Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого

ЧАРІВНА ФЛЕЙТА. Ярослав Верховинець.


ЧАРІВНА ФЛЕЙТА

“Знову якийсь переспів опери Моцарта”, — невдоволено пробурчить прискіпливий читач. Ні, панове, зовсім не про це. Якщо ім’я великого австрійця і згадаємо, то зовсім в іншому контексті. А зараз хочеться поговорити про Вчителя.
Ярослав Васильович Верховинець не тільки все своє життя поклав служінню музиці, а й прищепив любов до неї, виростив сотні чудових музикантів.
“Всі ми родом з дитинства”, а дитинство — це, передусім, сім’я. Сім’я, в якій слово “Україна” ніколи не було просто географічним поняттям. Ім’я батька — Василя Миколайовича, відоме всім прихильникам мистецтва народного танцю. Композитор, хормейстер, хореограф, етнограф, педагог. Усіх його захоплень вистачило б на десятьох. Але Василь Миколайович був справжнім науковцем. Його твір “Теорія українського народного танцю” став справним обов’язковим посібником для всіх колективів народної творчості. Його хорові твори та романси включалися в репертуари багатьох співаків.
А мати… Рідкісна для тодішньої жінки професія: інженер із ткацтва й килимарства. І чоловіча звитяга. Під час української революції — зв’язкова головного отамана Симона Петлюри. Така сторінка біографії була вкрай небезпечною в червоному Києві. Єдина “подяка” за це — тюремна камера. Раннє дитинство Ярослава пройшло за ґратами — не в фігуральному, а саме в реальному значенні цього слова. Сірі тюремні стіни, ґрати на вікнах — перший дитячий спогад майбутнього митця. А після звільнення з в’язниці — сумнозвісний “сотий кілометр” — ближче до Києва сім’ю “українських буржуазних націоналістів” влада не допускала.
Музичний талант в Ярослава проявився дуже рано. Він починає навчатися грі на фортепіано та скрипці у фастівського вчителя співів М. Доценка. Мати розуміла: синові треба розвивати свій талант і рвалася до Києва. Нарешті вдалося. Юний музикант вступає до музичної десятирічки. Спочатку він учиться по класу скрипки, але скрипаль Я. Магазінер порекомендував йому вчитися гри на якомусь духовому інструменті. І тут доля всміхнулася Ярославові. Він потрапляє у клас до Андрія Федоровича Проценка. Пізніше, в спогадах про вчителя, Верховинець назве Проценка своїм другим батьком. І справді, вчитель навчав юного учня не тільки музиці, а й виховував у ньому справжні людські якості. У 1938 році Василя Миколайовича Верховинця було розстріляно як “буржуазного націоналіста”, і навчати сина “ворога народу” було неабияким громадянським вчинком. Щаслива людина, яка має Вчителя! А. Проценко “вивів у люди” свого талановитого учня, став йому зразком педагога. Дружба з учителем допомогла самому Ярославу Васильовичу стати таким для своїх численних учнів.
Війна. Евакуація. Верховинець вчиться у Свердловську, куди переїхала Київська консерваторія. Потім — навчання у піхотному училищі, служба в музичному взводі. Демобілізований Верховинець повертається до рідного міста. Перш за все поновлюється у Київській консерваторії, із радістю дізнається, що клас флейти веде улюблений педагог А. Проценко.
Київ зруйновано. Заняття проводяться в холодних аудиторіях. Відчуття голоду постійне, а для гри на флейті потрібне добре дихання. І знов А. Проценко, як другий батько, допомагає учневі, допомагає грішми, щоб хоч трохи підгодувати хлопця, а на всі спроби повернути борг тільки відмахується: “Повернеш, коли розбагатієш”.
Чимало з багатющого педагогічного досвіду А. Проценка Верховинець потім перейме і в своїй діяльності: і чітко планувати й продумувати до найменших деталей кожний урок, і активізувати творчу ініціативу учнів, і вимагати ідеального засвоєння музичного тексту.
