Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого

Про життя Олени Теліги - легенди і факти


Ми шануємо видатних наших співвітчизників, тих діячів українського народу, які проявили себе як непересічні особистості, залишивши пам’ятний слід у нашій політиці, культурі, науці — загалом у нашій духовності. Це природний процес для кожної нації, яка зберігає свою історичну пам’ять, відзначаючи, зокрема, якісь певні “круглі дати”. Воно й правда: жила видатна особистість, проявила себе, відійшла в інший світ. І все про неї має бути відомо: коли, де, в якому роді й народі народилася, коли обірвалася її земна путь. Але трапляється інколи й не так. Тоді замість точних фактів з’являються легенди…

Ім’я Олени Іванівни Шовгенової, яку ми знаємо як Олену Телігу, патріотку, розстріляну фашистами в лютому 1942 року в Бабиному Яру під Києвом, оповите багатьма легендами — від дати та місця її народження і до останнього дня земного життя. Виникали вони в різний час і за різних обставин. Отож спробуємо розібратися, що з відомого нам про Олену Телігу є фактами, а що — припущеннями, здогадками, які, проте, вже вкоренилися в нашій пам’яті й свідомості. І вкоренилися так, що тепер існують як факти в документах і різних джерелах. Бо ж віддаючи шану тим постатям, які вже стали нашими національними героями, на чиїх прикладах виховується нове покоління молоді, чиї твори вивчаються в середній школі та вищих навчальних закладах, маємо знати, коли і звідки прийшли вони у цей світ.

Походження легенд, пов’язаних з іменем Олени Теліги, зумовлене, вочевидь, багатьма причинами. Адже молода жінка — поетка і громадська діячка, яка загинула в розквіті літ (їй було всього 36 із половиною років), — не залишила документів біографічного характеру, які б були широко знаними багатьма людьми. Куди поділися документи членів Спілки українських письменників, заарештованих гестапівцями на вул. Трьохсвятительській, 3, в окупованому Києві 9 лютого 1942 року, можемо тільки здогадуватися.

Як відомо, Олена Шовгенова була чинним членом ОУН, а в роки Другої світової — членом Культурної референтури, очолюваної Олегом Ольжичем. Ці організації були підпільними, себто, в них панувала сувора конспірація, і кожен документ міг мати для його власника фатальний наслідок. Згадаймо, що сам О. Ольжич, заступник Андрія Мельника, підпільник-націоналіст, на чужих людях лише один раз, і то перед іменем Господа, назвав своє справжнє прізвище — Кандиба, коли вінчався у 1943 році з Катериною (Калинкою) Білецькою у православній церкві с. Яблінка Вижня на Львівщині.

Отже, як перша легенда — це точна дата народження Олени Шовгенової, яка, одружившись із Михайлом Телігою, прибрала прізвище свого чоловіка. Навколо цієї легенди найбільше неточностей. Звідки ж вона, ця дата — 8 липня 1907 року — виникла?
Коли Олена Теліга загинула, безперечно, ця “гаряча смерть — не зимне умирання”, як пророче написала вона в одній із поезій, схвилювала її друзів. Але подальші стрімкі події кінця Другої світової, що призвели до нової їхньої еміграції — вже за океан — до США, Англії, Канади чи Австралії, на певний час віддалили все, що було пов’язане з публікаціями про Олену та її оточення останніх місяців і днів її життя. Та й час зробив своє: щось призабулося, зникли з пам’яті якісь деталі і факти — це природний процес. Ті ж публікації, які з’явилися згодом, були перейняті духом величі поетки-патріотки, і йшлося у них передовсім про значення її творчості. Це було прагнення, як писав Дмитро Донцов, автор книги “Поетка вогненних меж Олена Теліга” (Торонто, Канада, 1953), “… дати вираз почуттю глибокої відданости й подиву для Поетки Наддніпрянської України, яка — крім Лесі Українки — не знає собі рівної шляхетністю форми й глибінню змісту”.

