золотої Орди і на певний час втратив значення прикордонного сторожового осередку. Землі, до яких відносився Глинськ, перебували у володінні Орди 123 роки. Хоча конкретні відомості про життя в тогочасному Глинську відсутні, показово, однак, що 1320 року (тобто, в часи татарщини) він був згаданий під своїм іменем у списках, і це підтверджує: місто й за татарських часів існувало і про нього знали. В сер. ХІV ст. татар почали тіснити литовці, а в 1362 р. військо Великого князя Литовського Ольгерда зайняло всю колишню Переяславщину, включаючи Глинськ. Наступний Великий князь Литовський Вітовт домігся від татарського хана Тохтамиша письмової відмови від прав татар на ті землі. Років через сто хан Менглі-Гірей у грамоті до Великого князя Литовського Жигимонта І зазначав: „Пригадуємо вам, що великий цар, дядько наш (тобто Тохтамиш – авт.), і великий цар Ачжи-Гірей, отець наш ... обдарували Великого князя Вітовта Києвом насамперед, а також і іншими численними землями ... починаючи від Києва по Дніпрі до устя: Снепород і Глинськ з усіма їх людьми, Жолваж, Путивль з землями і водами...”. Так Глинськ знову став прикордонним містом – цього разу на границі між Великим князівством Литовським і тим самим Диким Полем, яким продовжувала ще володіти Золота Орда. В цей період з волі Вітовта Глинськ став вотчиною удільних князів Глинських. Як це могло трапитися? Невдовзі після поразки на Куликовому полі в 1380 р. ординський темник Мамай втратив владу в Орді і відбув до Криму, де був отруєний з відома нового хана Тохтамиша. Син Мамая Мансур-Кият втік до Литви і отримав від її Великого князя в управління Глинськ, зобов’язавшись відродити його і охороняти ділянку кордону з Ордою, що проходив у ті часи по Ворсклі. Лексада, син Мансур-Кията, став одним із основоположників козацтва, що саме тоді зароджувалося, – легендарно відомим як козак Мамай через своє родове походження від темника Мамая. В 1399 р., коли Вітовт зазнав тяжкої поразки від татар у битві над Ворсклою, Лексада врятував Великого князя. Вдячний Вітовт, враховуючи, що вотчиною рятівника був Глинськ, дарував йому титул князя Глинського і віддав у володіння чималу територію . Лексада охрестився у Києві, прийнявши ім’я Олександр. Він сприяв заселенню і розвитку наданої йому території, налагодив надійну прикордонну службу, зміцнив Глинськ як центр своїх володінь. При цьому О.Глинський “сруби Полтаву, Глинск да Глиницу” – тобто, збудував там дерев’яні укріплення. Десь тоді, на межі ХІV-XV ст., відроджений Глинськ вже був включений до літописного „Списку руських городів дальніх і ближніх”. Там його віднесено до київської групи міст. Руїни місцевих укріплень, описані А.Шафонським у 1786 р., свідчили, що О.Глинський збудував добре укріплений Город в центральній частині Глинська. Додаткову ланку укріплень з боку Дикого Поля складали замок, збудований на однойменній горі, та фортечка на теперішніх Могилках, з’єднані між собою валом з частоколом. Оборонне значення мали глинські струмки. Три з них звуться Муховицями, а так в давнину називали штучні водоймища. Напевне, задля зміцнення оборони Города струмки ті перегачувалися і яри, в яких вони течуть, заповнювалися водою. В укріплених місцях Глинська були влаштовані також льохи для зберігання запасів зброї і харчів, підземні ходи для виходу людей за місто. Залишки льоха на горі Замок ще у 1786 році описав А.Шафонський. В енциклопедії Брокгауза і Ефрона згадується підземелля на Замку, де була знайдена бронзова 40-відерна діжка. Що стосується підземних ходів, то вони в селі досі дають про себе знати провалами та просіданнями ґрунту. О.Глинський, відбудувавши і зміцнивши Глинськ, володів ним до 1446 р. Потім по 1471 р. то була власність його сина Івана Олександровича, а опісля - онука Федора Івановича Глинського. В 1498 р. відбувся розподіл земель Глинських на Лівобережжі між синами Федора Івановича, при якому Глинськ дістався Богданові Глинському, котрого, як відомо, вважають одним з основоположників українського козацтва. Згодом лиха доля прикордоння знову стала даватися Глинську взнаки. Починаючи з 1482 р. і до кінця XV ст. кількома страхітливими набігами орд кримського хана Менглі-Гірея Глинщина була спустошена, сотні тисяч людей забрані в неволю. Розвиток міста знов загальмувався на декілька десятиліть. Князі Глинські брали найактивнішу участь у спробах Литовської держави дати раду татарсько-турецькій загрозі. Так, в 1493 р. турецьку фортецю Очаків погромив згаданий князь Б.