Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого

Творіння архітектора Сергія Вітте - будівля Національного Банку України


Повноцінні банківські операції почали здійснюватися в Києві 1839 року, після заснування Київської контори державного банку Російської імперії. Просторих приміщень у місті бракувало, тож ця установа розмістилася в невеликому й незручному для банківської роботи будинку. Тоді польське дворянство подарувало конторі банку розкішний двоповерховий палац у стилі ампір з ефектним восьмиколонним портиком — одну з найбільших споруд у тодішньому Києві. Вона знаходилася на вулиці Інститутській у будинку №9. Чудові інтер'єри й розкішна зала для прийомів робили цю будівлю приворожливою для відвідування міською аристократією. Вигідним було й те, що особняки військової та цивільної верхівки Києва розташовувалися неподалік.

Входини Київська контора держбанку урочисто відсвяткувала 1847-го. Відтоді протягом 160 років саме з цією ділянкою Інститутської вулиці пов'язана діяльність головного банківського закладу міста, а потім і всієї країни.

Кількість операцій, що їх здійснювала банківська контора, щороку збільшувалася, і згодом виявилося, що будівля вже тіснувата для клієнтів. Тоді зробили надбудову ще двох поверхів. Це вирішило проблему, але ненадовго. Міська дума розглянула пропозицію розширити існуючий будинок і спорудити поряд із ним кілька підсобних приміщень. Проте більшість депутатів висловилися проти. Заперечення полягали в тому, що головна банківська установа розміщена на крутому пагорбі, тому не кожний візник «без ризику для життя коняки та панів банкірів» згодиться їхати вгору по Інститутській. Крім того, на той час центральною вулицею міста став Хрещатик, тож виходило, що банківську установу логічно розміщувати саме на ньому. Доки тривала ця перепалка, з'ясувалося, що банківський будинок перебуває в аварійному стані через просідання ґрунту.

Стало зрозумілим, що відтепер будь-який із варіантів — зведення нового приміщення на Хрещатику або реконструкція існуючого на Інститутській — потребує значних коштів. Місто не поспішало виділяти гроші, сподіваючись, що це зробить міністерство фінансів у Петербурзі, якому підпорядковувалися всі фінансові установи імперії. Ну а міністерство, у свою чергу, теж вичікувало, дожидаючись інвестицій з боку Києва.

Після десятилітніх непорозумінь крапку в цьому питанні поставив нещодавно призначений міністром фінансів Сергій Вітте, який перед цим працював у Києві. Він наказав споруджувати нову будівлю за рахунок бюджету свого відомства. Але не на Хрещатику, як хотіли київські депутати, а на Інститутській — на вільній ділянці праворуч будинку №9. Оскільки земля, призначена для нового будівництва, вже давно належала міністерству фінансів, скарбниця не несла додаткових витрат на її придбання. Мотивування Вітте було переконливим: «Люди звикли до розташування банку саме тут, а будівництво київської міської електричної залізниці [трамваю] в сполученні з одночасним якісним брукуванням вулиці дозволить комерсантам швидко й комфортно діставатися до Контори».

Мільйони під кулеметом

Будівництво на Інститутській, розпочате восени 1902-го, тривало три роки. Щоб збільшити ділянку для спорудження нового корпусу, зіпсували старий — одрізали праве крило, знищили гарний портик.

Будівництво настільки засекретили, що крім високого дерев'яного паркану було виставлено ще й спеціальний вартовий загін. Солдати цілодобово охороняли об'єкт від сторонніх очей. Будівництво щодня відвідували автори проекту — інженер Олександр Кобелєв та архітектор Олександр Вербицький. Останньому доручили виконати робочі креслення й оформити величну фасадну частину. І він блискуче виконав цю роботу, оздобивши фасад гербами трьох губерній, які обслуговував цей банк, — Київської, Подільської та Волинської, а також оригінальними емблемами, що мали символізувати успішний бізнес.

Справжньою прикрасою нової будівлі банку стало оформлення фасадів та інтер'єрів творами, виконаними під керівництвом італійського скульптора й художника Еліо Саля. У серпні 1905 року чудовий двоповерховий будинок у стилі північноіталійської готики передали банкірам.

Усі приміщення нового комплексу освітлювалися електрикою, обігрівалися за допомогою парового опалення і мали «примусову» вентиляцію, яка була здатна протягом лише однієї години замінити повітря у всіх приміщеннях. Неподалік від чудового розарію існував спеціальний резервуар, достатньо було наповнити його льодом — і в літню спеку в кімнатах запановувала прохолодь, розливався ніжний аромат квітучих троянд. І це при зачинених вікнах!