Пройшли роки, і поступово розрізнені спогади її друзів і соратників по боротьбі вилилися у книгу. У 1947 році Олег Жданович, друг і соратник Олени по ОУН та Культурній референтурі, упорядкував збірник “Прапори духа. Життя і творчість Олени Теліги”. У ньому, писав Олег Жданович, він прагнув “дати українському загалові твори Олени Теліги та матеріяли до її біографії як уривок з історії українських визвольних змагань цього періоду”. Але “Прапори духа” скоро стали бібліографічною рідкістю, і Олег Жданович починає роботу над упорядкуванням нової книги про поетку-героїню. Ця робота тривала впродовж тридцяти років. І ось аж у 1977 році побачив світ ювілейний (виділено нами. — Т. А.) “Збірник. Олена Теліга”, виданий у Детройті—Нью-Йорку—Парижі (Видання Українського Золотого Хреста в ЗСА, редакція і примітки О. Ждановича), в якому вміщено поезії Теліги, її прозу й публіцистику, біографічні нариси упорядника цього видання, літературно-критичні оцінки та спогади і матеріали про Олену і Михайла Теліг, їхніх друзів та соратників по націоналістичному підпіллю. У незалежній Україні цей збірник був перевиданий заходами видавництва імені О. Теліги фундації імені О. Ольжича (Олена Теліга. Збірник. — Київ—Париж—Лондон—Торонто—Нью-Йорк—Сідней) у 1992 році.

Звернімо увагу на дату видання книги. О. Жданович пише про вихід “Збірника”: “Різні перешкоди відсунули його випуск аж до року 70-ліття народження Олени Теліги” (підкреслення наше. — Т. А.).
Отже, називається дата народження Олени. Чому саме цей, 1907 рік? У вже згадуваному “Збірнику”, як до цього і в “Прапорах духа”, друзі Олени посилаються на її слова, що “вона ровесниця з Ольжичем” (а Олег Кандиба, син Олександра Олеся, народився 8 (21) липня 1907 року). Про це говорить і сам Олег Жданович у біографічному нарисі “На зов Києва” (“Збірник”). Попри те, що у цій книзі він же й наводить копію свідоцтва Олени Шовгенової про закінчення нею реальної школи українських матуральних курсів у Подєбрадах Чесько-Словацької республіки (саме так тоді називалася ця держава. — Т. А.), де вказано дату її народження — 1906 рік, 8 вересня (за старим стилем). О. Жданович у примітках до цього нарису, згадуючи слова Олени про те, що вона й ровесниця Ольжичеві, і “старша за нього (тобто за самого Олега Штуля-Ждановича. — Т. А.) на рік без тижня”, і що в документи в ті часи могла вкрастися помилка (що теж цілком імовірно), вважає, що у згаданому свідоцтві рік народження Олени вказаний помилково. Цю ж дату — 1907 рік — наводять і М. Гикавий (стаття “Олена Теліга”, у “Збірнику”), і Богдан Бойко та Богдан Т. Рубчак (стаття “Олена Теліга (1907—1942)”, там само) і багато інших авторів, які писали про Олену Телігу і в названому “Збірнику”, і в інших виданнях.

Така ж плутанина спостерігається і щодо місця її народження. У вже згадуваному свідоцтві воно вказується так (цитую): “В Іллінському на Московщині” (“Збірник”, с. 208). Запам’ятаймо це. Бо знову вступають у силу спогади і припущення. Опираючись на них, такі автори, як Євген Маланюк, Галина Лащенко, Олег Штуль-Жданович та інші зазначають як місце народження Олени м. Петербург. У статті “Розповідь про Лену” (була опублікована в серпні 1968 року в Мюнхенському часописі “Сучасність”, № 8(92) і згодом включена до “Збірника”. — Т. А.) Євген Маланюк писав: “Хтось переказав недавно спробу зробити нову легенду, зв’язану з Леною, ніби вона росіянка, але тому, що народилася в Україні, мала велике почуття обов’язку до батьківщини, служила їй і т. д. Отже, тут — неточність і, я сказав би, може, наївність. Лена зовсім не народилася в Україні. Вона народилася в Санкт-Петербурзі, в старому Петербурзі, де батько був досить високим урядовцем у міністерстві рільництва…” (підкреслення наше. — Т. А.). Про те, що сама Олена називала себе петербуржанкою, свідчать багато авторів, наводячи з пам’яті її слова: “Я була петербуржанка. Я там виросла, там вчилася, там провела війну, там насичувалася Петром І, Катериною Великою… Ну, й, розуміється, культурою імперії, главою якої був Олександр Сергійович Пушкін…”