Глинський. А в 1505 р. успішний похід на Крим здійснило литовське військо вже під проводом князя Михайла Глинського, який володів Глинщиною у 1503-1508 р.р. Цього нащадка Лексади історики називають видатним політичним діячем України, Литви, Московії кін. ХV – поч. ХVІ ст. В 1500-1507 р.р. він був впливовим членом панської і маршальської ради при дворі Великого князя Литовського Александра. Потрапивши ж у немилість до наступного Великого князя - Жигимонта, М.Глинський разом з братом Василем підняв у 1508 р. повстання, щоб відділити ці території від Литви і створити на них самостійне руське князівство. Після поразки брати Глинські перейшли на службу до Великого князя Московського Васілія ІІІ. Останній згодом одружився на племінниці М.Глинського Єлені Василівні Глинській – і вона стала матір’ю царя Івана ІV Ґрозного, а по смерті Васілія ІІІ успішно правила Московською державою як реґентка при малолітньому царі Івані в 1533-1538 р.р. Князі Глинські надалі в історії майже не згадуються. Їх рід до кін. XVI ст. практично згас. В 1534 р. Глинськ з рукою однієї з князівен відійшов до землевласників Байбузів, а в 1550-х р.р. з рукою спадкоємиці вже цього роду дістався землевласникові Грибуновичу. Однак сплюндровані татарами землі Посулля, включно з Глинськом, протягом більшої частини ХVI ст. лишалися запустілими. Там вижила лише дещиця місцевого населення, яких українці з-за Дніпра називали севрюками. Після Люблінської унії 1569 р. Глинськ разом з усім Лівобережжям потрапив під владу Польщі. Спочатку її король Стефан Баторій підтвердив права на „пустиню названу ріку Сулу, ріку Удай і ріку Солоницю з річками і озерами, почавши з кінця: горою Сули од Снітина рубежа московського аж вниз до устя Дніпра” Байбузам-Грибуновичам, спадкоємцям Глинських. Пізніше магнат Олександр Вишневецький, захопив Посулля і прискорив його заселення. Разом з десятками міст Лівобережжя відроджується й Глинськ. Заселяючи Лівобережжя, селяни з Волині, Поділля, Галичини, Полісся принесли з собою тамтешні назви сіл, прізвища, побут. Проте Глинськ відродився під своєю власною давньою назвою, і це означає, що це місто ніколи не було повністю покинутим і забутим людьми. Близько 1616 р., коли король Сиґізмунд ІІІ відібрав у сім’ї Вишневецьких їх землі, Глинськ був переданий у володіння скарбовому писареві Ф.Миравицькому. Пізніш містом недовго володів коронний хорунжий А.Конєцпольський. Десь між 1625 і 1635 р.р. глинська громада збудувала собі дві церкви – Воскресенську і Успенську. Пізніше молодий Ярема Вишневецький почав повертати собі батьківські володіння, і в липні 1645 р. його військо, застосувавши артилерію, напало на Глинськ і пограбувало його. Наступного 1646 р. Вишневецький „способом ґвалтовним і воєнним” таки відібрав Глинськ у Конєцпольського і заволодів ним. На той час у місті разом з навколишніми хуторами було 1264 господарства і 16 „колес млинських”. В Глинську Вишневецький мав одну з своїх резиденцій, будівля якої не збереглася. Колишнє місце її розташування ще в кін. ХVІІІ ст. глинчани пам’ятали і показували прибульцям. В околицях Глинська князь любив полювати. В Сурмачівці жили козаки, що сурмили під час княжих полювань. Вишневецький сприяв розвитку ремесел у своїх володіннях. Саме за його часів були засновані цехи глинських ремісників, про які йтиметься нижче. Є свідчення, що за Вишневеччини Глинськ отримав самоврядування на основі Магдебурзького права . А Самійло Величко називає Глинськ повітовим центром, очевидно, Київського воєводства. За Вишневецького чи й безпосередньо від нього місто отримало й власний герб – „короноване золотим вінцем в червоному полі золоте серце, на коїм положені хрестоподібно дві чорні стріли”. Приблизно тоді ж французький інженер Боплан позначив Глинськ на створеній ним карті України. В “Описі України” він згадує димарі гончарного виготовлення, які вже в ті часи (перша пол. XVII ст.) продавалися на базарах. Такі виготовлялися в Глинську ще в другій пол. ХХ ст. і користувалися попитом серед мешканців міста і сіл округи. Їх і сьогодні ще можна бачити на хатах саме в тій місцевості. Навесні 1637 р. місто було охоплене повстанням під проводом Павлюка. Сім’ї глинчан згадуються серед учасників повстання - втікачів з України, що перебували 1638 р. в Путивлі. В 1648 р. Глинськ став сотенним містом Миргородського полку. З козаків, які жили в місті та його околицях, в червні того року була сформована Глинська сотня у складі 80 козаків. Першим глинським сотником був Демко Мартинович. На території Глинщини під час Визвольної війни значних військових дій не було. Лише в квітні 1648 р. через місто чи неподалік пройшло походом козацьке військо чернігівського полковника М.