У ці роки Верховинець знаходить свою долю. Його дружиною стала Клара Всеволодівна — талановитий музикант, альтистка. Разом вони відкривають оперну студію. Прем’єрою стала вистава “Віндзорських кумась”. Диригентом цієї вистави був один із найкращих диригентів — В. Тольба. Вистава пройшла блискуче.
Флейта — найголовніший інструмент оркестру. Це прищеплював молодому флейтистові ще один його педагог — С. Антонов. Саме він навчав Верховинця грати в ансамблі. Цей досвід Верховинець перенесе до оперного театру, де почне працювати з 1948 року. Назавжди запам’яталася Ярославові Васильовичу його перша вистава — “Демон” А. Рубінштейна. Саме в ці роки починається педагогічна діяльність музиканта. В 1948 році він викладає в музичній школі ім. М. Лисенка, а з 1954 року — у Київському музичному училищі ім. Р. Глієра. Ось тут і виявився його надзвичайний талант педагога. Він завжди пам’ятав уроки свого вчителя Андрія Федоровича Проценка.
Виховуючи майбутніх музикантів, Верховинець учить їх повазі до великих колег. Сам завжди був у захваті від диригента Тольби, порівнюючи його з художником Шишкіним за вміння точно виписувати кожну деталь. Не менше захоплює Верховинця мистецтво інших диригентів: О. Климова, Я. Карасика, Н. Рахліна, В. Пірадова, К. Симеонова, якого він порівнював за силу мистецтва з великим живописцем — Леонардо да Вінчі. Пізніше прийде захоплення і молодим тоді Стефаном Турчаком. Усі кращі традиції музичної культури він намагається передати від диригентів своїм учням.
Він розумів, що обов’язковим для кожного музиканта є фортепіано. Коли підросла донька маестро — Оля, він сам водив її на уроки до своєї колеги Євгенії Володимирівни Фрейнкін, чудового концертмейстера, в якої запозичив багато корисного для своєї педагогічної діяльності.
Роки праці в Київській опері назавжди прихилили його серце до класичного оперного репертуару. Верховинець грав у найкращих виставах: “Катерина Ізмайлова” Д. Шостаковича, “Війна і мир” С. Прокоф’єва, “Аїда” Дж. Верді, “Борис Годунов” і “Хованщина” М. Мусоргського. Але найулюбленішою оперою Верховинця залишається опера, колись дебютна для нього: “Демон” А. Рубінштейна.
Ще учнем десятирічки почув Верховинець слова свого вчителя А. Проценка: “Як ноти акуратно надруковані, так акуратно їх треба грати”. Цього він завжди вимагає і від своїх учнів. Найвищою похвалою для Ярослава Васильовича було, коли один із його учнів грав на консультації при вступі до консерваторії А. Проценку “Мелодію” з опери К. Глюка “Орфей і Евридіка” і професор перш за все зауважив: “Ти дуже точно знаєш текст твору”!
Було б неправильно, якби герой нашого нарису видався людиною, яка тільки заглиблена у світ музики і нічого іншого не бачить. Ярослав Васильович — всебічно освічена людина, чудово знає літературу, особливо українську класику. Багато років був незмінним передплатником журналу “Всесвіт” — від того знаменитого, часів В. Коротича, і до останнього часу. Молодий душею маестро захоплюється творами такого молодіжного жанру, як наукова фантастика, дуже любить поезію.
Оптиміст за натурою, Ярослав Васильович інколи з тривогою дивиться у майбутнє. Непокоїть його сучасний стан і майбутнє серйозної музики. Як це не сумно, він вважає, що сучасний її стан не найкращий. Але цей смуток швидко проходить. Він згадує своїх учнів, тих, кому дав путівку в життя. Розглядає їхні фотокартки і шкільні, і сучасні. По всій земній кулі звучать чарівні флейти. І в рідному Києві багато його улюблених учнів.
Ярослав Васильович Верховинець — заслужений діяч мистецтв України. А мені хочеться сказати: народний. Він завжди живе для людей, зберігає і розвиває душу нашого співочого народу.

Микита ПЕРЦОВ,
аспірант Національної
музичної академії
ім. П. Чайковського

-----------------------------------------------------

Джерело:
http://www.slovoprosvity.com.ua 

 

Пошук на сайті

Що маємо