І справді, її дитинство та юність пройшли у північній столиці Російської імперії, куди її батьки переїхали, колі дівчинці було 5 років, де вона зростала у російськомовному середовищі, залюблена також і в поезію “срібного віку”. Навіть, як пише той же Є. Маланюк, “її хрещеною матір’ю була Зінаїда Гіппіус” — відома поетка-символістка.
Цей факт зараз дає декому право на довільний аналіз поезій Олени Теліги, стверджуючи, що десь там, у глибині свідомості, вона у своїх віршах так і залишилася під тим впливом поезії “срібного віку”, і до кінця життя кумирами для неї були яскраві представники цієї поетичної плеяди. Що ж, кожен має право на власну думку. Але факти є факти.

Той колосальний вплив, який мав на Олену Дмитро Донцов — непересічна особистість, ідеолог українського націоналізму, оригінальний поет і критик, який, безперечно, багато зробив для формування художніх смаків Олени (їх пов’язували також тісні не лише творчі, але й особисті стосунки, про що варто почитати хоча б в опублікованих багатолітньою подругою Олени Наталею Лівицькою-Холодною матеріалах, особливо у листах до неї самої Теліги); її глибинне занурення там, уже на еміграції, у порівняно новий для неї світ поетичного слова Шевченка й Лесі; таке феноменальне явище, як поезія її колишніх співвітчизників — Юрія Дарагана й Олекси Стефановича, Галі Мазуренко й Оксани Лятуринської, Євгена Маланюка й Леоніда Мосендза й інших яскравих представників тієї поетичної плеяди, яка увійде у світову свідомість як “празька поетична школа”, — ось що сформувало духовний світ Теліги як української поетки з притаманним їй національним менталітетом. Саме тому і Дмитро Донцов, і інші видатні діячі української літератури й літературної критики, такі, як Юрій Бойко-Блохин, Юрій Шевельов, Богдан Бойчук, Богдан Рубчак, Мікулаш Нервлий, Тарас Салига, Микола Ільницький, ставлять поезію О.Теліги за її художні й стильові особливості поряд з іменами Тараса Шевченка, Лесі Українки та Івана Франка.

Але повернемося до дати народження Олени.
Певно, що й авторитет Маланюка, який багато років творчо співпрацював з Оленою Телігою у часописах “Ми” і “Танк”, що видавалися у Варшаві, Олега Штуля-Ждановича та інших друзів Олени сприяв тому, що твердження і припущення про те, що Теліга народилася в 1907 році в Петербурзі, трансформувалися згодом у факти. І по сьогодні, розгортаючи будь-яке видання, де наводяться біографічні дані про Олену Телігу, натрапляємо на них. Для прикладу можна навести, крім згадуваного вже “Збірника”, декілька різних солідних видань: “Енциклопедія українознавства”: Слов. частина: у 10 томах За ред. В. Кубійовича — Париж, Нью-Йорк, 1976. — т. 8. С. 3164; “УСЕ: Універсальний словник-енциклопедія”. К., 1999. С. 1232; “Українське слово”: Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст.: у 4 томах. Упорядники В. Яременко (Україна), Євген Федоренко (США). — Т. 2. С. 600, 718); “Гроно нездоланих співців”:
Літературні портрети українських письменників ХХ століття, твори яких увійшли до оновлених шкільних програм. — К., 1977. С. 227; інші видання, не кажучи вже про різного роду календарі знаменних і пам’ятних дат. Або ось нещодавно потрапило до рук свіже видання — брошурка “Письменники України”: Короткий довідник. TIKRO, 2002 (упорядник А. Вдовиченко), в якому написано: “Олена Теліга (1907—1942). Народилася в Петербурзі в сім’ї професора українського походження, мати її також українка — із священичої сім’ї на Поділлі” (с. 58).