Небаби з Ніжина в напрямі польської фортеці Кодак. Однак козаки Глинської сотні зі своїм полком в битвах Визвольної війни мусили брати активну участь. В січні ж 1654 р., коли після Переяславської ради населення України приводилося до присяги московському цареві, в Глинську її прийняли сотник, отаман, писар, 37 козаків, війт, бургомістр і 75 міщан – незначна частина населення міста. В складі Гетьманщини Глинськ зберігав самоврядування і управлявся виборною ратушею, але став підлягати і козацько-старшинській адміністрації. Пізніше органом місцевої влади для населення міста стала сотенна канцелярія під керівництвом сотника, за ратушею ж лишилися переважно судові функції. З 1658 р. Глинська сотня була виведена зі складу Миргородського полку і підпорядкована Лубенському. На час приєднання України до Росії глинським сотником був Іван Боґлевський, шваґер Генерального писаря, а потім гетьмана Івана Виговського, який сам мав в управлінні сусідній Ромен. В березні 1658 р. сотника в його маєтку забили повсталі проти нього козаки. Було „вирізано немилосердно, злобно, злорадно родину Боґлевських – шваґрів Виговського з усім домом, і трупи викинено на смітник, не давши ховати...”. Це стало нерядовою подією в житті Гетьманщини, бо „підіймало перед очима козацької старшини привиди різні польського панства, тільки тепер об’єктами злоби і завзяття цієї української черні ставали вони, недавні учасники і провідники цих повстань”. Тоді, за часів Руїни, Глинськ не лишався осторонь міжусобних воєн. В тому ж березні 1658 р. військо гетьмана Виговського під командуванням ніжинського полковника Гуляницького підійшло під Лохвицю, в якій замкнулися козаки бунтівного полтавського полковника Мартина Пушкаря. Він, Гуляницький, „у Лохвиці над Пушкарем нічого не досяг і в четвер, 18 березня (1658 р. – авт.), повернув від Лохвиці на Глинсько і далі, до себе”. Глинчани ж, як і жителі Лохвиці та Ромна, підтримували в тій війні полковника Пушкаря. Тому вони могли не впустити військо Гуляницького в Глинськ і вбити при цьому свого сотника, як прибічника Виговського. На поч. 1660-х р.р. глинським сотником був Іван Ковалевський – соратник і свояк Богдана Хмельницького, його особистий перекладач, відомий військово-політичний діяч, дипломат, Генеральний осавул в 1655-1659 р.р. при гетьманах Б.Хмельницькому, І.Виговському та Ю.Хмельницькому. Коли 1669 р. в Глухові гетьманом України був обраний Дем’ян Многогрішний, претендент на цю посаду Петро Дорошенко рушив на Лівобережжя, щоб залучити тамтешніх козаків на свій бік. Многогрішний послав проти нього „з городовим військом наказного гетьмана Стрієвського. Перед Другою Пречистою в перших числах вересня Стрієвський зійшовся у Глинському повіті під Новою Греблею з Дорошенковим військом та ордою” і був розбитий Дорошенком. Останній зайняв тоді Глинськ і володів ним та ще півсотнею міст і містечок Лівобережжя протягом якогось часу наприкінці 1669р. Коли Многогрішний був засланий до Сибіру, 17 червня 1672 р. під Конотопом відбулася козацька рада, що обрала на гетьмана Івана Самойловича і уклала з бєлґородським царським намісником Ґ.Ромодановскім угоду, відому як Конотопські статті. Серед її підписантів значиться глинський сотник Грицько Іванів. За гетьманування Самойловича глинські козаки брали участь в так званих Чигиринських походах 1677-78 р.р., де протидіяли намаганням турків захопити Чигирин. В період Руїни багато глинчан переселилися на спокійнішу Слобожанщину. Так, 1671 р. лише в щойно тоді заснованому містечку Миропілля проживало 39 вихідців з того міста. В той же час 1678 р. до Глинська було переселено 38 родин козаків з захопленого турками Правобережжя. В 1687 р., коли гетьманом України став І.Мазепа, глинським сотником призначено Михайла Прокоповича Жуковського. Він перебував на цій посаді 10 років з невеликою перервою: в 1692-1694 роках глинським сотником був старий вже Лаврін Гнатович Замниборщ, перед тим багатолітній сотник чорнухинський. З іменем М.