Крім того, розкішна будівля була оздоблена системою протипожежної сигналізації — першою в Європі. Новинка дуже скоро довела свою доцільність. Річ у тім, що поряд із основним будинком на подвір'ї контори спорудили чотириповерховий флігель із тридцятьма одно- та двокімнатними помешканнями для банківських працівників. Сталося так, що в трубі цього флігеля одного разу зайнялася зола, створивши реальну загрозу пожежі в центральному корпусі банку. Проте чітко спрацювала система протипожежної безпеки, яка врятувала обидві споруди одночасно.

1917-го, після розвалу Російської імперії, Україна розпочала боротьбу за державну незалежність. Протягом трьох років влада змінювалася в Києві 16 разів. Майже кожна нова влада додавала власну грошову одиницю до попередніх, які теж не зникали з обігу — царські рублі, «керенки», карбованці, гривні, «денікінки», польські злоті, радянські «совзнаки». Все це не тільки вносило плутанину в роботу банківського закладу, але й спонукало багатьох вкладників знімати гроші з рахунків. Саме так сталося 1919 року напередодні другого приходу до Києва більшовиків.

Більшовицький комендант міста Микола Щорс прибув до банку й зажадав грошей. Дізнавшись, що готівки майже не залишилося, він дуже розсердився. Наказав терміново зібрати банківських працівників і виступив перед ними з промовою. Насамперед розповів про складне міжнародне становище, відтак висунув вимогу, аби банк примусив своїх вкладників терміново повернути гроші на рахунки. Потім зачитав програмну тезу: «З представниками капіталу треба говорити за допомогою зброї. Сила тепер наша. Віддадуть накопичення — збережуть право на життя і на роботу. Не хочуть — будемо підходити з тією ж міркою, що й до бандитів».

Наступного дня на вимогу Щорса канцелярія банку склала списки своїх заможних клієнтів із зазначенням їхніх адрес. Кожному з них було виписано письмове запрошення на збори вкладників у приміщенні театру на нинішній вулиці Заньковецької (будівля не збереглася). Наприкінці була примітка, що у випадку неприбуття запрошений підлягає арешту. Ті оповістки для переконливості вручали адресатам червоноармійці з гвинтівками.

Звичайно, всі запрошені прибули вчасно. Відкрилася завіса, на сцені пусто. Тоді на ній з'явився Щорс із «залізним агітатором» — кулеметом. Комендант міста мовчки навів свого скоростріла на тих, що зібралися... Наступного дня необхідні більшовикам мільйони було внесено в банк готівкою.

Домкрат над золотими підземеллями

З 1920 року в Києві закріпилася радянська влада. Місцева контора банку продовжувала працювати в своєму приміщенні, але отримала нову назву — Київське відділення Держбанку Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки. Перейменували також і вулицю — замість Інститутської вона стала 25 Жовтня.

Ось цікаві деталі тодішньої діяльності київського відділення. По поточних рахунках і внесках воно нараховувало 1% щомісяця, а по внесках, обчислювальних у золотому рублі, — 4% річних. За активні операції стягували 1–3% на місяць. Відділення працювало з 10 години ранку до третьої дня, крім неділі та святкових днів. Щовечора, від п'ятої до сьомої години, приймалися перекази по переказних білетах і телеграмах, а також внески на поточні рахунки.

1934 року столицю радянської України перенесли з Харкова до Києва. Згодом з'ясувалося, що двоповерхова будівля, яка годилася для обсягів роботи обласного банку, дуже затісна для виконання нових столичних функцій. Уже вкотре постало питання про її розширення.

1935 року було завершено надбудову, під час якої споруду збільшили на два поверхи. Ця процедура була виконана віртуозно й додала шарму всьому комплексу. Проект реконструкції реалізував усе той же Олександр Кобелєв, щоправда, цього разу вже в співавторстві з архітектором Валеріаном Риковим. Цікаво, що масивний — вагою 332 тонни! — дах не розбирали, а піднімали за допомогою домкратів, шар за шаром нарощуючи додаткові поверхи. Завдяки цьому під час реконструкції не постраждали грифони, створені ще на початку століття Еміліо Саля. Ці казкові чудовиська, за античними міфами, охороняють вхід до підземель, де добувають золото.

1991 року Україна здобула державну незалежність, відтак постало питання про збільшення банківських приміщень. Згадали про сусідній будинок, в якому банк працював до 1905 року. Тепер це вже був пересічний житловий будинок. Його мешканцям запропонували інше житло, натомість будинок реконструювали, наблизивши його фасад до первісного вигляду. Зокрема, повернули портик із колонами. Тепер ця будівля, як і на початку ХХ століття, є банківською установою. Власне, одним із корпусів Національного банку України.


Станіслав Цалик

------------------------------------------------------------------

Джерело:
http://weekly.com.ua

 

Пошук на сайті

Що маємо