Одразу кілька фактичних помилок. І тут відтворена ще одна легенда — про національність Олени. Про те, що Олена — українка за походженням, пишуть багато авторів і в наведених вище виданнях, і в багатьох інших, зокрема й шкільних підручниках. Тут, швидше, вступає в силу той фактор, що постать Олени Теліги овіяна героїчним національним ореолом. Спробуймо розібратися і в цьому.
Батько Олени професор Іван Шовгенов мав, судячи з прізвища, давні, як пише Є. Маланюк, кавказько-осетинські корені, які згодом “поглинулися українським морем”. Це був відомий в імперії вчений і практикуючий інженер-гідротехнік, автор і організатор зрошення Туркестану, потім він займався регуляцією на Волзі та Москві-ріці. У роки визвольних змагань він із Петербурга, де був професором політехнічного університету, переїздить до Києва, викладає в Політехніці, стає організатором водного господарства України і з головою поринає у вир політичних подій. Після поразки УНР Іван Шовгенов був змушений покинути Україну. На еміграції у Чехо-Словацькій республіці, в Подєбрадах, Іван Шовгенов очолив Українську Господарчу Академію, був її першим ректором, а студентами УГА стали майбутні відомі діячі української політики, науки та культури: Микола Сціборський, Євген Маланюк, Леонід Мосендз, Михайло Теліга й інші знані українці-емігранти.

Мати Олени, Юлія (Уляна) Шовгенова, була білорускою, походила з родини православного священика Качковського з Поділля. У родині панувала російськомовна стихія, українською ніхто не спілкувався. Так було і до переїзду родини в Україну, і пізніше. Для Олени російська мова була рідною, нею вона ще в дитинстві намагалася навіть віршувати. Дівчина знала кілька європейських мов, мала гувернанток, училася музики, танців — це було традиційне виховання для її середовища. Навіть коли родина переїхала до Києва, Олена не спілкувалася українською мовою — вона її просто не знала.
Це вже потім, на еміграції, з нею станеться отой “поворот долі”, і вона відчує свою причетність до українського народу, кровний духовний зв’язок із Україною. Улас Самчук у книзі “На білому коні” наводить її слова: “Це було на великому балю у залах Народного дому на Виноградах (один із районів Подєбрад. — Т. А.), що його улаштував якийсь добродійний комітет російських монархістів під патронатом відомого Карла Крамаржа.

Я була тоді у товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили пиво. Невідомо хто і невідомо, з якого приводу, почав говорити про нашу мову за всіма відомими “залізяку на пузяку”, “собачий язик”, “мордописання”… Всі з того реготалися… А я враз почула в собі гострий протест. У мене дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала чому. І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: “Ви хами! Та собача мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!..
Я круто повернулася і, не оглядаючись, вийшла. З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише українською мовою на велике здивування усіх моїх знайомих і всієї Господарської Академії у Подєбрадах. Батько й мати з того раділи, а брати оголосили мене “ревідикованою”. А вже раз ставши на цю дорогу, я не залишилася на півдорозі. Я йшла далі і далі…” (Вибір Олени Теліги // Пороги: Інформаційний культурно-політичний квартальник для українців в Чеській республіці. 1997. — № 3. — Липень-вересень. — С. 8).

Її обидва старші брати так і залишилися російськомовними, а Сергій став пізніше, на еміграції, відомим поетом (псевдонім Налянч), який належав до літературних груп “Далиборка” та “Скит поэтов”.

Згадую, як 1995 року у Празі, на Міжнародній конференції “Російська, українська та білоруська еміграція у Чехословаччині між двома світовими війнами. Результати і перспективи проведених досліджень. Фонди Слов’янської бібліотеки з празьких архівів”, учасницею якої мені пощастило бути, про ці еміграційні поетичні групи було виголошено кілька доповідей учених, у яких називалося це псевдо Налянч. Саме на цьому представницькому форумі вчені з України й української діаспори переконливо довели, що без такого явища, як українська національна ідеологія, не зміг би з’явитися і такий феномен, як “празька поетична школа”, до якої належала й Олена Теліга.