Жуковського пов’язане значне оновлення дерев’яної церкви Воскресіння Христового. На відзнаку цього родовий герб сотника протягом наступних десятиріч був зображений під образами її іконостасу. Після нього посада глинського сотника стає дуже схожою на спадкову: сотниками в Глинську один за одним стають син Михайла Прокоповича Андрій Жуковський, за ним десь у 1714 р. – син останнього Опанас, пізніше, в 1720 р.р. – Василь Жуковський, після нього, можливо, Іван Жуковський, а останнім глинським сотником буде Жуковський Степан. Рід Жуковських, пізніше стає дворянським, його представники ще довго житимуть в Глинську та Сурмачівці, і прізвища їхні зустрінемо у вирі подій громадянської війни 1918-1920 р.р. у Роменському повіті. Під час Північної війни з листопада 1708 до квітня 1709 р., коли штаб-квартира короля шведів перебувала в сусідньому Ромні, Глинськ був серед міст, де стояли сильні шведські залоги. Тогорічна зима була такою суворою, що, коли в грудні шведи мусили тимчасово відступити з Ромна, то лише 18 грудня на шляху до Глинська замерзло біля 80 шведських вояків. Ці та загиблі під час перестрілки з росіянами шведи були поховані в Глинську, проте їх могили не збереглися. Після відступу шведів з Ромна Глинськ був якийсь час їхнім важливим опорним пунктом для нападів на росіян, що просувалися Ромоданівським шляхом в бік Полтави. Тієї зими російські генерали тривожили шведів і в інші місяці. В Глинську, зокрема, наприкінці лютого якийсь час перебував російський фельдмаршал Боріс Шеремєтєв. У архівах зберігся лист Шеремєтєва Петру І, відісланий з Глинська 28 лютого 1709 р. На поч. 1730-х р.р. у Глинську з’явилися грузинські князі Кавкасідзе. Володіння цього старовинного роду в Грузії були окуповані турками, і князь Єфрем Кавкасідзе визнав за краще покинути батьківщину і попросити притулку в єдиновірній Російській імперії. Землі і залежних селян князь отримав у Глинську. В ті ж часи, в 1728 р., мешканці сусідньої Волошнівки скаржилися гетьманському урядові на глинського сотника Василя Жуковського, який „многіє здирства затіває, роботизни немилостивії накладає, всяк чоловік кожного дня не виходить з його панщини, особливо під час жнив, також розбої великії чинить, мало до смерті іних поприбивав і не маємо жодного помилування від нього, бо багатьох козаків у мужики позабирав”. Окремі джерела свідчать про вбивство цього сотника доведеними до краю козаками. В 1742 р. монополію Жуковських на сотницький уряд було тимчасово порушено і посаду глинського сотника отримав вихрещений єврей Антон Крижанівський, що був тоді серед найбагатших людей Гетьманщини. За це призначення Крижанівський заплатив Генеральному писареві Андрієві Безбородьку хабара в розмірі 260 червінців і ще 300 карбованців дорогоцінностями. Урядував Крижанівський Глинськом успішно, бо в 1760-70-х р.р., тобто після його урядування, коли вірити джерелам, в Глинську мешкало біля 8,1 тис. жителів, чи не найбільше за всю його історію. В 1760 р., в рамках освітньої програми, запровадженої Лубенським полковником Іваном Кулябкою, в Глинську була відкрита парафіяльно-сотенна школа для хлопців 12-15 років, де навчалося 56 учнів. У ній навчали грамоті, а також військовій справі – фехтуванню, стрільбі, тощо . В 1782 р., після ліквідації полкового устрою України, Глинськ став повітовим центром Чернігівського намісництва. Третього травня 1783 р. місто отримало жалувану грамоту цариці Єкатерини ІІ, якою йому були присвоєні такі ж вигоди й переваги, як Києву, Чернігову, Ніжину та іншим значним тоді містам. Одночасно місту були передані податкові доходи від винного продажу в місцевих шинках. А Чернігівське намісницьке правління своїм указом від липня того ж року запровадило пряму пошту для пересилання листів з Глинська на Чернігів через села Великі Бубни та Ярошівку. В 1786 р. за дорученням чернігівського намісника до міста прибув чиновник А.Шафонський. Перебуваючи в Глинську, він склав його детальний опис, факти з якого вже наводилися і ще наводитимуться тут. З записів Шафонського відомо, що у 1786 р. в Глинську жило 2916 мешканців, з яких 1707 (58%) за своїм станом відносилися до козаків, 852 (29%) – до селян-кріпаків. З решти глинчан 274 (9%) – були міщанами, 55 – купцями, 28 – священно- і церковнослужителями, 197 (6%) - ремісниками.

...

Володимир Пархоменко

Джерело:
http://uk.wikibooks.org

 

Пошук на сайті

Що маємо