Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого

Алла Горська - українська художниця, правозахисниця, одна з лідерів "шестидесятників"


Алла Горська народилася 18 вересня 1929 року у Ялтi. Її батько, Олександр Валентинович Горський, був одним з органiзаторiв радянського кiновиробництва: пiсля демобiлiзацiї вiн деякий час працював у державних установах, а з 1931 року став директором Ялтинської кiностудiї. Через рiк, 1932 року, Олександр Валентинович з сiм'єю переїжджає до Москви, де обiймає посаду начальника виробництва тресту "Востокфильм". Але Олександр Горський не любив Москву, тому дуже зрадiв, коли 1933 року видалася нагода переїхати до Ленiнграда, де спочатку був заступником директора, а потiм - директором ленiнградської кiностудiї.
Мати Алли Олександрiвни - Олена, нiколи, на вiдмiну вiд чоловiка, кар'єри не робила. В Ялтi вона працювала вихователькою у дитячих закладах санаторно-шкiльного типу, а в Ленiнградi художником костюмiв i потiм уже весь час цим i займалася.
З вересня 1939-го року по квiтень 1940 року батько Алли, Олександр Валентинович, був на фiнськiй вiйнi, а незадовго до нападу фашистської Нiмеччини на СРСР поїхав керiвником групи до Монголiї на зйомки фiльму "Його звали Сухе-Батор". То ж вiйна застала у Ленiнградi 11-рiчну Аллу разом з матiр'ю та старшим на 10 рокiв братом Арсеном (вiн був сином Аллиної матерi вiд першого чоловiка, який загинув у першiй свiтовiй вiйнi). Арсен улiтку 1941-го року вступив до народного ополчення, потiм воював у складi диверсiйно-партизанської частини, яка дiяла на Ленiнградському фронтi, i навеснi 1943 року загинув
. Алла ж iз мамою, переживши двi блокаднi Ленiнградськi зими, влiтку 1943-го евакуювалися до Алма-Ати, де уже працював на об'єднанiй кiностудiї Олександр Валентинович. Проте в Алма-Атi родина була недовго i наприкiнцi 1943 року переїхала до Києва, де Олександр Горський обiйняв посаду директора кiностудiї. Пiсля того вiн ще очолював Одеську кiностудiю (1953-61), студiю кiноактора на кiностудiї iм. О. Довженка у Києвi, де обiйняв посаду директора Одеської кiностудiї (1953-61), студiю кiноактора на студiї iм. О. Довженка у Києвi. Але пiсля смертi дружини 1961 року здоров'я Олександра Валентиновича похитнулося, вiн почав часто хворiти, а 1983 року помер.
Для Алли Олександрiвни Київ став тiєю вiхою, що визначила її подальше життя.
Малювати Алла почала рано. З 1946 року навчалася у Київськiй художнiй школi iменi Шевченка, яку закiнчила 1948 року зi золотою медаллю. У виборi фаху вагань не було: Горська вступила на живописний факультет Київського художнього iнституту. Влiтку 1952 року вийшла замiж за студента цього ж вузу Вiктора Зарецького, а через два роки закiнчивши iнститут, працювала за фахом у галузi станкового й монументального живопису. Її твори експонувалися на виставках, вона пробувала себе у сценографiї.
Але вiдбувся ХХ з'їзд КПРС, що ознаменував так звану хрущовську "вiдлигу". Культура вiджила, до унiверситетiв та iнститутiв прийшли свiжi молодi сили. Алла Горська активно включилася в процес нацiонального вiдродження, який охопив молодшi поколiння творчої iнтелiгенцiї Києва на початку 1960-х рокiв. Вирiсши в зросiйщенiй сiм'ї, вона свiдомо перейшла на українську мову спiлкування.

Портрет батька
1962 року стала одним iз органiзаторiв вiдомого Клубу Творчої молодi, формальним приводом для створення якого став приїзд Канадської делегацiї, члени якої виявили бажання вiдвiдати молодiжний клуб. От i довелося за пiвгодини його створити - у дусi часу. Але хоч роботу КТМ й "коригував" мiськком ЛКСМУ, Клуб дуже скоро перетворився на неформальне за духом об'єднання, до якого горнулися молодi сили лiтераторiв, акторiв, письменникiв, режисерiв, композиторiв, художникiв. Той легендарний КТМ закумулював у собi енергiю таких неординарних особистостей, як Iван Драч, Iван Свiтличний, Євген Сверстюк, Iрина Жиленко, Михайлина Коцюбинська, Микола Вiнграновськиий, Лесь Танюк, Iван Дзюба та багато iнших, що утворили магнетичне поле української культури. Лiтературно-мистецькi вечори, органiзованi КТМ, мали розголос по всьому Києву. Алла Горська також брала участь у їхнiй органiзацiї, у розповсюдженнi творiв самвидаву, зборi коштiв на взаємодопомогу тощо. Бiльше того, її квартира на Рєпiна 25, де Алла мешкала з чоловiком - художником Вiктором Зарецький - i сином Лесиком, стала неофiцiйною фiлiєю i майстернею КТМ, де завжди були радi друзям.
1962 року Алла Горська разом з В. Симоненком та Л. Танюком виявили мiсця поховання розстрiляних НКВД на Лук'янiвському та Василькiвському цвинтарях, в Бикiвнi, про що й було зроблено заяву до мiської ради. Пiсля цього було декiлька разiв жорстоко побито В. Симоненка (вiн помер вiд хвороби нирок 1963 року).
Хрущовська "свобода" швидко закiнчилася. 1964 року було закрито КТМ (та чи й могло бути iнакше, коли людей об'єднували не лише мистецькi, науковi, лiтературнi шукання, а й iнтерес до українського нацiонального буття, нацiональне самоусвiдомлення?)
Уже 1965 року почалися першi арешти, було забрано, зоркема, її велкого друга Iвана Свiтличного. Саму Горську 1964 року виключили зi Спiлки художникiв за "iдейно хибний" вiтраж "Шевченка мати", виготовлений нею у вестибюлi Київського унiверситету разом iз художниками Людмилою Семикiною, Панасом Заливахою та Галиною Севрук (на вiтражi зображувавс гнiвний Шевченко, що однiєю рукою пригортав скривджену жiнку-Україну, а у високо пiднятiй другiй - тримав книгу.