Дозволю собі ще одну згадку, пов’язану з цим представницьким форумом, що проходив у старовинному Клементинумі — Слов’янській бібліотеці у Празі, бо дуже вже вона болісна. І надто велемовна.
Від Одеси нас було четверо представників — викладачів вищої школи. На нашій секції про українських емігрантів робили доповіді всього троє — Алена Моравкова з Праги і ми з колегою з одного з внз Одеси. Більшість інших доповідей стосувалася російської еміграції.
Зала була повна. Моя колега з Одеси виступала переді мною і звернулася до присутніх українською мовою. І раптом статечний “господін”, який сидів навпроти мене, налившись кров’ю, просто заволав: “Если вы хотите, чтобы вас понимали, говорите на нормальном языке!” Досі не можу забути ту бурю емоцій, яка охопила мене і всіх, я певна, присутніх, для яких українська мова була рідною.

Як виявилося згодом, у багатьох секціях, де були такі російськомовні “інтелігенти”-вчені, при звуках української мови починався лемент на кшталт: “Лучше уж на калмыцком, чем на этом украинском”. Як кажуть, без коментарів... Пам’ятаю свій виступ після моєї колеги і те, як на перерві до мене першою підійшла Лариса Іванівна Крушельницька, директор Львівської наукової бібліотеки імені В. Стефаника і подякувала. Я робила доповідь про поетів “празької школи”, виголошувала її російською мовою, як і вимагали умови конференції, але цитувала цих видатних поетів мовою оригіналу. І звучала в цьому старовинному залі українською мовою вишукана поезія Ю. Дарагана й Є. Маланюка, Л. Мосендза й О. Ольжича, О. Лівицької-Холодної й О. Теліги і багатьох інших представників цієї славної когорти українських митців. Після цього одесити стали у подальші дні роботи конференції в центрі уваги — ніде правди діти, наш російськомовний реґіон здебільшого відомий не з кращого боку. Тому для багатьох було несподіванкою, що, виявляється, в Одесі знають і шанують українське слово. А мені весь час у пам’яті була та історія, яка сталася у цих краях шість десятків років тому з молодою панночкою, російськомовною Оленою Шовгеновою...

В еміграції доля зведе Олену з українськими поетами-емігрантами Василем Куриленком та Леонідом Мосендзом — колишніми вояками армії УНР, які будуть допомагати дівчині перш за все вивчати українську літературну мову, якої вона до цього не знала. А згодом і з Михайлом Телігою, свідомим українцем, кубанським козаком, який зі зброєю в руках відстоював незалежність України, був ад’ютантом Головнокомандувача Армії УНР Симона Петлюри. Михайло стане її чоловіком і дуже багато зробить для того, щоб Олена відчула себе гідною частинкою українського народу. Незабаром вони поберуться, щоб уже не розлучитися ніколи. Вінчатися молоді будуть 1 серпня 1926 року у храмі Святого Миколая у Подєбрадах. Свідками на весіллі були старший брат Олени Андрій Шовгенов та студент Петро Петренко.
Ось тепер саме час звернутися до опублікованого в Україні кілька років тому надзвичайно важливого документа.