Шевченко. Мати

Вітраж "Шевченко. Мати"

Зображення на вiтражi супроводжувалося словами: "Возвеличу малих отих рабiв нiмих, я на сторожi коло їх поставлю слово"). Вiтраж був знищений адмiнiстрацiєю унiверситету, а Алла Олексанрiвна змушена була шукати роботу на виїзднi, створивши з iншими художниками ряд монументально-декоративних комплексiв у Донбасi (пiсля чого її таки поновили у Спiлцi художникiв).
По арештах української iнтелiгенцiї в 1965 роцi А. Горська 16 грудня того ж року подала окрему скаргу прокуроровi УРСР. Вона була присутня на процесi В. Чорновола у Львовi 1967 року, де з групою присутнiх киян написала протест проти незаконного ведення суду, вела листування з тими, хто вiдбував строк покарання в таборах (систематично з Заливахою), пiдтримувала стосунки з родинами ув'язнених, надавала їм моральну та матерiальну допомогу.
1968 року А. Горська пiдписала громадського листа на iм'я Л. Брєжнєва, О. Косигна та М. Пiдгорного з вимогою припинити практику протизаконних полiтичних процесiв, пiсля чого знову була виключена зi Спiлки художникiв. Того ж року вона разом iз Лiною Костенко, Iваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком та Вiктором Нєкрасовим звернулися iз вiдкритим листом до газети "Лiтературна Україна" у зв'язку з появою там наклепницької статтi О. Полторацького. У 1969-70-х роках А. Горська пiдтримувала виступи Валентина Мороза. було ще багато колективних заяв - i це все попри виклики в КДБ, попередження, стеження та погрози.
28 листопада 1970 року Алла Горська була вбита в будинку свекра у мiстi Васильковi бiля Києва. Свекор же був знайдений настпного дня пiсля вбивства Алли на залiзничнiй колiї бiля Фастова iз вiдрiзаною головою. З самого початку слiдство вiдпрацьовувало єдину версiю: убивство Алли свекром. Бiльше того, слiдство вiдразу набрало звинувачувального духу проти Н. Свiтличної, Є. Сверстюка та приголомшеного горем чоловiка Алли - художника Вiктора Зарецького, якого кiлька днiв навiть тримали пiд слiдством. Враховуючи, що хату у Васильковi, де й виявили тiло Алли, мiлiцiя вiдкрила аж 2 грудня на вимогу вищезгаданих друзiв i чоловiка А. Госької, що знайдене на колiї тiло свекра мiлiцiя не могла опiзнати цiлий тиждень (хоч, як стверджують у кишенi старого лежав паспорт), а також ряд iнших фактiв безолаберного ведення слiдства, є можливим припущення про полiтичний характер вбивства громадськи активної людини для залякування iнших.
Проте слiдство дiйшло офiцiйного висновку, що Аллу Горську вбив свекор (майже 70-лiтнiй дiдусь), у якого за рiк перед тим померла дружина i в зв'язку з цим траплялися розлади психiки. Крiм того свекор догий час негативно ставився до Горської за те, що вона не придiляла достатньої уваги сiм'ї. За висновком судово-медичної експертизи, смерть Горської настала вiд численних пошкоджень кiсток черепа молотком, який знаходився у тiй же квартирi. Прийшовши до пам'ятi, свекор буцiмто покiнчив собою, зрозумiвши, що скоїв. Вiдповiдно, й справу було припинено у зв'язку зi смерть обивнуваченого.
Виклопотаний внучкою I.Франка, З.Т. Франко, дозвiл на поховання Алли Горської на Байковому цвинатрi було анульовано, а сам день похорону нiби-то в iнтересах слiдства несподiвано перенесено з 4 на 7 грудня - i Аллу ховали у понедiлок на новоствореному цвiнтарi за мiстом, на Берковцях. Але по нiй лишилися її картини ("Прип'ять", "Пором", "Абетка", "Хлiб"), портрети (Т. Шевченка, А. Петрицького, В. Симоненка та iн.), малюнки ("Автопортрет", "Мати", "Село" та iн.), ряд мозаїчних композицiй (в тому ж числi й мозаїчне панно у Музеї "Молода гвардiя" в Краснодонi), i головне - пам'ять як про Людину.

 

Джерело:
Меморіал
http://memorial.org.ua/education/draw/6/1.htm

Фото взято з:
http://www.batckivchina.uaforums.net/--vt107.html

 

Пошук на сайті

Що маємо