У 1999 році київське Видавництво ім. Олени Теліги випустило збірник “О краю мій...” (упорядник Надія Миронець), у якому вперше відтворено запис (наведена копія, переклад із чеської) про шлюб Олени Шовгенової та Михайла Теліги у Книзі реєстрації шлюбів православної єпархії у Празі при храмі Св. Миколая, і цей документ у річищі нашої розмови дуже важливий із кількох причин.
По-перше, у ньому, в пункті 10 — Нареченої місце народження, район, країна — зазначено: в Іллінському Московської губ. в Росії.
По-друге, у п. 12 — Нареченої вік — записано: 8 липня 1906 року.
І по-третє, у п. 9 свідоцтва — Нареченої ім’я, адреса, ім’я, професія її батька, ім’я та дівоче прізвище її матері, у вдів також ім’я померлого чоловіка — записано: Шовгенова Олена, дочка Івана Шовгеніва, інж. в Подєбрадах та Юлії народ. Качковської, мешкає в Подєбрадах, готель “Централ”, росіянка, емігрантка.
У п. 15 цього документа — Перелік представлених документів — записано щодо документів нареченої: “Дозвіл земського політичного управління в Празі від 30.06. 1926 р... на підставі пред’явлення спроможності до шлюбу та пред’явлення про народження та хрестини нареченої та підставі виголошень у церкві” (зазначений “Збірник”, С. 208—209). Отже, й у названих документах, вочевидь, були зазначені ці ж факти стосовно року, місця народження та національності Олени. Пам’ятаймо, що молоді були емігрантами, і чеські власті прискіпливо ставилися до їхніх офіційних документів.

Надія Миронець у нарисі про Олену “Злитися знову зі своїм народом” також наводить ці біографічні, документальними свідченнями підтверджені факти. У згаданому збірнику відтворюється й копія того свідоцтва про закінчення матуральних курсів, уперше опублікованого у “Збірнику” за ред. Олега Ждановича, про яке йшлося раніше.
Отже, є факти і є легенди. Здається, усе прояснилося? Хто зна…
Адже збірник “О краю мій...” побачив світ уже шість років тому. Але знову й знову з’являються (і, певна, будуть і далі з’являтися, і не лише в “ювілейний” рік, — а ним має бути 2006-й, а не рік наступний!) публікації, де про факти біографії видатної діячки української духовності Олени Теліги пишуть і будуть писати. І дай Боже, щоб її біографія відтворювалася згідно з фактами, а не лише з легендами. Хоча одна з них, мабуть, так легендою і залишиться.

Олег Штуль-Жданович написав, що один із катів на розстрілі Теліги зізнався: “Я не бачив ще мужчини, щоб так героїчно вмирав, як ця гарна жінка”. Серцем ми цю легенду сприймаємо беззастережно. Адже знаємо зі спогадів її друзів, як мужньо трималася Олена у дні смертельної небезпеки, як відмовилася виконати наказ Ольжича, її командира, керівника Культурної референтури, негайно покинути окуповане місто: “Я вдруге з Києва не виїду!” Як, попереджена про можливу засідку гестапо, все-таки прийшла у Спілку українських письменників, знаючи, що там на неї чекають друзі й соратники, — моральний обов’язок і честь керівника Спілки не допускали й на мить, що можна залишити напризволяще тих, хто тобі довірився. І про те, що в камері, де сиділа, залишила під тризубом на тюремній стіні короткий напис: “Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга”. От тільки б знаття, коли ця красива і мужня жінка загинула. Бо ж, якщо вірити тій легенді про ката-свідка, хтось це бачив і знає.

Точної дати загибелі ні Олени, ні Михайла Теліг, ні професорів Івана Рогача та Івана Гупала, ні поета Івана Ірлявського, ні понад сорока членів Спілки українських письменників, яку очолювала Олена Теліга, не знає поки що ніхто. У ті лютневі дні 1942-го в Бабиному Яру фашисти масово розстрілювали полонених червоноармійців, комуністів, євреїв. У цій братській могилі знайшли свою смерть і українські націоналісти. Зараз там височіє символічний хрест, і традиційно 21 лютого відзначається день пам’яті Олени Теліги, яка, не будучи етнічною українкою, увійшла в український міт і чин як його видатна діячка, збагатила українську культуру своїм талантом. Так, як це у свій час зробили росіянка Марія Вілінська, яку ми знаємо як українську письменницю Марко Вовчок, шведка Софія Ліндфорс, відома нам як учений-педагог, видатна просвітянка Софія Русова, та інші знані діячки нашої культури.

Тетяна АНАНЧЕНКО,
заступник голови
Одеського обласного
об’єднання “Просвіта”,
член НСЖУ

-------------------------------------------------------

Джерело:
Слово Просвіти
http://www.slovoprosvity.com.ua

 

Пошук на сайті

Що маємо